Постанова

Іменем України

03 березня 2021 року

м. Київ

справа № 522/11047/17-ц

провадження № 61-4053св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року у складі судді Тарасова А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2020 рокуу складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення сум за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 28 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики у розмірі 10 000,00 дол. США, за умовами якого він передав відповідачу зазначені грошові кошти, про що останній склав відповідну письмову розписку. Строк повернення ОСОБА_2 грошових коштів у борговій розписці не зазначався, однак була усна домовленість про повернення боргу на його вимогу.

17 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернувся до нього з проханням додатково позичити йому грошові кошти у розмірі 5 000,00 дол. США, у зв`язку з чим було укладено договір позики, згідно з умовами якого він передав у борг відповідачу зазначені грошові кошти, про що ОСОБА_2 надав розписку.

Розписки ОСОБА_2 від 28 лютого 2014 року та від 17 листопада 2015 року про отримання в борг від нього грошових коштів у розмірі 10 000,00 дол. США та 5 000,00 дол. США виконані відповідачем на одному аркуші паперу.

20 квітня 2017 року він направив ОСОБА_2 письмову вимогу про виплату йому боргу. Вимога про повернення боргу отримана відповідачем 25 квітня 2017 року, однак борг повернуто не було.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 22 089, 72 дол. США, з яких 15 000,00 дол. США - борг, 6 903,56 дол. США - проценти за користування грошовими коштами, 186,16 дол. США - три проценти річних від простроченої суми.

Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 15 000,00 дол. США, що є еквівалентом 402 150,00 грн, три проценти річних від простроченої суми у розмірі 341,50 дол. США, що є еквівалентом 9 155,62 грн та проценти за користування грошовими коштами у розмірі 7 667,12 дол. США, що є еквівалентом 205 55,45 грн, а всього 23 008,62 дол. США, що є еквівалентом 616 861,07 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 166, 32 грн на відшкодування сплаченого судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на вимогу позивача про повернення грошових коштів за договорами позики від 28 лютого 2014 року та від 17 листопада 2015 року відповідач борг не повернув і не надав суду докази на підтвердження повернення позики. Оскільки сторони не обумовлювали строк повернення грошових коштів, тому ОСОБА_1 має право на отримання процентів за весь час користування позикою згідно з обліковою ставкою Національного банку України (далі - НБУ) - 13 %, та трьох процентів річних від простроченої суми.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06 серпня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 28 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 рокузалишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували повне або часткове виконання відповідачем обов`язку щодо повернення позики, у зв`язку з чим суд першої інстанції вірно визнав позовні вимоги обґрунтованими й такими, що підлягають задоволенню. Вимога про повернення боргу позивачем надіслана на адресу проживання відповідача, що доведено.

При цьому суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам у справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює.

Необгрунтованим є довід апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що отримані від ОСОБА_1 10 000 доларів США є авансовою платою за виконання певних послуг на користь позивача, оскільки ним не наданоналежнихх й допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржені судові рішення й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року (провадження № 6-1967цс15), Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, від 05 вересня 2018 року у справі 367/7135/16-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду від 20 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі.

Витребувано з Приморського районного суду м. Одеси цивільну справу № 522/11047/17.

Відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

06 квітня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 січня 2021 року справа передана судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_3 .

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування грошовими коштами призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання грошових коштів позичальником у борг із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Однак зі змісту розписки від 28 лютого 2014 року й доповнення до неї від 17 листопада 2015 року не вбачається отримання ним від ОСОБА_1 грошових коштів саме в позику, а тим більше не зафіксовано зобов`язання повернути грошові кошти.

Це не свідчить про існування між сторонами зобов`язань за договором позики.

Суди не врахували, що між ним і ОСОБА_1 склалися правовідносини, не пов`язані з передачею грошових коштів саме у позику. При цьому сума, яку він отримав від ОСОБА_1 , не є боргом за договором позики, то суди не мали підстав стягувати з нього проценти.

У рішенні районного суду зазначено, що він у судове засідання не з`явився, про час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив, що не відповідає дійсності, оскільки листів, судових повісток, копій позовної заяви з доданими матеріалами він особисто від суду не отримував і не міг їх отримувати, оскільки на той час брав участь у проведенні антитерористичної операції на сході України, у м. Одесі не знаходився, не знав про наявність справи в суді та ухвалення судового рішення.

При ознайомленні з матеріалами справи у липні 2019 року він виявив, що підписи в повідомленнях про вручення йому повісток виконані не ним, дані про вручення йому копії позовної заяви з доданими матеріалами в справі відсутні.

Суди неправильно застосували норми матеріального права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу позивач до суду не подав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з розписками ОСОБА_2 від 28 лютого 2014 року та від 17 листопада 2015 року останній отримав у борг від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 10 000,00 дол. США та 5 000,00 дол. США відповідно (а. с. 7, т. 1).

20 квітня 2017 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 письмову вимогу про виплату йому боргу. Вимога про повернення боргу отримана відповідачем 25 квітня 2017 року (а. с. 9-10, т. 1), однак борг повернуто не було.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Щодо стягнення суми позики

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

Наслідки порушення договору позичальником визначені статтею 1050 ЦК України, відповідно до частини першої якої, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 й підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, провадження № 14-465цс18.

Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.

У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходили з того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.

Оригінали боргових розписок надано суду позивачем, що доводить невиконання відповідачем своїх зобов`язань, оскільки розписки у ОСОБА_1 , значить ОСОБА_2 не повернув борг (частина друга статті 1047 ЦК України).

При цьому відповідно до пункту другого частини першої статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Встановивши, що грошові кошти відповідач взяв у позивача у борг, проте у розписках не зазначено строк повернення цих коштів, суди дійшли правильного висновку, що борг має бути повернутий у порядку та строки, що встановлено частиною першою статті 1049 ЦК України, тобто протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України.

Щодо стягнення процентів за користування чужими коштами та трьох процентів річних

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

З аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Таким чином, суди зробили правильний висновок про наявність правових підстав для стягнення зОСОБА_2 на користь позивача боргу у валюті, визначеній договором.

Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині визначення трьох процентів річних у доларах США, оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року № 6-49цс12.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що три проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку трьох процентів річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Разом з тим зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц, провадження № 14-134цс18).

Таким чином, судові рішення судів попередніх інстанцій в частині зазначення гривневого еквівалента розміру стягнутої суми позики, отриманої в іноземній валюті та трьох процентів річних від простроченої суми, підлягають зміні.

Крім того, предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США та розмір одержання процентів його умовами не передбачено.

Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштіввисловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14.

Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмірпроцентів за користування від суми позики, суди попередніх інстанцій виходили із рівня облікової ставки НБУ.

З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18) та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Таким чином, рішення судів першої й апеляційної інстанцій згідно з вимогами статті 412 ЦПК України в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів від суми позики в розмірі 7 667,12 дол. США підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині. У частині зазначення сум в еквіваленті до національної валюти судові рішення підлягають зміні з виключенням із судових рішень цієї вказівки.

Висновки судів щодо стягнення суми позики з урахуванням трьох процентів річних відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги про те, що отримані від ОСОБА_1 грошові кошти є не боргом, а авансовою платою за виконання певних послуг на користь позивача, не заслуговують на увагу, оскільки заявник не надав доказів на підтвердження цього факту і взагалі навіть не вказує, про які послуги йде моваа. При цьому в розписці зазначено, що це борг, а йому завджди кореспондує обов`язок його повернути.

Посилання у касаційній скарзі на неповідомлення відповідача про розгляд справи у суді першої інстанції є безпідставними і спростовуються матеріалами справи (а. с. 36, т. 1).

Згідно з статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.

Ураховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню в частині позовних вимог про стягнення процентів від суми позики в розмірі 7 667,12 дол. США (33,32 % позовних вимог) з відмовою у задоволенні позову в цій частині, то сплачений судовий збір за подання позову в розмірі 4 111,80 грн (66,68 %) підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , за подання апеляційної скарги у розмірі 3 081,93 грн (33,32 %) та за подання касаційної скарги у розмірі 4 109,23 грн (33,32 %) підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Таким чином, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню 3 079,36 грн на відшкодування сплаченого судового збору.

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2020 року змінити й виключити із судових рішень вказівку про стягнення сум в еквіваленті до національної валюти.

У частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 7 667,12 доларів США- процентів від суми позики, заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2020 року скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 7 667,12 доларів США процентів від суми позики відмовити.

В іншій частині (щодо стягнення суми позики в розмірі 15 000,00 доларів США та трьох процентів річних від суми боргу в розмірі 341,50 доларів США) заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2020 року залишити без змін.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 січня 2020 року в частині розподілу судових витрат скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 )на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) різницю судових витрат у розмірі 3 079,36 грн (три тисячі сімдесят дев`ять грн 36 коп.).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець