Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

місто Київ

справа № 522/18941/15-ц

провадження № 61-3353св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у вересні 2015 року звернувся до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 1 693 452, 00 грн, що еквівалентно 68 032, 00 дол. США, яка складається із суми позики та процентів за користування нею.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 28 жовтня 2011 року він та ОСОБА_2 уклали письмовий договір позики, за умовами якого відповідач отримав позику у розмірі 28 175, 00 грн, що еквівалентно 3 500, 00 дол. США, зі сплатою 36 % річних за користування грошовими коштами на строк 24 місяці. У разі наявності заборгованості за договором станом на 28 жовтня 2013 року ОСОБА_2 зобов`язався сплачувати 120 % річних до повного погашення боргу.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 належно не виконав умови договору та не повернув позику в обумовлений у ньому строк, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечував проти задоволення позову та просив відмовити у його задоволенні. ОСОБА_2 стверджував, що отримував суму позики у гривнях, а тому позивач має пред`явити вимоги лише в національній валюті. У зв`язку з відсутністю ліцензії у позивача він не мав права на вчинення будь-яких дій з іноземною валютою, у тому числі надання її в позику або кредит. Договір, на який посилається позивач, є договором кредиту, про що свідчать його умови. На переконання відповідача, цей договір суперечить положенням пункту 3 частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що є підставою для визнання його недійсним. Умови договору, які передбачають сплату невідповідно високих відсотків, що призводить до збільшення суми заборгованості майже в 4 рази у разі невиконання зобов`язань, є такими, що порушують положення пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 24 червня 2016 року Приморський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зробив висновки, що позивач не надав до суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між ним і відповідачем існували договірні відносини, пов`язані із наданням ним позики, а тому немає підстав для стягнення з ОСОБА_2 будь-яких коштів на користь позивача.

Рішенням від 08 листопада 2016 року Апеляційний суд Одеської області задовольнив частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 червня 2016 року скасував, ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд врахував, що сторони 28 жовтня 2011 року уклали письмовий договір позики, за умовами якого позивач надав відповідачу у борг 28 175, 00 грн на строк 24 місяці та зі сплатою 36 % річних за користування позикою. Оскільки ОСОБА_2 в обумовлений договором строк не повернув отримані у борг грошові кошти, суд зробив висновок, що з нього на користь позивача підлягає стягненню борг за договором позики у розмірі 28 175, 00 грн.

Передбачена умовами договору сплата 120 % річних за користування одержаними у борг грошовими коштами у разі наявності заборгованості після 28 жовтня 2013 року порушує суть права на отримання коштів за користування позикою, є неспівмірною з розміром отриманих у борг грошових коштів, тому за період з 29 жовтня 2011 року до дня ухвалення рішення (08 листопада 2016 року) з відповідача на користь позивача підлягають стягненню річні відсотки за користування позикою, виходячи з розміру облікової ставки НБУ, які становлять 32 561, 99 грн.

Постановою від 11 грудня 2019 року Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не врахував, що положеннями ЦК України не передбачено можливість зменшення розміру процентів за користування позикою, сплата яких визначена умовами договору.

Постановою від 12 листопада 2020 року Одеський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 28 жовтня 2011 року станом на 17 травня 2016 року у розмірі 269 581, 00 грн. В іншій частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції встановив, що висновок суду першої інстанції про недоведеність існування між сторонами договірних правовідносин справи є помилковим. Уточнені ОСОБА_1 позовні вимоги щодо розміру заборгованості станом на 23 червня 2016 року, подані ним під час апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, керуючись положеннями статті 367 ЦПК України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 01 березня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення апеляційний суд ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:

- суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року

у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), від 31 липня 2020 року у справі № 914/128/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 760/19023/18 (провадження № 61-4204св20), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), та безпідставно нарахував і стягнув відсотки та пеню після закінчення строку дії договору позики (28 жовтня 2013 року), а зміна розміру процентної ставки з 36 % до 120 % є зміною розміру відсотків відповідно до положень частини першої статті 1048 ЦК України, а не частини другої статті 625 ЦК України;

- апеляційний суд не врахував, що 22 листопада 2019 року постановою державний виконавець Другого Приморського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області в межах виконавчого провадження № 54312113 з виконання виконавчого листа № 522/18941/15-ц, виданого 04 липня 2017 року на виконання рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року, виконавче провадження закрив у зв`язку з погашенням боргу ОСОБА_2 , що є підставою для закриття провадження у справі в частині стягнення 61 112 , 98 грн у зв`язку з відсутністю предмета спору;

- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення за відсутності заявника, належно не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, що суперечить правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 760/19023/18 (провадження № 61-4204св20).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у квітні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив відхилити касаційну скаргу ОСОБА_2 , постанову Одеського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 05 квітня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою від 07 лютого 2022 року справу призначив до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 28 жовтня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у борг 28 172, 00 грн з умовою оплати 36 % річних на 24 місяці (три відсотки в місяць - 850, 00 грн) на строк 24 місяці. Цього ж дня відповідач отримав зазначені грошові кошти, що підтверджується видатковим касовим ордером.

Факт підписання договору позики та отримання грошових коштів ОСОБА_2 не заперечував.

Відповідно до пункту 8.1 договору позики він діє до повного виконання позичальником зобов`язань за договором.

Згідно з пунктом 9.5 договору якщо після 28 жовтня 2013 року залишається заборгованість за договором, незалежно від причин її виникнення, на всю суму заборгованості діє ставка у розмірі 120 % річних.

ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором позики належним чином не виконав, отримані у борг грошові кошти не повернув.

Відповідно до розрахунку заборгованості станом на 17 травня 2016 року сума боргу (позики) складає 28 175, 00 грн; проценти за користування позикою - 106 615, 50 грн, з яких: за період з 29 жовтня 2011 року до 28 жовтня 2013 року - 20 400, 00 грн (850, 00 грн х 24 місяці); за період з 29 жовтня 2013 року до 17 травня 2016 року - 86 215, 50 грн (2 817, 50 грн х 30 місяців 18 днів); пеня за 12 місяців - 177 298, 30 грн (485, 75 грн х 365 днів).

Оцінка аргументів касаційної скарги

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , виходив із того, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики; ОСОБА_2 , взявши на себе зобов`язання з повернення боргу, у строки, встановлені договором, суму боргу та відсотки за користування позикою не повернув, що і стало підставою для звернення до суду з позовом.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору потрібні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

Верховний Суд врахував, що за встановленими обставинами справи сторони погодили умови щодо строку повернення суми боргу, відсотків за користування позикою та пеню у разі прострочення виконання зобов`язання за договором позики.

Щодо строків та порядку нарахування відсотків

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

За правилом частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилом статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Заперечуючи проти оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій, позикодавець вважав, що має право на нарахування та стягнення відсотків за користування позикою до повного погашення заборгованості за договором з урахуванням умов та правил, визначених сторонами у договорі.

У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження

№ 12-142гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила таке: «6.19. У постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

6.20. Відтак Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. При цьому вказала, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом.

6.21. Подібні правові висновки викладено також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

6.22. Тобто у постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

6.23. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

6.24. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

6.25. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

6.26. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

6.27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

6.28. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання».

З врахуванням наведених правових позицій Великої Палати Верховного Суду обґрунтованими є висновки, згідно з якими кредитор втрачає право нараховувати проценти за користування позикою після закінчення строку кредитування. Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував, зробив помилкові висновки про наявність підстав для нарахування та стягнення відсотків після спливу строку надання у користування позичальникові суми позики.

Тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених грошових коштів має здійснюватися у системному зв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України (пункт 6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19)).

За таких обставин обґрунтованим є висновок про стягнення з позичальника на користь кредитора суми відсотків, нарахованих у межах строку кредитування, в іншій частині вимог про стягнення відсотків (після закінчення строку правомірного користування нею) позов не підлягає задоволенню у зв`язку з безпідставністю.

Щодо наявності правових підстав для нарахування пені після закінчення строку кредитування

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи викладені висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження

№ 14-318цс18), а також у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), від 31 липня 2020 року у справі № 914/128/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 760/19023/18 (провадження № 61-4204св20), пеня за договором не підлягає стягненню за період після закінчення строку кредитування.

Наведеного апеляційний суд не врахував та погодився з правомірністю нарахування пені після настання строку виконання основного зобов`язання, а отже, наявні підстави для скасування постанови апеляційного суду у частині вирішення позовних вимог про стягнення пені, нарахованої після закінчення строку кредитування, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Верховний Суд врахував, що у позові ОСОБА_1 просив стягнути суму пені, нараховану за період з 08 лютого 2013 року до 08 лютого 2014 року.

Водночас, застосовуючи наведені правові висновки Верховного Суду, позикодавець має право на стягнення з позичальника суми пені, нарахованої за період з 08 лютого 2013 року до 28 жовтня 2013 року, що складає 42 857, 00 грн, за такі періоди:

08 лютого 2013 року - 28 лютого 2013 року розмір пені складає 2 677, 50 грн (12750, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 21 день);

01 березня 2013 року - 28 березня 2013 року - 3 808, 00 грн (13 60, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 28 днів);

29 березня 2013 року - 28 квітня 2013 року - 4 479, 50 грн (14 450, 00 грн (прострочені відсотки) х 1 % х 31 день);

29 квітня 2013 року - 28 травня 2013 року - 4 590, 00 грн (15 300, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 30 днів);

29 травня 2013 року - 28 червня 2013 року - 5 006, 50 грн (16 150, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 31 день);

29 червня 2013 року - 28 липня 2013 року - 5 100, 00 грн (17 000, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 30 днів);

29 липня 2013 року - 28 серпня 2013 року - 5 533, 50 грн (17 850, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 31 день);

29 серпня 2013 року - 28 вересня 2013 року - 5 797, 00 грн (18 700, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 31 день);

29 вересня 2013 року - 28 жовтня 2013 року - 5 865, 00 грн (19 550, 00 грн (прострочена сума відсотків) х 1 % х 30 днів).

Щодо інших доводів касаційної скарги

Заперечуючи проти постанови суду апеляційної інстанції, заявник серед підстав касаційної скарги зазначив пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України - справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Верховний Суд врахував, що доводи заявника про те, що він не був повідомлений належним чином про дату та час розгляду справи судом апеляційної інстанції спростовуються матеріалами справи, які містять рекомендоване повідомлення про вручення 18 серпня 2020 року ОСОБА_2 повістки про виклик до суду на 12 листопада 2020 року на 16 :00 год (том 2, а. с. 78).

За таких обставин доводи касаційної скарги про істотне порушення апеляційним судом норм процесуального права, що є безумовною підставою для скасування рішення суду з направленням справи на новий судовий розгляд, є помилковими та відхилені Верховним Судом.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду справи 12 листопада 2020 року не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 лютого 2021 року у справі № 760/19023/18 (провадження

№ 61-4204св20), щодо належного сповіщення учасника справи про розгляд справи судом.

У зазначеній справі Верховний Суд встановив, що апеляційний суд не врахував, що матеріали справи не містять відомостей про належне повідомлення відповідача про розгляд справи у суді першої інстанції, у зв`язку з чим вона не мала рівних з позивачем можливостей для подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, а також не могла нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які посилається як на підставу своїх заперечень, зокрема у апеляційній скарзі.

Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_2 брав участь у розгляді справи у суді першої інстанції, а також був належним чином повідомлений про апеляційний розгляд справи.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Позиція Верховного Суду під час постановлення нового судового рішення

Постановляючи нове судове рішення у справі, Верховний Суд врахував, що за встановлених фактичних обставин справи позичальник не виконав взятих на себе зобов`язань з повернення суми позики та відсотків за користування нею, у зв`язку з чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Невиконання зобов`язання зі сплати щомісячних відсотків за користування позикою є підставою для стягнення пені, встановленої умовами договору, з урахуванням періоду, за який просив її стягнути позивач, а також враховуючи правомірність вимоги про стягнення такої пені лише в межах строку кредитування. Враховуючи, що позивач не просив стягнути інфляційні втрати та 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, Верховний Суд не встановив підстав для їх стягнення.

Варто враховувати, що на виконання рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року у цій справі Приморський районний суд м. Одеси 04 липня 2016 року видав виконавчий лист, а постановою від 22 листопада 2019 року ВП № 54312113 головний державний виконавець Другого Приморського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Перчик Віталій Олександрович закінчив виконавче провадження про стягнення грошових коштів у розмірі 61 112, 58 грн (60 736, 99 грн - заборгованість за договором позики та 375, 59 грн - судовий збір) у зв`язку з повним фактичним виконанням рішення суду.

Водночас рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року у цій справі у подальшому скасовано Верховним Судом постановою від 11 грудня 2019 року. Такі обставини підлягають врахуванню під час визначення розміру заборгованості за договором позики, що підлягає стягненню з позичальника на користь позикодавця.

Верховний Суд врахував, що за рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року головний державний виконавець стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 60 736, 99 грн заборгованості за договором позики, натомість за висновками Верховного Суду належною до стягнення сумою є 91 432, 00 грн, з яких: 28 175, 00 грн - сума позики, 20 400, 00 грн - відсотки за користування позикою у період з 28 жовтня 2011 року до 28 жовтня 2013 року та пеня за прострочення сплати суми відсотків за період з 08 лютого 2013 року до 28 жовтня 2013 року у розмірі 42 857, 00 грн.

За таких обставин до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила статті 534 ЦК України, відповідно до яких у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Відповідно до пункту 4.3 договору позики сторони погодили черговість погашення вимог за грошовим зобов`язанням: 1) в першу чергу здійснюються платежі на погашення заборгованості за відсотками та штрафами за користування кредитом; 2) у другу чергу здійснюються платежі на погашення суми кредиту; 3) у третю чергу здійснюються поточні платежі згідно з пунктом 4.1 договору.

Застосовуючи наведені положення статті 534 ЦК України та умови договору позики, Верховний Суд дійшов висновку, що за цим судовим рішенням підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 30 695, 01 грн, з яких: сума позики - 28 175, 00 грн, пеня - 2 520, 01 грн (60 736, 99 грн - 20 400, 00 грн (відсотки) - 42 857, 00 грн (пеня)).

Ухвалюючи нове рішення у справі без її направлення на новий судовий розгляд, Верховний Суд врахував тривалість розгляду справи судами (позов подано у вересні 2015 року), а тому повторне направлення справи до суду першої чи апеляційної інстанцій не матиме наслідком здійснення ефективного правосуддя у справі, яка переглядається, у розумні строки. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили фактичні обставини справи, що стосуються спірних правовідносин, а неврахування судом апеляційної інстанції під час повторного апеляційного розгляду справи тих обставин, що ОСОБА_2 виконав рішення апеляційного суду, яке у подальшому скасоване Верховним Судом із направленням справи на новий апеляційний розгляд, стане виявом надмірного формалізму у разі направлення справи на новий апеляційний розгляд, оскільки має значення лише для визначення розміру заборгованості, який підлягає стягненню судом, проте не впливає на правильність висновків по суті спору щодо обґрунтованості та підставності позовних вимог. Така помилка може бути усунута Верховним Судом, оскільки стосується лише математичного обрахунку під час визначення точної суми заборгованості, яка підлягає стягненню з позичальника на користь позикодавця.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

За таких обставин, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що наявність наведеної у скарзі ОСОБА_2 підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підтверджена після відкриття касаційного провадження.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), щодо застосування статті 599 та частини четвертої статті 631, статей 625 1048 ЦК України, а також правових висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), а також у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року

у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), від 31 липня 2020 року у справі № 914/128/18, від 17 лютого 2021 року у справі № 760/19023/18 (провадження № 61-4204св20), щодо застосування статей 625 1050 ЦК України.

У зв`язку з наведеним обґрунтованим є висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша-третя статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 (9, 83 % від ціни позову), то судові витати, понесені заявником у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню йому позивачем пропорційно розміру задоволених вимог відповідача.

Судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв`язку з розглядом справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають пропорційному відшкодуванню позивачеві відповідачем.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має відшкодувати ОСОБА_2 судові витрати, понесені ним у зв`язку зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 5 498, 23 грн, що становить різницю між судовим збором, який підлягав компенсації позивачеві відповідачем з урахуванням стягнутого судового збору у межах виконавчого провадження (5 026, 00 грн (судовий збір, сплачений за подання позову) + 6 699, 00 грн (судовий збір, сплачений позивачем за подання апеляційної скарги) + 7 308, 00 грн (судовий збір, сплачений позивачем за подання касаційної скарги) х 9, 83 % - 375, 59 грн = 1 495, 36 грн - 7 756, 00 грн (судовий збір, сплачений відповідачем за подання касаційної скарги) х 90, 17 %).

Керуючись статтями 141 389 396 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 червня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 30 695, 01 грн, з яких: сума позики - 28 175, 00 грн, відсотки - 2 520, 01 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені заявником у зв`язку зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 5 498, 23 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко