ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 522/2033/17

провадження № 61-9534св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Одеська міська рада, Виконавчий комітет Одеської міської ради,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Форманюк Олена Миколаївна, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року, ухвалене у складі судді Шенцевої О. П., та постанову Одеського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року,прийняту колегією у складі суддів: Журавльова О. Г., Комлевої О. С., Кравця Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 621 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси» Одеській міській раді видано свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення горища НОМЕР_1 площею 760,5 кв. м, що розташоване за адресою АДРЕСА_1 .

Додаток до вказаного рішення, а саме перелік об`єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси, підписаний керуючою справами, яка не мала на це повноважень, тому спірне приміщення горища незаконно передано до комунальної власності.

Крім того, спірне приміщення є допоміжним та протягом десяти років використовується нею для побутових потреб.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач, уточнивши позовні вимоги, просила:

- визнати недійсним свідоцтво про право власності від 23 листопада 2011 року на нежитлове приміщення горища НОМЕР_1 площею 760,5 кв. м, розташоване за адресою АДРЕСА_1 ;

- визнати частково недійсним рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 621 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси», виключивши пункт 2 з Переліку об`єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 621 є актом індивідуальної дії, яке вичерпало свою дію шляхом його виконання, тому скасування рішення не є належним способом захисту прав позивача.

Територіальна громада м. Одеси правомірно набула право власності на спірний об`єкт нерухомості на підставах, встановлених чинним на той час законодавством України, що безпосередньо підтверджується постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 року № 311 та прийнятим на її виконання рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області».

Позивачем не доведено, що спірне нежитлове приміщення горища НОМЕР_1 загальною площею 760,5 кв. м, що розташоване за адресою АДРЕСА_1 , є допоміжним та належить на праві спільної сумісної власності співвласникам квартир багатоквартирного будинку.

Постановою Одеського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, з`ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин, що виникли і закон, який їх регулює.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

8 травня 2019 року ОСОБА_1 , діючи через свого представника - адвоката Форманюк О. М., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 10 квітня 2019 рокувказує, що неявка позивача та її представника в судове засідання 30 жовтня 2018 року була першою, тому право суду розглянути справу за відсутності позивача та її представника було лише у разі неявки без поважних причин або після повторної неявки в судове засідання без повідомлення причин.

У матеріалах справи наявні докази того, що спірне нежитлове приміщення є допоміжним, тому повинно використовуватися для обслуговування будинку.

Передавати об`єкти, що належать до спільного майна багатоквартирного будинку, в користування, у тому числі на умовах оренди, фізичним та юридичним особам можна виключно за рішенням загальних зборів об`єднання співвласників за умови, що не будуть погіршені умови експлуатації багатоквартирного будинку.

Одеська міська рада не є особою, що в установленому законом порядку набула право власності на спірні нежитлові приміщення горища, оскільки її право власності на ці приміщення не може вважатися правомірним.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 є власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 5 жовтня 2013 року.

27 жовтня 2011 року Виконавчим комітетом Одеської міської ради прийнято рішення № 621 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси».

Додатком до рішення є Перелік об`єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси, який підписаний керуючою справами Виконавчого комітету Одеської міської ради.

У пункті 2 Переліку зазначено приміщення горища НОМЕР_1 загальною площею 760,5 кв. м, яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення Виконавчим комітетом Одеської міської ради 23 листопада 2011 року видано свідоцтво про право власності на спірний об`єкт нерухомого майна, у якому зазначено, що приміщення горища НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1 , належить територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності.

Об`єкт нерухомого майна в цілому складається з приміщення загальною площею 760,5 кв. м, відображеному у технічному паспорті від 19 липня 2011 року.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Щодо позовних вимог про визнання частково недійсним рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 621 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси»

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» весь житловий і нежитловий фонд перейшов до комунальної власності.

Згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до частини другої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 621 «Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси» за своїм змістом та характеристиками є актом індивідуальної дії, оскільки передбачає конкретні приписи - зареєструвати за Одеською міською радою об`єкти нежитлового фонду комунальної власності, оформити та видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності, провести розрахунки за виконану роботу, звернені до окремих юридичних осіб - Комунального підприємства «ОМБТІ та РОН», юридичного департаменту Одеської міської ради, Комунального підприємства «Право», представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, які застосовуються одноразово - передбачають одноразову можливість видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності, і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання (після видачі свідоцтва про право власності та реєстрації права власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради рішення більше не створюватимуть будь-яких правових наслідків).

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв`язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних прав або обов`язків, в тому числі обов`язок забезпечити виконання наданого відповідно до підпорядкованості доручення.

Акт індивідуальної дії є різновидом правового акта, особливими ознаками якого є правозастосовний характер, персоніфікованість застосування, наявність припису (або констатації) про виконання конкретної дії, однократність застосування, припинення дії після реалізації фактом його виконання. Якщо акт індивідуальної дії прийнятий із порушенням установленого порядку, поза межами компетенції органу або приписи такого акту порушують права, свободи чи охоронювані законом інтереси особи, така особа має право звернутись до суду за захистом. Ефективний захист відбувається лише за умови забезпечення реального поновлення порушених прав, що неможливо здійснити шляхом визнання протиправним і скасування індивідуально-правового акту в разі, якщо такий акт вичерпав свою дію фактом його реалізації та виникли інші правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Оскаржуване рішення за своєю правовою природою є актом індивідуальної дії одноразового застосування, за положеннями якого виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією суб`єктами цих правовідносин певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Оспорюване рішення вичерпало свою дію фактом його виконання, зокрема, видачею свідоцтва про право власності та реєстрацією права власності.

Право на захист - це самостійне суб`єктивне право, яке з`являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорювання останнього.

У свою чергу, акти індивідуальної дії породжують права та обов`язки тільки того суб`єкта, якому його адресовано. Відсутність у будь-кого прав чи обов`язків у зв`язку із оскарженим актом не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із відповідною позовною заявою.

Враховуючи викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині скасування акта органу місцевого самоврядування, оскільки правовий акт індивідуальної дії, який адресований іншим, аніж позивач особам та не передбачає виникнення у позивача будь-яких прав та обов`язків, не може бути нею оскаржений.

Викладене узгоджується із правовими позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду України від 24 лютого 2015 року у справі № 21-34а15, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а-2885/12/1470, від 15 листопада 2016 року у справі № 800/264/16, від 27 жовтня 2015 року у справі № 800/210/15.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 23 листопада 2011 року на нежитлове приміщення горища НОМЕР_1 площею 760,5 кв. м, що розташоване за адресою АДРЕСА_1

При вирішенні позовних вимог в означеній частині ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме встановлення того, чи відносяться такі приміщення до допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку, що є самостійними об`єктами цивільно-правових відносин.

Статтею 143 Конституції Українивизначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

За змістом статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

У постанові від 15 травня 2019 року у справі № 552/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що законодавцем розмежовано поняття допоміжного та нежилого приміщень у багатоквартирному будинку.

Офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» наведено у рішенні Конституційного Суду від 2 березня 2004 року № 4-рп/2004, зі змінами згідно з рішенням Конституційного Суду від 9 листопада 2011 року № N14-рп/2011.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 2 березня 2004 року № 4-рп/2004 визначено: «1.1. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього».

Допоміжні приміщення відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Аналогічні приписи містяться у частині другій статті 382 ЦК України, згідно з якою власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, у тому числі і власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 ЖК України) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Отже, нормами законодавства визначено, що допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим.

Нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Такий підхід щодо визначення правового статусу нежилих і допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку відповідає сталій судовій практиці і сформульовано Верховним Судом, зокрема у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 року у справі № 906/1169/17, від 6 серпня 2019 року у справі № 914/843/17.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і з загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19)).

Встановивши на підставі наявних у справі доказів, що спірне приміщення є нежитловим, не відноситься до житлового фонду та є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про правомірність набуття територіального громадою м. Одеси права власності на спірний об`єкт на підставах, встановлених чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством України.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом (стаття 12 ЦПК України).

За приписами статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірне приміщення горища має статус допоміжного.

Матеріали справи містять лише документи, які підтверджують статус приміщення горища НОМЕР_1 загальною площею 760,5 кв. м, яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 , як нежитлового приміщення.

Співвласники багатоквартирного будинку мають право користування допоміжними приміщеннями, право отримувати доступ до технічної документації, інформації про технічний стан, умови утримання та експлуатації, витрати на утримання, надходження від використання таких приміщень.

Щодо нежитлових приміщень, то співвласники багатоквартирного будинку таких прав не мають. Всі права належать виключно власнику конкретного приміщення.

Посилання у касаційній скарзі на Закон України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» є помилковим, оскільки зазначений Закон визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» об`єднання співвласників багатоквартирного будинку - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Проте вказані норми закону застосуванню не підлягають, оскільки ОСОБА_1 не є представником усіх власників об`єктів нерухомого майна у даному будинку та зі змісту її позовної заяви не вбачається відстоювання саме спільних інтересів, а лише власних.

Доводи касаційної скарги про порушення місцевим судом норм процесуального права суд касаційної інстанції відхиляє.

Підпунктом 9 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» визначено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження вцивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18) зазначив, що згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Загальновизнане положення про дію цивільних процесуальних норм права у часі передбачає, що незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовуються той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Згідно з частиною першою статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи (частина шоста статті 128 ЦПК України).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 8 лютого 2017 року відкрито провадження у цій справі та призначено до розгляду на 29 березня 2017 року.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 березня 2017 року, оформленою журналом судового засідання, в судовому засіданні оголошено перерву до 30 травня 2017 року, про що позивач та її представник були повідомлені належним чином.

30 травня 2017 року від ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю адвоката.

Згідно з довідкою Приморського районного суду м. Одеси від 30 травня 2017 року у справі оголошено перерву до 11 липня 2017 року, про що ОСОБА_1 була належним чином повідомлена.

11 липня 2017 року ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку з хворобою її представника.

Приморським районним судом м. Одеси 11 липня 2017 року у справі було оголошено перерву до 9 жовтня 2017 року, про що ОСОБА_1 також була повідомлена.

На підставі розпорядження керівника апарату суду від 8 листопада 2017 року № 100/17 у справі здійснено повторний автоматизований розподіл.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 9 листопада 2017 року суддя Шенцева О. П. прийняла до свого провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та призначила її в судове засідання на 13 грудня 2017 року.

13 грудня 2017 року у зв`язку з неявкою сторін у судовому засіданні оголошена перерва на 14 березня 2018 року, про що ОСОБА_1 була повідомлена належним чином.

14 березня 2018 року в судовому засіданні оголошено перерву на 24 травня 2018 року, про що сторони також були належним чином повідомлені.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Форманюк О. М. 24 травня 2018 року подала до Приморського районного суду м. Одеси заяву про відкладення розгляду справи задля необхідності уточнення позовних вимог та надання додаткових доказів.

24 травня 2018 року в судовому засіданні оголошено перерву на 6 вересня 2018 року, про що сторони були належним чином повідомлені.

6 вересня 2018 року в судовому засіданні оголошено перерву на 30 жовтня 2018 року, про що сторони також були належним чином повідомлені.

Отже в матеріалах справи містяться докази про неодноразове належне повідомлення позивача та її представника про дату, час і місце судових засідань судом першої інстанції.

Встановивши, що ОСОБА_1 та її представник Форманюк О. М. у судове засідання не з`явилися, перевіривши причини їх неявки, суд вважав можливим розглянути справу за їх відсутності.

Розглянувши справу без участі без участі позивача та її представника, суд першої інстанції не порушив норми процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Форманюк Олена Миколаївна, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук