ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 вересня 2020 року
м. Київ
справа №522/9938/18
адміністративне провадження №К/9901/5935/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 522/9938/18
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України у Одеській області,
третя особа Кабінет Міністрів України,
про визнання протиправними дії щодо перерахунку пенсії та зобов`язання вчинити певні дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2018 року (у складі судді Тарасишиної О.М.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року (у складі колегії суддів Лук`янчук О.В., Бітова А.І., Ступакової І.Г.),
В С Т А Н О В И В :
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 (далі також позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Одеській області (далі також відповідач, Управління), за участю третьої особи - Кабінету Міністрів України (далі також третя особа, КМУ), в якому просив:
- визнати неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам частини третьої статті 11 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби» від 09 квітня 1992 року № 2262-XII (далі Закон № 2262-XII), дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо перерахунку ОСОБА_1 пенсії, з 01 січня 2018 року 50 відсотків, з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року 75 відсотків, з 01 січня 2020 року 100 відсотків суми підвищення пенсії визначеного станом на 01 березня 2018 року;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області перерахувати ОСОБА_1 пенсію з 01 січня 2018 року, з розрахунку 100% від підвищення: 5592,90 грн, що у підсумку пенсії (з надбавками) складає: 9544,50 грн з послідуючим її перерахунком у відповідності до діючого законодавства та сплатити заборгованість, що виникла у зв`язку з перерахунком пенсії на час ухвалення постанови судом.
В обґрунтування позову зазначено, що Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області при здійсненні перерахунку та виплати позивачу пенсії з 01 січня 2018 року безпідставно застосувало положення постанови Кабінету Міністрів України «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» від 21 лютого 2018 року № 103 (далі постанова КМУ № 103) в частині поетапної її виплати. Позивач наполягає на необхідності проведення перерахунку його пенсії в повному обсязі з 01 січня 2018 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2018 року позов задоволено частково: визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо перерахунку ОСОБА_1 пенсії, з 01 січня 2018 року 50 відсотків, з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року 75 відсотків, з 01 січня 2020 року 100 відсотків суми підвищення пенсії визначеного станом на 01 березня 2018 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області перерахувати ОСОБА_1 пенсію з 01 січня 2018 року, з розрахунку 100% від підвищення: 5592,90 грн, що у підсумку пенсії (з надбавками) складає: 9544,50 грн з послідуючим її перерахунком у відповідності до діючого законодавства та сплатити заборгованість, що виникла у зв`язку з перерахуванням пенсії.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанцій виходив з того, що соціальні гарантії не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, таким чином, суд дійшов висновку, що необхідно відновити порушене право позивача на отримання у повному обсязі належних йому сум за період, починаючи з 01 січня 2018 року на підставі зробленого відповідачем перерахунку.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області задоволено. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2018 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач, провівши перерахунок пенсії за рахунок виплати 50 % суми підвищення пенсії, діяв відповідно до постанови КМУ № 103, яка в той період була чинною, та такою, що кореспондується з приписами частини четвертої статті 63 Закону № 2262-XII в частині наданого уряду права встановлювати умови перерахунку пенсії.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2018 року та постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Касаційна скарга подана 01 березня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі №522/9938/18, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач отримує пенсію згідно з пунктом «а» статті 13 Закону № 2262-ХІІ.
04 квітня 2018 року Одеським обласним військовим комісаріатом на ім`я ОСОБА_1 видано довідку про розмір грошового забезпечення, що враховується для перерахунку пенсії за нормами, чинними на 01 березня 2018 року за посадою заступника начальника штабу начальника пункту управління тилу.
09 квітня 2018 року відповідачем на підставі зазначеної довідки здійснено перерахунок пенсії позивача з 01 січня 2018 року та визначено останньому пенсію у розмірі 9544,5 грн, з урахуванням попередньої суми пенсії 3951,6 грн та підвищення 2796,45 (50% від 5592,9 грн).
При проведенні перерахунку управління, керуючись постановою КМУ № 103 визначило, що підвищення пенсії ОСОБА_1 складає 5592,9 грн, з них виплачується: з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року щомісячно 50% від підвищення - 2796,45 грн; з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року щомісячно 75% від підвищення - 4194,68 грн; з 01 січня 2020 року щомісячно 100% від підвищення - 5592,9 грн.
Не погоджуюсь із такими діями відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області провести перерахунок пенсії в повному обсязі з 01 січня 2018 року.
ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що зміна умов і норм пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за Законом № 2262-ХІІ, здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі Закон № 1058-IV). Крім того, ОСОБА_1 наголошує, що Управління, при розрахунку пенсії, зменшило розмір грошового забезпечення з 90% до 70%, що є протиправним відповідно до правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 04 лютого 2019 року у справі № 240/5401/18.
Від Управління надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що Законом № 2262-ХІІ з 01 січня 2017 року змінено правові підстави перерахунку пенсій та віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) право визначати умови та порядок проведення перерахунку пенсій та встановлювати розмір проведених виплат. Таким чином, КМУ реалізував своє право шляхом прийняття постанови КМУ № 103, яка є чинною та обов`язковою до виконання. Крім того, Управління зазначає, що у своїй діяльності воно керується, зокрема, актами КМУ та діє в межах свої повноважень № 2262-ХІІ, відтак просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції без змін.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є неприйнятними з огляду на наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували, зокрема, на військовій службі, визначає Закон № 2262-ХІІ. Цим Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв`язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.
Відповідно до частини четвертої статті 63 Закону № 2262-XII (у редакції Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі Закон № 1774-VIII)) усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв`язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій.
Частинами другою та третьою статті 51 Закону № 2262-XII передбачено, що перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців.
Перерахунок пенсій у зв`язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно із цим Законом, або у зв`язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів ПФУ та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року № 704 (далі Постанова КМУ № 704) встановлено, зокрема, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення (пункт 2 постанови). Також цією постановою установлені тарифна сітка розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схема тарифних розрядів за основними типовими посадами, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями.
У подальшому 21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб», пунктом 1 якої постановлено перерахувати пенсії, призначені згідно із Законом № 2262-ХІІ до 01 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення із служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 01 березня 2018 року відповідно до постанови КМУ № 704.
Пунктом 2 Постанови КМУ № 103 визначено, що виплату перерахованих відповідно до пункту 1 цієї постанови підвищених пенсій (з урахуванням доплат до попереднього розміру пенсій, підвищень, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством (крім підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, що визначені законом) проводити з 01 січня 2018 року у таких розмірах: з 1 січня 2018 року - 50 відсотків; з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 75 відсотків; з 01 січня 2020 року - 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 09 квітня 2018 року відповідачем на підставі наданої довідки здійснено перерахунок пенсії позивача з 01 січня 2018 року та визначено останньому пенсію у розмірі 9544,5 грн. При проведенні перерахунку, Управління, керуючись постановою КМУ № 103 визначило, що підвищення пенсії ОСОБА_1 складає 5592,9 грн, з них виплачується: з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року щомісячно 50% від підвищення - 2796,45 грн; з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року щомісячно 75% від підвищення - 4194,68 грн; з 01 січня 2020 року щомісячно 100% від підвищення - 5592,9 грн.
Таким чином, предметом спору у даній справі є правомірність виплати органом пенсійного фонду позивачу суми підвищення пенсії після її перерахунку у розмірі 50 відсотків згідно з положеннями пункту 2 постанови КМУ № 103.
З огляду на це, колегія суддів Верховного Суду зазначає наступне.
Повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах регламентовано Конституцією України, Законом України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року № 794-VII (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; Закон № 794-VII), Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Відповідно до статті 3 Закону № 794 -VII діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності.
Згідно з положеннями статті 4 вказаного Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Приписами статті 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.
Кабінет Міністрів України відповідно до статті 116 Конституції України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Частиною другою цієї ж статті встановлено, що акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
Зупинення дії акта Кабінету Міністрів України Президентом України на підставі пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України має наслідком зупинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на виконання зупиненого акта Кабінету Міністрів України, здійснення повноважень, визначених цим актом.
Постановлення Конституційним Судом України ухвали про відмову у відкритті провадження у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України акта Кабінету Міністрів України, ухвали про припинення конституційного провадження у справі або визнання акта Кабінету Міністрів України таким, що відповідає Конституції України, відновлює дію цього акта.
Акт Кабінету Міністрів України може бути оскаржено до суду в порядку та у випадках, установлених законом.
Постанови Кабінету Міністрів України, крім постанов, що містять інформацію з обмеженим доступом, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування.
Організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України визначає Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-VI (далі Закон №3166-VI).
У розумінні частини першої статті 1 Закону №3166-VI систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України. Положення про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України (частини перша, третя статті 3 Закону №3166-VI).
У частинах першій, третій статті 21 Закону № 3166-VI вказано, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на його утримання, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, Кабінетом Міністрів України.
Територіальні органи центрального органу виконавчої влади діють на підставі положень, що затверджуються керівником центрального органу виконавчої влади.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280 затверджено Положення про Пенсійний фонд України (далі Положення № 280), відповідно до пунктів 1, 2 якого Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Пунктом 7 Положення № 280 передбачено, що Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року № 40/26485, затверджено Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі Положення № 28-2), пунктом 2 якого встановлено, що головне управління Фонду у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, а також постановами правління Фонду, у тому числі цим Положенням, та наказами Фонду.
Таким чином, аналіз наведених вище приписів законодавства дає підстави для висновку, що відповідач, як територіальний орган центрального органу виконавчої влади, у своїй діяльності повинен керуватись, зокрема, обов`язковими до виконання постановами Кабінету Міністрів України, який за своїм конституційним статусом є вищим органом у системі органів виконавчої влади, при цьому Головне управління Пенсійного фонду України не наділене правом діяти на власний розсуд всупереч вимог підзаконних нормативно правових актів, відступати від положень останніх, якщо такі є чинними, їх дія не зупинена, в порядку, передбаченому Конституцією і законами України, або вони не визнані неконституційними, протиправними, нечинними чи не скасовані у судовому порядку.
Поетапність виплат підвищення перерахованої пенсії було передбачено пунктом 2 постанови КМУ №103. Проте, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі №826/3858/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2019 року визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 Постанови КМУ №103.
При цьому, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанції у справі №826/3858/18 Верховний Суд у постанові від 12 листопада 2019 року, серед іншого вказав і на те, що системний аналіз статей 51, 52, 55, 63 Закону №2262-ХІІ свідчить, що наявність у Кабінету Міністрів України права встановлювати порядок перерахунку пенсії не є тотожним та не визначає право встановлювати відстрочку або розстрочку виплати пенсії, тобто змінювати часові межі виплати.
Відтак із набранням законної сили рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 826/3858/18 позивач має право на отримання пенсійних виплат у розмірі 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01 березня 2018 року, починаючи з 05 березня 2019 року.
Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у рішенні від 06 серпня 2019 року у справі №160/3586/19, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року.
Колегією суддів встановлено, що пункти 1, 2 постанови КМУ № 103, які застосовані відповідачем при виплаті пенсії ОСОБА_1 , були визнані протиправними і нечинними у судовому порядку постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/3858/18, яка набрала законної сили 05 березня 2019 року.
Відтак, враховуючи наведені вище положення, починаючи з 05 березня 2019 року, вказаний нормативно правовий акт Кабінету Міністрів України, у відповідній частині, втратив чинність і не підлягає застосуванню.
У даній справі, станом на час виникнення спірних правовідносин та на час прийняття рішення у цій справі судом першої та апеляційної інстанцій, пункти 1, 2 постанови КМУ № 103 були чинними, а відтак підлягали застосуванню Головним управлінням Пенсійного фонду України у Одеській області, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про правомірність дій відповідача та, як наслідок, відсутність підстав для задоволення позову.
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах від 16 жовтня 2019 року у справі № 2040/6740/18, від 15 липня 2020 року у справі №520/3360/19, від 09 квітня 2020 року у справі №640/19928/18.
Колегія суддів також враховує, що судами попередніх інстанцій надано правову оцінку діям Головного управління Пенсійного фонду України у Одеській області виключно щодо поетапного перерахунку пенсії ОСОБА_1 , з 1 січня 2018 року, відповідно до Постанови КМУ № 103. У касаційній скарзі скаржник порушує питання про правомірність дій Управління щодо зменшення розміру грошового забезпечення, проте оскільки таке питання не було предметом позову, а також не вирішувалось судами першої та апеляційної інстанції, колегія суддів Верховного Суду, враховуючи вимоги статті 341 КАС України:
-переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права;
-не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
-Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 КАС України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
- не приймає і не розглядає вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Конституцією України (частина перша статті 8 та частина перша статті 129) гарантується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права; суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.
Крім того, Закон України Про судоустрій і статус суддів (статті 2, 6, 48) встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства; якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована згідно із Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та набрала чинності для України 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція) Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені цією Конвенцією.
Як закріплено у статті 32 Конвенції, її положення тлумачяться і конкретизуються в рішеннях Європейського суду з прав людини («Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд).
Відповідно до статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно з Указом від 14 квітня 1986 року № 2077-XI) договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору; для цілей тлумачення договору контекст охоплює, крім тексту, преамбулу й додатки; поряд з контекстом враховуються, зокрема, наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях постійно наголошує на необхідності врахування приписів чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та практики тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 4 квітня 2018 року № 3-р/2018, абзац перший пункту 2.8 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018).
Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 7 лютого 2019 року Основний Закон України (Преамбула, статті 85, 102 та 106) доповнено, зокрема, положеннями про європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського курсу України.
Частиною другою статті 6 та частиною першої статті 7 КАС України передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини (метою цього Закону є впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини) суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Враховуючи зазначені положення Конституції та законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також правову природу спору у цій справі, Верховним Судом з метою забезпечення дії в Україні принципу верховенства права враховано судову практику Європейського суду з прав людини.
У статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи («Sporrong and Lonnroth v. Sweden», № 7151/75, №7152/75, п. 73). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності («Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium»), № 17849/91, п. 33).
Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на «мирне володіння [його] майном» в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу ( «Zvolskэ аnd Zvolskб v. the Czech Republic», № 46129/99, п. 63).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стре проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98, п. 37).
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany, № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Ruiz Torija v. Spain, № 18390/91; п. 29).
Крім того, у пункті 80 рішення у справі Перес проти Франції (Perez v. France, № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (Artico v. Italy, № 6694/74, п 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно заслухані, тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (Van de Hurk v. Netherlands № 16034/90, п. 59).
Також у пункті 71 рішення у справі Пелекі проти Греції (Peleki v. Greece, № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як довільне з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до заперечення справедливості (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), № 19867/12, п. 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскарженому судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду апеляційної інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2019 року, якою скасовано рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2018 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийЯ.О. Берназюк
Судді:І.В. Желєзний
Н.В. Коваленко