Постанова
Іменем України
26 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 523/15253/18
провадження № 61-1873св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Приморського районного суду м. Одеси, у складі судді Чернявської Л. М., від 04 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М.,
Громіка Р. Д., Дришлюка І. А., від 22 листопада 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заяви
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заява мотивована тим, що в період з 09 вересня 1987 року по 22 квітня
1992 року він постійно проживав на території України, що підтверджено паспортом громадянина СРСР серії НОМЕР_1 .
В подальшому він переїхав проживати до російської федерації та отримав громадянство росії, у зв`язку з чим паспорт громадянина СРСР було замінено на паспорт громадянина рф.
Після повернення в Україну, 05 серпня 2005 року зареєстрував своє місце проживання в м. Одесі, де і продовжує мешкати дотепер.
08 жовтня 2013 року йому було видано посвідку на постійне проживання в Україні.
Звернувшись до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі -ГУДМС) для оформлення громадянства України, отримав роз`яснення про необхідність встановлення в судовому порядку факту проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та надання міграційній службі відповідного судового рішення.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд встановити юридичний факт його постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України» 13 листопада
1991 року.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду
від 22 листопада 2021 року, заяву ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України»
13 листопада 1991 року.
Судові рішення мотивовані тим, що від встановлення факту проживання заявника на момент проголошення незалежності України 24 серпня
1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України» 13 листопада 1991 року залежить можливість реалізувати передбачене Законом України «Про громадянство України» право звернутись до міграційної служби із заявою про набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до статті 8 вказаного Закону.
Задовольняючи заяву, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з доведеності належними та допустимими доказами обставин, на які посилався заявник, зокрема, факту його постійного проживання на території України станом на 1991 рік.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ГУДМС, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
28 січня 2022 року ГУДМС подало касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.
У травні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц, від 08 квітня
2020 року у справі № 654/3462/17 (пункт 1 частини другої статті
Касаційна скарга мотивована тим, що законодавством України визначений порядок встановлення як факту проживання на території України, так і факту набуття громадянства України, а тому ОСОБА_1 має можливість звернутись до територіального підрозділу ДМС України з відповідним переліком документів, визначеним Законом України «Про громадянство України».
Показання свідків за відсутності інших доказів не можуть бути підставою для встановлення факту постійного проживання на території України, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Також звертає увагу, що ОСОБА_1 не надав доказів того, що він звертався до відповідного територіального органу ДМС України.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 на території росії.
Згідно із паспортом громадянина СРСР серії НОМЕР_1 із 30 листопада 1983 року місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (з позначкою на навчання
до 01 вересня 1988 року).
09 вересня 1987 року місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (з позначкою на навчання до 01 серпня 1991 року).
23 жовтня 1989 року місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (з позначкою до 01 серпня 1991 року), а 22 квітня 1992 року знято з реєстрації за вказаною адресою.
Згідно із посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_2 , виданою 08 жовтня 2013 року, ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, місце проживання якого з 05 серпня 2005 року було зареєстровано за адресою:
АДРЕСА_3 , а із 22 червня 2018 року -
кв. АДРЕСА_4 ,
Позиція Верховного Суду
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме
провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Закон України «Про громадянство України» визначає умови, за яких визнається належність до громадянства України (стаття 3), підстави для набуття громадянства України (стаття 6), а також умови для прийняття до громадянства України (стаття 9).
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-XII «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Відповідно до пункту 2 статті 6 Закону України «Про громадянство України» однією з підстав для набуття громадянства України є територіальне походження.
Особа (іноземець або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один із її батьків або її дід чи баба, прадід чи прабаба, або її рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням (частина перша статті 8 Закону України «Про громадянство України»).
У разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду (пункт
44 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006 (далі - Порядок № 215/2001)).
У статті 9 Закону України «Про громадянство України» визначено перелік умов, за наявності яких іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх заявою прийняті до громадянства України.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 9 Закону України «Про громадянство України» однією з умовам для прийняття до громадянства України є безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років.
З метою організації виконання Закону України «Про громадянство України» затверджений Порядок № 215/2001, відповідно до якого порядок подання заяв та інших документів для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України (стаття 3 Закону України «Про громадянство України»), оформлення набуття громадянства України (стаття 6 Закону України «Про громадянство України») та прийняття до громадянства України (стаття 9 Закону України «Про громадянство України») є різним.
Таким чином, від встановлення належності до громадянства України необхідно відрізняти процедуру набуття громадянства України за територіальним походженням іноземцями або особами без громадянства,а також процедуру прийняття до громадянства України.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17 травня 2022 року у справі № 127/26354/20, який підлягає врахуванню відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.
Залежно від обставин юридичні факти за критерієм їх правових наслідків розрізняють на: правовиникаючі, правозмінюючі, правопризупиняючі, правовідновлюючі, правоприпиняючі.
Факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки.
Схожі за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 320/948/18 від 10 квітня 2019 року.
Системний аналіз положень Закону України «Про громадянство України» та Порядку № 215/2001 свідчить, що:
- для встановлення належності до громадянства України юридичне значення можуть мати факт постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або факт проживання в Україні на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року);
- для набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства за територіальним походженням юридичне значення може мати факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України»;
- для прийняття до громадянства України іноземець або особа без громадянства повинна безперервно проживати на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою.
ОСОБА_1 , звертаючись до суду, просив встановити факт його постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України» 13 листопада 1991 року.
При цьому заявник посилався як на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», яка визначає належність до громадянства України, так і на статтю 9 вказаного Закону, яка передбачає прийняття до громадянства України.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення заяви ОСОБА_1 , виходив з доведеностіостаннім належними та допустимими доказами обставин, на які він посилався, зокрема, факту постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.
Разом із тим судами встановлено, що ОСОБА_1 є іноземцем та після припинення СРСР реалізував на власний розсуд своє право на громадянство, оформивши громадянство російської федерації.
При цьому, у випадку наявності підстав, передбачених статтею 8 Закону України «Про громадянство України», судовим рішенням відповідно до пункту 44 Порядку № 215/2001 підтверджується факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту його постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та набрання чинності Законом України «Про громадянство України» 13 листопада 1991 року, суди попередніх інстанцій на вказане уваги не звернули і не конкретизували у заявника, з якою метою він просить встановити факт постійного проживання на території України, оскільки правові процедури набуття громадянства України та прийняття до громадянства України є відмінними, та, відповідно, потребують встановлення різних фактів.
Дослідження і оцінка доказів та висновки судів по суті вирішення справи мають бути здійснені з урахуванням мети встановлення факту, зазначеної заявником.
Встановлення обставин справи та вирішення питання про оцінку доказів, за змістом частини першої статті 400 ЦПК України, виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Допущені судами попередніх інстанцій порушення можуть бути усунені під час нового апеляційного розгляду.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова апеляційного суду скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 22 листопада 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович