Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 523/5152/17

провадження № 61-8518св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Федорченко Тетяна Михайлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду

від 23 березня 2021 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Погорєлової С. О., Князюка О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т. М., про визнання договорів

купівлі-продажу недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 за договорами

купівлі-продажу від 04 лютого 2016 року відчужила належний їй будинок АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 .

Вказувала, що спірні правочини були укладені під впливом тяжких для неї обставин і на вкрай невигідних умовах. Так, за місяць до укладення зазначених договорів купівлі-продажу невідомі особи викрали позивача та вимагали видати на них генеральну довіреність, яка надасть їм право від імені ОСОБА_1 розпоряджатися майном останньої. За вказаним фактом позивач зверталася до правоохоронних органів та було порушено кримінальне провадження.

Вищезазначені обставини змусили ОСОБА_1 відчужити спірне майно на користь ОСОБА_2 , який є її сусідом. Проте, грошей чи будь-якої іншої матеріальної допомоги позивач не отримувала.

Позивач продовжує проживати у спірному будинку, сплачує всі комунальні платежі та матеріально утримувати житло. Вважає, що спірні договори укладені нею на невигідних умовах, під впливом тяжких обставин, тому ці правочини є недійсними.

На підставі викладеного ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати недійсними два договори купівлі-продажу,

укладені 04 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т. М. та зареєстровані у реєстрі за № 189, 192.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 06 вересня

2019 року (в складі судді Бабакова В. П.) позов задоволено.

Визнано недійсними два договори купівлі-продажу, укладені 04 лютого

2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т. М. та зареєстровані в реєстрі за № 189, 192.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач здійснила спірні правочини під впливом тяжких для неї обставин і на вкрай невигідних умовах.

Так, позивачу 80 років, проживає вона сама, родичів не має. Крім того,

з матеріалів кримінального провадження вбачається, що невідомі особи шахрайським шляхом 25 грудня 2015 року намагалися заволодіти будинком позивача. ОСОБА_1 складала заповіти на матір відповідача та на останнього, проте у подальшому ці заповіти скасувала.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 березня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову

в задоволенні позовних вимог.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не подала до суду належних та допустимих доказів, які підтверджують укладення оскаржуваних договорів під впливом тяжкої обставини, тобто, що ці правочини не було б укладено у разі відсутності обставин, з приводу яких було розпочате досудове розслідування 30 грудня 2015 року, а також доказів, які б спростовували, що оціночна вартість спірного будинку становить 59 758 грн, що, як наслідок, призвело до вкрай невигідних умов продажу.

Договори купівлі-продажу підписані у присутності приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т. М., яка встановила його сторін та перевірила їхню дієздатність, а також належність часток спірного будинку, що були предметом кожного з договорів купівлі-продажу, позивачу, про що зазначено у договорах.

ОСОБА_1 у договорах засвідчила, що ці договори не укладається під впливом тяжкої для продавця обставини або під загрозою (пункт 4),

що гроші від покупця отримала повністю до підписання зазначених правочинів (пункт 2).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу) як на підставу оскарження судового рішення, а саме зазначає, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Зазначає, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на ту обставину, що позивач є особою похилого віку, не має родичів та не має іншого житла. ОСОБА_1 не хотіла вчиняти спірний правочин та відчужувати єдине житло. Спірні правочини вчинені під впливом тяжких для позивача обставин і на вкрай невигідних умовах. Щодо позивача були вчиненні неправомірні дії з метою позбавлення її жила шахрайським шляхом, за вказаним фактом було порушено кримінальне провадження, тому позивач намагалася захисти своє майно, проте не бажала його відчужувати на користь відповідача.

Позивач продовжує мешкати у спірному будинку, оскільки іншого житла вона не має, проте відповідач на підставі договорів-купівлі продажу зняв її з реєстрації в указаному будинку.

ОСОБА_1 хотіла бути обов`язково присутньою під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, проте внаслідок раптового погіршення стану здоров`я представника, незадовільним станом здоров`я позивача та поширенням гострої респіраторної хвороби було подано клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 23 березня 2021 року, проте вказане клопотання безпідставно не було задоволено.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_2 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона

є законною та обґрунтованою.

Вказував, що позивач та її представник були належним чином повідомлені про розгляд справи, а їхня неявка в судове засідання не могла перешкоджати розгляду справи апеляційним судом. Викладені у касаційній скарзі доводи не відповідають дійсним обставинам справи.

Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу.

15 липня 2021 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 30 травня 2012 року, належав на праві власності будинок АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 29 грудня 2015 року зверталася до правоохоронних органів за фактом її викрадення невідомими особами, які всіляко спонукали її до видачі генеральної довіреності з метою позбавлення права власності

на спірний житловий будинок. За вказаним фактом порушено кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтями 15 190 Кримінального кодексу України.

Під час проведення досудового розслідування, зокрема у протоколі допиту потерпілого від 30 грудня 2015 року, ОСОБА_1 вказувала, що до неї приходив молодий чоловік ОСОБА_3 , який представився волонтером,

а також вказував, що позивач може отримати гроші як допомогу.

У подальшому почала приходити дівчина, яка представилася ОСОБА_4 та пропонувала підписати якісь документи. 25 грудня 2015 року позивач на прохання ОСОБА_4 взяла папку з документами і вони разом з ОСОБА_3 поїхали на таксі в готель в центрі міста Одеси, де перебували два дні. У подальшому вказані особи пішли до нотаріуса для складення документів, де дівчина представилася як ОСОБА_5 та онука ОСОБА_1 , а також повідомила нотаріуса про необхідність складення договору дарування. Коли дівчина відійшла для сплати коштів за договір, нотаріус поцікавилася щодо дійсного волевиявлення на вчинення правочину, проте ОСОБА_1 вказала, що насправді дівчина не є її онукою та вона не бажає переоформлювати на неї будинок, тому вказаний правочин і не було вчинено. Від нотаріуса позивач поїхала додому, де розповіла все сусідам, які викликали поліцію. При цьому ОСОБА_1 зазначила, що забула у нотаріуса папку з документами на будинок, але не бажала викликати поліцію, оскільки будинок нотаріусом переоформлено не було.

Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу

Федорченко Т. М. 04 лютого 2016 року посвідчила два договори

купівлі-продажу, згідно з якими позивач продала, а відповідач купив

9/10 частин та 1/10 частину вказаного вище будинку за 53 782,20 грн та 5 975,80 грн, відповідно.

У пункті 2 договорів купівлі-продажу зазначено, що гроші продавець отримав від покупця повністю до підписання зазначеного договору. Підписання договору свідчить, що розрахунки за відчужувану нерухомість здійснені повністю та про відсутність претензій до покупця по оплаті з боку продавця.

Згідно з пунктом 4 договорів купівлі-продажу продавець свідчить, що договір не укладається під впливом тяжкої для продавця обставини або під загрозою.

Відповідно до пункту 12 договорів купівлі-продажу сторони свідчать, що

у тексті договорів зафіксовані усі істотні умови, що стосуються відчуження вищевказаної нерухомості. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення.

Апеляційний суд встановив, що договори купівлі-продажу на 9/10 часток будинку та на 1/10 частку будинку підписані сторонами у присутності приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу

Федорченко Т. М., яка встановила особи сторін та перевірила їхню дієздатність, а також належність часток спірного будинку, що були предметом кожного з договорів купівлі-продажу позивачу, про що зазначено у договорах.

Суд першої інстанції також встановив, що позивачу 80 років, вона проживає сама, родичів не має. Крім того, з матеріалів кримінального провадження встановлено, що невідомі особи шахрайським шляхом 25 грудня 2015 року намагалися заволодіти будинком позивача.

ОСОБА_2 є сусідом ОСОБА_1 . Позивач складала заповіти на матір відповідача, а потім і на ОСОБА_2 , які у подальшому скасовувала.

Встановлено, що позивач після укладення спірних правочинів залишається проживати у будинку АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Неодмінним елементом правовідносин є їхній зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певні матеріальні або нематеріальні блага з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб`єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створенням об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та (або) нематеріального блага.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані

у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства,

а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним

і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар)

у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що через загрозу втратити житло вона погодилася на пропозицію відповідача переоформити будинок на нього, шляхом укладення спірних договорів купівлі-продажу

з метою уникнення у майбутньому шахрайський дій сторонніх осіб щодо цього нерухомого майна.

Зазначала, що внаслідок неправомірних дій двох осіб, які спочатку представилися волонтерами, а у подальшому викрали її, утримуючи два дні в готелі, та привели до нотаріуса з метою укладення договору дарування, якого вона не бажала, позивача хотіли позбавити житла, проте нотаріус встановила відсутність волі ОСОБА_1 на укладення такого правочину, тому він і не був укладений. За вказаним фактом було порушено кримінальне провадження.

ОСОБА_1 є особою похилого віку, боялася втратити будинок, тому певний час після вищевказаних подій проживала у відповідача, на пропозицію якого і погодилася укласти спірні договори з метою уникнення у майбутньому шахрайських дій сторонніх осіб. Зазначала, що ціна договорів купівлі-продажу є незначною відносно дійсних ринкових цін, тобто такі договори укладені на вкрай невигідних умовах, проте і таких сум вона не отримувала, оскільки вказані правочини були вчинені лише через загрозу втрати житла. Отже, вона просто погодилась переоформити будинок на відповідача з остраху за своє життя, як одинокої, беззахисної людини.

Також вказувала, що вона і після укладення договорів купівлі-продажу залишилася проживати у будинку АДРЕСА_1 , утримує його, сплачує комунальні послуги та іншого жила не має.

Вказані обставини і були встановлені судом першої інстанції, що стало підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати

у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 09 лютого

2022 року у справі № 446/1942/19.

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц.

Правочин, який оспорюється на підстав статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Тому безпідставним є посилання апеляційного суду на те, що позивач добровільно уклала договори купівлі-продажу, а гроші були отримані нею до підписання вказаних правочинів та саме ці обставини свідчать, що її волевиявлення було вільним та відповідало її внутрішній волі.

Разом з тим, підставами визнання правочину недійсним на підставі

статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої

статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий

висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій

статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину.

Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених вище норм права, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане

з доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня

2021 року у справі № 502/130/17.

Доказування - це діяльність, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з`ясування дійсних обставин справи, прав і обов`язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у разі його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим чи, навпаки, як це має місце при використанні презумпції, - існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Разом з тим, зібраними у справі доказами підтверджено, що невстановлені слідством особи шахрайським шляхом намагалися позбавити позивача права власності на належний їй житловий будинок АДРЕСА_1 , примушували її вчиняти правочин з метою відчуження цього майна. За вказаним фактом 30 грудня 2015 року було порушено кримінальне провадження.

Під впливом вказаних обставин, намагаючись уникнути в майбутньому шахрайських дій щодо вказаного нерухомого майна, ОСОБА_1 04 лютого 2016 року продала ОСОБА_2 9/10 частин та 1/10 частину будинку АДРЕСА_1 за 53 782,20 грн та

5 975,80 грн, відповідно.

При цьому позивач зазначала, що спірні правочини вчинені на вкрай невигідних для неї умовах, оскільки продаж будинку вчинено за ціною, що у багато разів була меншою за ринкову вартість зазначеного нерухомого майна, що знаходиться у місті Одесі, а іншого житла вона не має. Відчуження будинку та визначення у договорах такої ціни свідчить, що спірні правочини вчинені нею через страх втратити життя та житло, що і було тяжкою обставиною, яка спонукала її до вчинення цих дій.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив з того, що спірні правочини вчинені позивачем під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, вона усвідомлювала свої дії, але вимушена була це зробити через тяжкі обставини, а тому її волевиявлення не було вільним і не відповідало її внутрішній волі.

Встановивши, що позивач як особа похилого віку (80 років) після вчинення щодо неї кримінального правопорушення з метою позбавлення будинку,

в якому вона проживала, перебувала у пригніченому стані, оскільки

боялася втратити життя чи залишитись без будинку взагалі, та врахувавши, що після укладення договорів купівлі-продажу залишилася сама проживати в указаному будинку, який є її єдиним житлом, утримувала нього (сплачувала комунальні платежі), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання договорів купівлі-продажу недійсними на підставі статті 233 ЦК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі

статтями 76-78 81 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами особи, пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання.

Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар.

Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця

в суспільстві.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний

і надмірний тягар».

При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які

є складовими верховенства права, Верховний Суд дійшов висновку, що визнання недійсним договорів купівлі-продажу відповідає вимогам закону та здійснюється в інтересах особи, яка під впливом тяжкої обставини фактично позбавлена свого єдиного житла, а також є належним захистом.

Відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази,

які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише

у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач не подала до суду належних та допустимих доказів, які підтверджують укладення оскаржуваних договорів під впливом тяжкої обставини.

При цьому апеляційний суд не зазначив, які нові докази, протилежні висновкам місцевого суду, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами, є підставою для ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, взяв до уваги обставини справи, встановлені судом першої інстанції, та ті самі докази, які місцевий суд оцінив, переоцінивши їх, при цьому не навів підстав для такої переоцінки та вмотивованих обґрунтувань на спростування наведених судом першої інстанції висновків, не витребував нові докази у справі, а дійшов протилежного висновку про відмову в задоволенні позову.

Отже висновки апеляційного суду не ґрунтувалися на встановлених обставинах, що є порушенням норм процесуального права, яке мало наслідком неправильне застосування норм матеріального права та

у результаті неправильне вирішення спору.

Переоцінивши докази, які були оцінені місцевим судом з дотриманням вимог процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції не зазначив в оскаржуваному судовому рішенні, які порушення норм процесуального права були допущені судом першої інстанції і в чому полягають ці порушення, які норми матеріального права були неправильно застосовані

і в чому полягає таке неправильне застосування, тобто не встановив і не навів правових підстав для скасування рішення.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц.

Отже, апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції за встановлених ним обставин, переоцінивши зібрані у справі докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, тому вказане рішення на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За змістом частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до

суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, встановлена ставка судового збору - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

У статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» установлено у 2017 році прожитковий мінімум для працездатних осіб

з 01 січня 2017 року в розмірі 1 600 грн.

Отже, розмір судового збору за звернення до суду з цим позовом складає 640 грн (1 600 грн ? 0,4).

Згідно з підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду касаційної скарги на рішення суду справляється судовий збір у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Таким чином, під час звернення до суду з касаційною скаргою позивач повинна була сплатити 1 280 грн (640 грн ? 200 %).

Позивач сплатила 1 728 грн судового збору за подання до суду касаційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Позивач не зверталася до суду з клопотанням про повернення судового збору, внесеного в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Отже, за результатом касаційного перегляду з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 1 280 грн витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141 400 402 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2021 року скасувати, рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 06 вересня

2019 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 280 (одну тисячу двісті вісімдесят) гривень судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук