Постанова

Іменем України

10 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 524/7429/19

провадження № 61-4902св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: Служба у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Мушинський Олександр Юрійович,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Чумак О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Служба у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Мушинський Олександр Юрійович, про визнання договору купівлі-продажу недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 в інтересах своїх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Служба у справах дітей Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Мушинський О. Ю., про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що у період із 25 квітня 2012 року по 30 грудня 2015 року він перебував у шлюбі із ОСОБА_4 . У період шлюбу, а саме 20 квітня 2013 року ними придбано квартиру АДРЕСА_1 , та у січні 2017 року він із ОСОБА_4 домовився про продаж вказаної квартири, остання запевнила його, що кошти будуть витрачені, в тому числі і для придбання житла дітям, а продаж відбудеться за ціною, що відповідає ринковій вартості нерухомого майна.

Літом 2018 року йому стало відомо про те, що ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу квартири зі своєю матір`ю, а із відповіді органу опіки та піклування він дізнався, що дозвіл на відчуження квартири ними не надавався.

На момент звернення до суду із цим позовом ОСОБА_4 продовжувала проживати в спірній квартирі, сплачувати комунальні платежі, що, на його думку, свідчить про фіктивність вказаного правочину, згоди на який він не надавав, а метою вказаного правочину, на думку позивача, є позбавлення його права власності на частку в спірному майні.

Крім того, 50 % вартості від продажу квартири він не отримав і в добровільному порядку вирішити вказане питання неможливо. Також продаж квартири відбувся за ціною нижче ринкової, оскільки згідно зі звітом про незалежну оцінку майна вартість квартири становить 1 100 000,00 грн.

З урахуванням наведених обставин, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23 березня 2018 року № 682, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 щодо квартири АДРЕСА_1 . на підставі статті 234 ЦК України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_3 залишено без задоволення. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 08 листопада 2019 року у виді заборони відчуження квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 46294253104, загальна площа ? 75,0 кв. м, житлова площа ? 47,8 кв. м.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем на підставі належних та допустимих доказів не доведено, що оспорюваний договір вчинений без реального наміру настання юридичних наслідків, зокрема, передачі майна. Укладення договору купівлі-продажу за ціною 49 500,00 грн, яка зазначена у звіті про оцінку майна, не свідчить про його фіктивність, позивачем не надано суду відомостей, які б спростовували факт отримання ОСОБА_4 коштів за продану квартиру. Факт проживання ОСОБА_4 із донькою у спірній квартирі не вказує на фіктивність договору з огляду на те, що вони є відповідно донькою та онукою власника майна і мають право на проживання як члени сім`ї.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 листопада 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_3 задоволено. Договір купівлі-продажу від 23 березня 2018 року № 682, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , визнано недійсним. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем доведено факт відсутності у сторін правочину наміру реального настання правових наслідків щодо відчуження спірної квартири,а тому наявні підстави для визнання договору купівлі-продажу від 23 березня 2018 року фіктивним відповідно до вимог статті 234 ЦК України. Зокрема, оспорюваний правочин вчинено між близькими людьми - матір`ю (покупець) та донькою (продавець), фактичної передачі у власність під продавця ( ОСОБА_4 ) до покупця ( ОСОБА_5 ) майна не відбулося, продаж спірної квартири вчинено за явно заниженою ціною, яка не відповідає ринковій ціні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2021 року, у якій просять суд скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не довів порушення його прав внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 23 березня 2018 року. Крім того, ОСОБА_6 , в інтересах якої подано позов, у письмовій заяві підтвердила, що вона не надавала згоди своєму батьку діяти від її імені, їй не було відомо про намір батька подати позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, а її особисті права не порушуються. Визначаючи заниженою вартість нерухомого майна, вказану у пункті 3 договору купівлі-продажу від 23 березня 2018 року, суд апеляційної інстанції проігнорував звіт про оцінку майна від 23 березня 2018 року, виконаний фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_7 , не взяв до уваги, що на дату укладення оспорюваного договору діяльність останнього здійснювалася відповідно до норм чинного законодавства України. Суд апеляційної діяльності безпідставно взяв до уваги висновок експерта від 25 вересня 2020 року № 2108, вчиненого в межах кримінального провадження, оскільки зазначений доказ не стосується оспорюваного правочину та справи у цілому, не є предметом доказування, така експертиза проводилася без додержання вимог законодавства України.Суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), постановах Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі № 343/774/15-ц (провадження № 61-4268св18), від 14 березня 2019 року у справі № 522/6371/16-ц (провадження № 61-34935св18), від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У червні 2021 року справу № 524/7429/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 13 травня 2021 року про відкриття касаційного провадження вказано, що касаційна скарга ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними та фактично зводяться до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, надання переваги одним доказам над іншими, що не є повноваженнями суду касаційної інстанції, а тому касаційна скарга підлягає відхиленню, а постанова суду апеляційної інстанції - залишенню без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали шлюб 25 квітня 2012 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с.15).

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 мають двох дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується повторним свідоцтвом про народження від 14 липня 2016 року серії НОМЕР_2 (т. 1, а. с. 16), та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується повторним свідоцтво про народження від 14 липня 2016 року серії НОМЕР_3 (т. 1, а. с. 17).

20 квітня 2013 року між ОСОБА_4 (покупець) та ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 (продавці) укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким продавці зобов`язалися передати у власність покупцю квартиру АДРЕСА_1 , а покупець - прийняти зазначений об`єкт нерухомості та сплатити за нього грошову суму, передбачену умовами цього договору. Згідно з умовами договору (пункт 8) придбаний об`єкт є предметом спільної сумісної власності як такий, що придбаний у період перебування в зареєстрованому шлюбі і за рахунок спільних коштів подружжя, що підтверджується згодою на придбання чоловіка покупця - ОСОБА_1 (т. 1, а. с.19-20).

Заочним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 листопада 2015 року у справі № 524/6167/15-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано (т. 1, а. с. 18).

27 січня 2017 року ОСОБА_1 склав заяву, посвідчену приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Роженко Л. М., за змістом якої ОСОБА_1 надав згоду ОСОБА_4 на укладання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Також у заяві вказано, що договір купівлі-продажу укладатиметься ОСОБА_4 на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладання договору відповідає їх спільному волевиявленню (т. 1, а. с. 40).

23 березня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Мушинським О. Ю. Ціна предмета продажу за договором становила 49 500,00 грн (т. 1, а. с. 21-24).

Квартира АДРЕСА_1 є цегляною, чотирикімнатною та має загальну площу ?75,0 кв. м, житлову площу ? 47,8 кв. м, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т. 1, а. с. 229).

Ціна предмета продажу за договором купівлі-продажу квартири від 23 березня 2018 року становила 49 500,00 грн (т. 1, а. с. 21-24). Вказана сума визначена з урахуванням звіту про оцінку майна від 23 березня 2018 року, складеного ФОП ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 83-84).

Наказом Фонду державного майна України від 12 жовтня 2018 року зупинено дію кваліфікаційного свідоцтва оцінювача ФОП ОСОБА_7 , про що зазначено у додатку до наказу Фонду державного майна України від 12 жовтня 2018 року (т. 2, а. с. 140-141).

Згідно зі звітом про незалежну оцінку майна від 24 вересня 2019 року, складеного ФОП ОСОБА_13 за замовленням ОСОБА_1 , оціночна вартість спірного об`єкту становить 1 100 000,00 грн (т. 1, а. с. 26-28).

Як убачається з довідки ТОВ «Житлорембудсервіс» від 23 січня 2020 року та інших доказів, набувач спірної квартини ОСОБА_5 у ній так і не зареєструвалась, а ОСОБА_4 та її донька ОСОБА_14 продовжують бути зареєстровані за адресою: квартира АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 225-227).

ОСОБА_5 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , із 22 жовтня 1997 року (т. 1, а. с. 228). Доказів про те, що набувач спірної квартири ОСОБА_5 зареєструвалася у ній, матеріали справи не містять.

ОСОБА_4 та її донька ОСОБА_15 зареєстровані у спірній квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю «Житлорембудсервіс» від 23 січня 2020 року, довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 21 січня 2020 року № 2532, довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 21 січня 2020 року № 2533 (т. 1, а. с. 225-227).

До моменту укладення спірного правочину в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані неповнолітні діти: ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , проте останні зняті з реєстрації за вказаною адресою за заявами їх матері (відповідача у справі - ОСОБА_4 ) від 22 березня 2018 року, де міститься запис про згоду на вчинення відповідних дій батьком дітей (позивачем) ОСОБА_1 (т. 1, а. с.165-166).

Проте позивач не визнає, що ним така згода надавалася, у зв`язку з чим ініціював відкриття кримінального провадження № 12020170110000225 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 358 КК України (т. 1, а. с. 167-170).

Підписи у зазначених заявах від 22 березня 2018 року щодо надання згоди ОСОБА_1 на зняття його дітей з місця реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 виконані не ним, а іншою особою, що підтверджується висновком експерта від 25 вересня 2020 року № 2108, вчиненого у межах кримінального провадження № 12020170110000225 (т. 2, а. с.146-148).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України визначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Визначаючи оспорюваний договір купівлі-продажу недійним у зв`язку із його фіктивністю, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зазначений правочин вчинений між близькими родичами - матір`ю ОСОБА_5 та дочкою ОСОБА_4 , фактичної передачі у власність покупця ( ОСОБА_5 ) спірної квартири не відбулося, оскільки ОСОБА_4 зі своєю малолітньою дитиною ОСОБА_16 продовжує проживати у спірній квартирі та користуватися нею.

Також суд апеляційної інстанції, оцінивши наявні у матеріалах справи докази, а саме: звіти про оцінку майна, дійшов висновку про те, що продаж спірної квартири вчинено за очевидно заниженою ціною - 49 500,00 грн, що не відповідає ринковим цінам на нерухомість та свідчить про відсутність реальних цілей на його вчинення, зокрема, для продавця - отримання прибутку.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки встановлені у справі обставини у своїй сукупності свідчать про відсутність у сторін оспорюваного договору купівлі-продажу намірів реального настання правових наслідків щодо відчуження спірної квартири, що відповідно до положень статті 234 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного правочину фіктивним.

Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним згідно із статтею 234 ЦК України.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що 22 березня 2018 року (за один день до укладення спірного договору купівлі-продажу) ОСОБА_17 подала до Кременчуцької міської ради заяви про зняття із реєстрації місця проживання їх із позивачем дітей - ОСОБА_18 та ОСОБА_14 , у яких містилися відомості щодо погодження відповідних дій позивачем, проте такі відомості виявилися недостовірними. Тобто, оспорюваний правочин вчинений без згоди батька малолітніх дітей та попереднього дозволу органу опіки та піклування, що, у випадку встановлення порушення прав та інтересів малолітніх осіб, є самостійною підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.

При цьому, Верховний Суд бере до уваги те, що суд апеляційної інстанції помилково послався на те, що відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання оспорюваного правочину фіктивним,проте зазначає, що наведене не вплинуло на правильність вирішення спору по суті, а тому не може бути достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не довів порушення його прав внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 23 березня 2018 року, є безпідставними, оскільки квартира АДРЕСА_1 , яка є предметом оспорюваного договору, придбана у період шлюбу сторін, на неї розповсюджується право спільної сумісної власності, презумція спільності майна не спростована, а тому ОСОБА_1 має право власності на 1/2 частку зазначеної квартири, що свідчить про те, що оспорюваний договір стосується також прав та обов`язків ОСОБА_1 .

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_6 , в інтересах якої подано позов, у письмовій заяві (т. 1, а. с. 125) підтвердила, що вона не надавала згоди своєму батьку діяти від її імені, їй не було відомо про намір батька подати позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, а її особисті права не порушуються, з огляду на те, що зазначені обставини не позбавляють права ОСОБА_1 оскаржити договір купівлі-продажу від 23 березня 2018 року із підстав його фіктивності.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі № 343/774/15-ц (провадження № 61-4268св18), від 14 березня 2019 року у справі № 522/6371/16-ц (провадження № 61-34935св18), є необґрунтованими, оскільки судом апеляційної інстанції не порушено висновків, зроблених у зазначених постановах.

Так, у зазначених постановах Верховним Судом зроблено висновок про те, що вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 Сімейного кодексу України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Водночас, у цій справі судом апеляційної інстанції визнано недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу на підставі статті 234 ЦК України (фіктивний правочин), тоді як відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування на відчуження об`єкту нерухомості не є підставою для визнання договору купівлі-продажу фіктивним, а може бути самостійною підставою для визнання такого правочину недійсним.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) та постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18), є необґрунтованими, з огляду на те, що фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки звіту про оцінку майна від 23 березня 2018 року, виконаному ФОП ОСОБА_7 , безпідставно взяв до уваги висновок експерта від 25 вересня 2020 року № 2108, вчинений в межах кримінального провадження,не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення, оскільки вони зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу

Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина восьма, дев`ята статті 139 ЦПК України).

Згідно з положеннями частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Апеляційним судом встановлено, що 23 вересня 2019 року між адвокатом Остаховим П. В. та ОСОБА_1 укладений договір про надання правничих послуг № 3/19 (т. 2, а. с. 38-39).

Згідно з актом виконаних робіт від 24 квітня 2020 року № 1 до договору від 23 вересня 2019 року № 3/19 та розрахунку судових витрат від 24 квітня 2020 року, адвокатом Остаховим П. В. надано послуги на загальну суму 11 500,00 грн (т .2, а. с. 40-44).

Як убачається з квитанції від 24 квітня 2020 року № 1/20 ОСОБА_1 на користь адвоката Остахова П. В. сплачено кошти у сумі 11 500,00 грн (т. 2, а. с. 35).

Подані позивачем документи дають підстави для висновку про доведеність стороною позивача понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді у розмірі 11 500,00 грн.

Стягуючи із відповідачів на користь позивача витрати на правничу допомогу у зазначеному розмірі, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт.

Доводи касаційної скарги про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо, є безпідставними, оскільки у цій справі відсутні підстави вважати, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом у сумі 11 500,00 грн, є завищеним.

При цьому матеріали справи не містять клопотання відповідачів про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук