Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 530/732/21

провадження № 61-3860св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 22 листопада 2021 року в складі судді Должко С. Р. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року в складі колегії суддів: Дряниці Ю. В., Кривчун Т. О., Чумак О. В., у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі -АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 26 травня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 17 760, 65 дол. США на термін до 22 травня 2015 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за його користуванням в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.

У зв`язку з порушенням умов кредитного договору станом на 26 березня 2021 року утворилася заборгованість у розмірі 72 960, 48 дол. США, яка складається з: 7 545, 71 дол. США - заборгованість за кредитом, 1 670, 05 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, 63 744, 72 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язання.

Позивач просив стягнути вказану заборгованість.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 22 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 8 000,00 грн в рахунок відшкодування понесених судових витрат на правничу допомогу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що у зв`язку з порушенням боржником виконання зобов`язання за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк» використало своє право достроково вимагати з позичальника ОСОБА_1 повернення заборгованості за кредитним договором, а саме: звернувшись у 2011 року до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості у повному обсязі за тілом кредиту, відсотками, комісією та штрафними санкціями (справа № 2-1086/11). Тому, пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом та сплату відсотків за користування кредитом, кредитор змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов. Звертаючись до суду із цим позовом у квітні 2021 року, банк пропустив строк позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту, процентами та комісією за кредитним договором. Також суд, врахувавши, що умовами договору було узгоджено нарахування неустойки протягом 3 років з дня, коли відповідне зобов`язання повинно було бути виконане відповідною стороною,

дійшов висновку про те, що сплинув строк позовної давності для стягнення нарахованої пені.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» в особі представника Сокуренка Є. С. подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 22 листопада 2021 року і постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 28 693,63 дол. США, яка складається з тіла кредиту - 7 545,71 дол. США, комісії - 1 670,05 дол. США, пені, яка станом на 17 вересня 2014 року становить 19 477,87 дол. США.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції неправильно визначив початок перебігу строку позовної давності та не врахував висновки, які викладені у постановах Верховного Суду: від 20 листопада 2019 року в справі № 467/395/16, від 08 травня 2018 року в справі № 279/8730/15, від 08 листопада 2017 року в справі № 6-2891цс16, від 07 червня 2018 року в справі № 668/8830/15, від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули увагу на часткові погашення відповідачем (за період 2011-2016 роки) заборгованості, що свідчить про неодноразове переривання строку позовної давності.

Також суди не врахували, що рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2011 року в справі № 2-1086/11 про звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 травня 2008 року № DN81AR17570091 в сумі 14 642, 39 дол. США не виконано, заставне майно не реалізоване. Тому оскільки указаний спосіб захисту не призвів до належного виконання зобов`язання за кредитним договором, то у кредитора виникло право на стягнення заборгованості на підставі рішення суду.

Крім того зазначає, що оскільки на підставі ухваленого рішення суду про звернення стягнення на заставне майно неможливо звернути стягнення на інше майно боржника, то в такому випадку належним способом захисту є стягнення заборгованості та подальше звернення стягнення на майно боржника на підставі такого рішення.

Крім того, заявник посилається на те, що оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет застави не виконано, предмет застави не реалізований, позивач звернувся до приватного нотаріуса про вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості. 29 січня 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. вчинено виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_1 49 338,10 дол. США заборгованості за кредитним договором. 07 липня 2016 року було відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 29 липня 2016 року. Виконавчий напис частково виконаний, однак заборгованість в повному обсязі не погашена.

Однак зазначений виконавчий напис на підставі рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 23 листопада 2020 року був визнаний таким, що не підлягає виконанню. Тому, оскільки виконавчий напис було визнано таким, що не підлягає виконанню лише 23 листопада 2020 року, то кредитор, звернувшись із цим позовом 23 квітня 2021 року, не пропустив строк позовної давності.

Суди не врахували, що необхідності у зверненні до суду з позовом про стягнення заборгованості до моменту визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не було, оскільки права позивача були захищені виконавчим написом, який перебував на виконанні та частково виконувався.

Крім того, суди залишили поза увагою те, що згідно з пунктами 14.11 розділу 14 кредитно-заставного договору від 26 травня 2008 року сторони визначили, що строк позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, винагороди та процентів за користування кредитом, неустойки встановлюється тривалістю 5 років.

Також заявник не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині стягнення з нього на користь відповідача витрат на правничу допомогу. Зазначає, що такі витрати стягнені безпідставно, оскільки представник відповідача не подавав детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, тому неможливо визначити витрачений час адвокатом. Крім того, представник відповідача не надав жодного належного та допустимого доказу, що підтверджує фактичне здійснення адвокатом витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн.

Також зазначає, що залишаючи рішення суду першої інстанції без змін в частині стягнення з банку витрат на правничу допомогу, апеляційний суд не врахував висновки, які викладені у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2020 року в справі № 734/2313/17.

Доводи інших учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із Зіньківського районного суду Полтавської області цивільну справу.

Справа надійшла до Верховного Суду у червні 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 26 травня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір № DN81AR17570091, згідно з умовами якого АТ КБ «ПриватБанк» зобов`язалося надати відповідачу кредит у розмірі 17 760, 65 дол. США на термін до 22 травня 2015 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку, встановлені кредитним договором (а. с. 7-13).

Для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, позичальник надав банку в заставу автомобіль ВАЗ, модель 11183-110-20, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.

АТ КБ «ПриватБанк» свої зобов`язання за договором та угодою виконало в повному обсязі, а саме: надало відповідачу можливість розпоряджатися кредитними коштами на умовах передбачених договором.

Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2011 року в справі № 2-1086/11 позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави задоволено, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 травня 2008 року № DN81AR17570091 в сумі 14 642, 39 дол. США звернено стягнення на предмет застави - автомобіль ВАЗ, модель 11183-110-20, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, із зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу (а. с. 76).

Сторони не заперечували, що рішення про звернення стягнення на предмет застави не виконано.

29 січня 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. вчинено виконавчий напис про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 26 травня 2008 року № DN81AR17570091 у розмірі 49 338,10 дол. США (заборгованість за кредитом - 10 885,94 дол. США, заборгованість за відсотками - 1 215,48 дол. США, комісія - 40 63,83 дол. США, пеня - 30 662,48 дол. США, штраф (фіксована частина) - 250,00 дол. США, штраф-відсоток від суми заборгованості - 22 89,91 дол. США),зареєстрований у реєстрі за № 688 (а. с. 77).

07 липня 2016 року Зіньківським районним ВДВС ГТУЮ у Полтавській області (Зіньківський районний ВДВС ГTУЮ Північно-східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Суми) відкрито виконавче провадження № 50758138 з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 29 січня 2016 року № 688.

За чaс примусового виконання рішення з заробітної плати ОСОБА_1 на підставі виконавчого напису нотаріуса за кредитним договором було стягнено на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 94 128,87 гpн, що підтверджується звітами про здійснення відрахування та виплати відносно ОСОБА_1 , які надані Зіньківським районним ВДВС ГТУЮ у Полтавській області у відповіді на адвокатський запит (а. с. 72-75).

Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 23 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального oкpyгy Бондар І. М. від 29 січня 2016 року, зареєстрований у реєстрі за № 688, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором від 26 травня 2008 року № DN81AR17570091 у розмірі 49 338,10 дол. США (а. с. 45-61).

Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість за кредитним договором станом на 26 березня 2021 року складає 72 960, 48 дол. США, з яких: 7 545,71 дол. США - заборгованість за кредитом, 1 670, 05 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, 63 744, 72 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язання (а. с. 4-6).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи АТ КБ «ПриватБанк» у задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач звернувся до суду із цим позовом зі спливом позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявив відповідач.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610 611 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Якщо в зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 липня 2021 року в справі № 404/6241/19 (провадження № 61-7165св21), від 02 червня 2021 року в справі № 2-6460/11 (провадження № 61-14479св20).

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, 26 травня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір № DN81AR17570091 строком до 22 травня 2015 року. Для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, позичальник надав банку в заставу автомобіль ВАЗ, модель 11183-110-20, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.

Рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2011 року в справі № 2-1086/11 позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави задоволено, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 травня 2008 року № DN81AR17570091 в сумі 14 642, 39 дол. США звернено стягнення на предмет застави: автомобіль ВАЗ, модель 11183-110-20, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, із зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

Тобто, звернувшись до суду в 2011 року із позовом про звернення стягнення на предмет застави, позивач реалізував своє право на дострокове стягнення з позичальника суми кредитної заборгованості та змінив строк основного зобов`язання.

Настання строку кредитування за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цc18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-27цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (провадження № 14-448цс19).

Суди встановили, що не заперечувалося сторонами у справі, що рішення про звернення стягнення на предмет застави не виконано, предмет застави не реалізований. Тобто право позивача є порушеним.

Право на звернення до суду за захистом, закріплене статтею 4 ЦПК України, кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

Однак, як встановили суди та підтверджується кредитним договором, сторони обумовили в договорі збільшений строк позовної давності щодо кредиту, винагороди, процентів, неустойки - 5 років (пункт 14.11 договору).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Строк позовної давності діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

З тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку, коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згоду чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта.

Такий же висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року в справі № 6-2891цс16, згідно з яким вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».

Виходячи з вищезазначеного, а також врахувавши те, що умовами договору сторони обумовили збільшений строк позовної давності щодо кредиту, винагороди, процентів, неустойки - 5 років, а також, врахувавши те, що банк, звернувшись у вересні 2011 року до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором № DN81AR17570091, змінив строк виконання основного зобов`язання, суди дійшли правильного висновку, що строк на звернення банку до суду з цим позовом сплив у вересні 2016 року.

З урахуванням того, що банк пред`явив позов про стягнення заборгованості в квітні 2021 року, тобто з пропуском установленої договором п`ятирічної позовної давності, то суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску строку позовної давності.

Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що сплинув строк позовної давності для стягнення нарахованої пені з огляду на таке.

Як вбачається з кредитного договору, сторони погодили нарахування неустойки протягом 3 років із дня, коли відповідне зобов`язання повинно було бути виконане відповідною стороною (пункт 14.10).

Враховуючи умови пункту 14.10 кредитного договору, а також те, що строк дії договору був змінений банком з 22 травня 2015 року на вересень 2011 року, то суду дійшли обґрунтованого висновку про сплив строку позовної давності для стягнення нарахованої пені.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи позивача про те, що строк позовної давності переривався вчиненням приватним нотаріусом 29 січня 2016 року виконавчого напису про стягнення з ОСОБА_1 49 338,10 дол. США заборгованості за кредитним договором, з таких мотивів.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 357/5125/16-ц (провадження № 61-15142сво18) зроблено висновок, що: «з урахуванням приписів статей 15 16 18 ЦК України, статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного, оскільки статтею 50 Закону України «Про нотаріат» передбачено право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта особою, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Тлумачення вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав. […] Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у статті 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин».

Отже, звернення банку в 2016 році до нотаріуса для вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави не свідчить про переривання позовної давності.

Інші обставини, з якими позивач пов`язує переривання позовної давності, не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності, оскільки виникли вже після її спливу у вересні 2016 року. При цьому тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах строку позовної давності.

Доказів того, що відповідачем були здійснені часткові погашення заборгованості в 2011-2016 роках, що свідчить про неодноразове переривання строку позовної давності, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджуються матеріалами справи.

Доводи касаційної скарги про те, що під чaс примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 29 липня 2016 року із заробітної плати ОСОБА_1 було стягнено на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 94 128,87 гpн, що підтверджується звітами про здійснення відрахування та виплати відносно ОСОБА_1 , які надані Зіньківським районним ВДВС ГТУЮ у Полтавській області, що також свідчить про переривання позовної давності, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки таке погашення заборгованості було здійснено поза межами строку позовної давності.

Також є неприйнятними доводи касаційної скарги про те, що оскільки виконавчий напис на підставі рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 23 листопада 2020 року був визнаний таким, що не підлягає виконанню, то кредитор, звернувшись із цим позовом 23 квітня 2021 року, не пропустив строк позовної давності, з огляду на таке.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Стаття 572 ЦК України передбачає, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до частини четвертої статті 591 ЦК України, якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом статті 24 Закону України «Про заставу» у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.

Як уже зазначалося, рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2011 року в справі № 2-1086/11 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 травня 2008 року № DN81AR17570091 в сумі 14 642, 39 дол. США звернено стягнення на предмет застави: автомобіль ВАЗ, модель 11183-110-20, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.

Доказів того, що кредитор позбавлений права на реалізацію заставного майна, або доказів того, що свідчать про неможливість виконання зазначеного судового рішення про звернення стягнення на предмет застави, позивач не надав.

Верховний Суд звертає увагу на те, що позивач не позбавлений права реалізувати предмет застави та покрити свої вимоги від вирученої суми. І якщо сума, одержана від продажу предмета застави, не покриє вимоги заставодержателя, то позивач не позбавлений права у межах строку позовної давності звернутися до суду з позовом про стягнення залишку боргу за кредитним договором.

Посилання позивача на невиконання відповідачем судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет застави не може бути підставою для зупинення строку позовної давності щодо стягнення заборгованості, однак є підставою на отримання кредитором гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Посилання АТ КБ «ПриватБанк» на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі № 467/395/16 (провадження № 61-15909св18) та від 08 травня 2018 року в справі № 279/8730/15 (провадження № 61-11713св18), не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначених справах розглядалися спори за позовом банку до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитними договорами. В цих справах судами встановлено, що рішеннями судів в інших справах позови банку до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет застави задоволені. У рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами звернено стягнення на предмет застави шляхом їх продажу. Зазначені вище рішення судів були виконані, автомобілі реалізовані, а кошти від продажу предметів застави надійшли у рахунок погашення заборгованості за кредитними договорами, проте їх виявилося недостатньо для того, щоб погасити заборгованість у повному обсязі. Тому, звертаючись до суду із позовами, банк посилався на те, що про порушення свого права дізнався лише після продажу предметів застави, оскільки сума, одержана від їх продажу, не покрила вимоги заставодержателя, тобто у межах строку позовної давності.

У цій справі таких фактичних обставин не встановлено.

Посилання в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 08 листопада 2017 року в справі № 6-2891цс16, від 07 червня 2018 року в справі № 668/8830/15, від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач не довів об`єму і кількості наданих послуг виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, в яких є деталізований опис виконаних адвокатом робіт (зміст витраченого часу та кількість годин), акт про прийняття-передачу наданих послуг та квитанція № 245 від 30 травня 2021 року про оплату послуг адвоката (а. с. 130-136).

Таким чином, відповідачем було документально доведено, що ним понесено витрати на правничу допомогу, їх розрахунок, який, за переконанням колегії суддів, є співмірним із об`ємом наданих послуг професійної правової допомоги, а тому у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, яким апеляційним судом відповідно до вимог статті 89 ЦПК України надано належну правову оцінку, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Зіньківського районного суду Полтавської області від 22 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк