Постанова

Іменем України

13 липня 2022 року

м. Київ

справа № 539/1083/21

провадження №61-20552св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Лубнифарм»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Лубнифарм» на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року у складі колегії суддів:Пікуля В. П., Одринської Т. В., Панченка О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року Акціонерне товариство «Лубнифарм» (далі - АТ «Лубнифарм», підприємство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , з наданням права користування іншим житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

На обґрунтування позовних вимог зазначало, що АТ «Лубнифарм» є власником квартири АДРЕСА_1 . Право власності на зазначене житлове приміщення підтверджується дублікатом договору купівлі-продажу від 05 липня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом Першої лубенської державної нотаріальної контори Афанасівською В. І., зареєстрованого в реєстрі за № 2-1033, за умовами якого ОСОБА_2 продав, а Відкрите акціонерне товариство «Лубнифарм» (далі - ВАТ «Лубнифарм») в особі ОСОБА_3 , що діяв на підставі доручення, придбало квартиру АДРЕСА_3 .

Представниками підприємства спільно з працівниками Національної поліції встановлено, що протягом тривалого часу в зазначеній квартирі без належних правових підстав проживає ОСОБА_1 , 1949 року народження. Тобто, має місце самоправне зайняття відповідачем житлового приміщення, добровільно залишити спірне житло він відмовляється.

У ситуації, що склалася, позивач як законний власник майна, а саме спірної житлової квартири, фактично не може використовувати його для власних потреб і, поряд з цим, зобов'язаний нести витрати на його утримання (сплату комунальних послуг спожитих особою, яка самочинно зайняла приміщення) та нести ризики спричинення шкоди іншим особам (власникам суміжних житлових приміщень), оскільки квартира та наявні у ній комунікації, знаходяться у занедбаному стані, потребують ремонту, а можливо, і повної заміни.

З метою забезпечення дотримання балансу між власними правами та інтересами, а також правами відповідача, ураховуючи обставини спору, поважний вік відповідача та складну життєву ситуацію, позивач пропонує надати у користування відповідача інше житлове приміщення - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , що відповідає вимогам Житлового кодексу України (далі - ЖК України), тобто, є придатним для постійного проживання.

Виселення ОСОБА_1 із самочинно занятого приміщення кватири АДРЕСА_4 , з наданням йому права користування іншим житловим приміщенням, забезпечить ефективний захисту прав та інтересів позивача, і не спричинить порушення прав відповідача на житло в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 03 серпня 2021 року позов АТ «Лубнифарм» задоволено.

Усунуто перешкоди у здійснені права користування та розпорядження належним на праві власності АТ «Лубнифарм» майном, а саме квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 з наданням права користування іншим житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на постійній основі. Здійснено розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що АТ «Лубнифарм» є власником спірної квартири, а тому відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема шляхом виселення відповідача, у якого відсутні докази на підтвердження правомірності користування спірним житловим приміщенням. Зазначеного висновку суд дійшов установивши, що згідно з рішенням виконавчого комітету Лубенської міської Ради народних депутатів від 11 серпня 1994 року № 139 «Про дозвіл на будівництво підприємствам міста» обов`язок з відселення громадян з садиб на АДРЕСА_5 , які підлягали знесенню, у зв`язку з будівництвом 144-х квартирного житлового будинку з прибудованим продовольчим магазином на АДРЕСА_5 , переведено з хіміко-фармацевтичного заводу (правонаступником якого є позивач) на СМПК-285.

Урахувавши тривалість проживання відповідача у спірній квартирі, суд дійшов висновку, що дотримання балансу інтересів позивача та відповідача можливе за умови надання відповідачеві іншого житлового приміщення, а саме, належного на праві власності АТ «Лубнифарм» житлового будинку АДРЕСА_2 , що знаходиться у межах Лубенського району Полтавської області, який є придатним для постійного проживання

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року скасовано рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 03 серпня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з наданих ОСОБА_1 доказів, зокрема копії рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року № 2-317/1995 року встановлено, що відповідач був вселений у спірну квартиру на підставі рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року № 2-317/1995 року, у резолютивній частини якого зазначено про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_7 , де він проживав, та його вселення до квартири АДРЕСА_1 . У спірній квартирі відповідач проживає понад 20 років та, як встановлено судом першої інстанції і не заперечується сторонами, іншого житла не має.

Ураховуючи наведене, а також положення статті 129-1 Конституції України, відповідно до якої судове рішення є обов'язковим до виконання, позицію Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалось на шкоду одній із сторін, суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_1 права користування спірним житловим приміщенням. Зауважив, що ЖК України передбачено виключний перелік випадків у зв`язку з якими виселення громадян відбувається з наданням іншого благоустроєного житлового приміщення, до яких не відносяться обставини, встановлені у цій справі.

Зазначив, що запропоноване позивачем переселення відповідача до житлового приміщення, яке географічно розташоване поза межами м. Лубни є нерівноцінним, оскільки згідно з технічним паспортом у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , відсутній водопровід, каналізація, газопровід є лише у приміщенні сараю.

Зважаючи на встановленій у справі обставини, вік відповідача, тривалий час (понад 20 років) його проживання у спірному помешканні, наявність судового рішення про вселення ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 , відсутність у нього іншого житлового приміщення для проживання, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач не є такими, що самоправно вселився до спірного жилого приміщення, а тому вимога про його виселення з спірного житлового приміщення буде становити непропорційне втручання у право користування позивача житлом, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову АТ «Лубнифарм».

Рух справи у суді касаційної інстанції. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, аргументи інших учасників справи

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ «Лубнифарм», у якій заявник просив постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 03 серпня 2021 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначав пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не урахував висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19.

Після усунення недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2022 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано із суду першої інстанції матеріали справи.

Касаційна скарга АТ «Лубнифарм» у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд:

- не урахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, щодо неможливості прийняття нових доказів судом апеляційної інстанції за відсутності виключних обставин. Так, разом з апеляційною скаргою відповідач надав копію рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року № 2-317/1995 року, не зазначивши об`єктивних причин неможливості подання його до суду першої інстанції. Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на неможливість відшукання доказу (протягом 5 місяців) у зв`язку зі зберіганням документів у іншому місці є непереконливими та свідчить про недобросовісне користування ним процесуальними правами. Апеляційний суд долучив вказаний доказ до матеріалів справи, не зазначивши виняткових обставин, що перешкоджали відповідачеві надати його до суду першої інстанції та не звернув увагу, що надана ним копія судового рішення належним чином не засвідчена, що призвело до порушення принципу змагальності сторін та порушення права позивача на справедливий суд;

- не урахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 та від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц щодо підстав звільнення від доказування згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України (преюдиційність фактів щодо особи). Зокрема суд апеляційної інстанції помилково визнав правомірність вселення відповідача до належної позивачу на праві власності квартири. Преюдиційність цієї обставини встановлено з порушенням приписів частин третьої, четвертої статті 82 ЦПК України, оскільки АТ «Лубнифарм» не залучалося до розгляду справи № 2-317/1995 року, не отримувало копію рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року, і не було обізнане про наявність такого до початку апеляційного провадження у справі. Апеляційний суд не взяв до уваги, що єдиною підставою для користування квартирою приватного житлового фонду є договір оренди чи користування, укладений з власником майна. Натомість, судами обох інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 відмовляється укладати договір найму чи звільняти житло, чинить власнику квартири перешкоди у користуванні нею, не сплачує комунальні послуги та не здійснює витрати на утримання майна;

- необґрунтовано не застосував норми права, а саме положення статей 386 387 391 ЦК України, не урахував висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та Верховним Судом у постанові 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, щодо переваги норм ЦК України над приписами ЖК України. Суд апеляційної інстанції надав перевагу положенням ЖК України, а саме статтям 109, 110-112, 113, 114, частини третій статті 116, не мотивував пріоритет застосування зазначених норм порівняно із застосуванням статей 319 383 391 395 406 ЦК України, якими врегульовані питання захисту права власності;

- порушив та неправильно застосував приписи статтею 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якими закріплено принцип непорушності права приватної власності. Суд не урахував, що в разі задоволення вимоги позивача про виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1 , він не стане «безхатченком», а матиме змогу на постійній основі користуватися іншим житлом та, що ОСОБА_4 звертався до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лубнижитлобуд 2010» (ТОВ «Лубнижитлобуд 2010»), третя особа - виконавчий комітет Лубенської міської ради, про зобов`язання виконати рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради народних депутатів від 14 квітня 1982 року № 133 «Про дозвіл на будівництво підприємствам міста», із внесеними змінами згідно рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради народних депутатів від 11 серпня 1994 року № 139 «Про дозвіл на будівництво підприємствам міста», щодо надання йому квартири за рахунок належного житлового фонду, що свідчить про наявний спір щодо житла між ОСОБА_1 та ТОВ «Лубнижитлобуд 2010», яке зобов`язано було здійснити його відселення з будинку, що підлягав зносу. Таким чином, перевіряючи пропорційність втручання у право відповідача на житло, апеляційний суд не з`ясував усіх обставин справи та поклав на позивача надмірний індивідуальний тягар, що унеможливлює використання ним житла для власних потреб, та необхідність оплати усіх витрат відповідача, що виникли чи будуть виникати під час користування ним спірною квартирою.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Справа надійшла до суду касаційної інстанції у квітні 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 1995 року, посвідченого державним нотаріусом Першої лубенської державної нотаріальної контори Афанасівською В. І., зареєстрованого в реєстрі за № 2-1033, АТ «Лубнифарм» є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

За умовами зазначеного договору, ОСОБА_2 продав, а ВАТ «Лубнифарм» купило однокімнатну квартиру, що знаходиться на АДРЕСА_8 . Житлова площа квартири - 16.5 кв. м. загальна площа - 28.34 кв. м.

04 лютого 2021 року АТ «Лубнифарм» направило ОСОБА_1 вимогу № 242 про звільнення протягом п`яти днів кв. АДРЕСА_1 , та припинення чинити АТ «Лубнифарм» перешкоди в користуванні зазначеним майном, яку ОСОБА_1 отримав 08 лютого 2021 року.

Згідно з відповіддю Лубенського РВП ГУНП в Полтавській області від 04 лютого 2021 року, за адресою: АДРЕСА_8 , час від часу проживає особа, яку можливо звати ОСОБА_1 , 1949 року народження.

Відповідно до пункту 1 договору найму житлового приміщення у будинках місцевих Рад народних депутатів, державних підприємств і установ, кооперативних і громадських організацій Української PCP від 28 листопада 1983 року, управління будинками здає наймачеві ( ОСОБА_1 ) в користування житлове приміщення з 2 житлових кімнат площею 20.11 кв. метрів за адресою: АДРЕСА_6 . Зазначене помешкання на дату розгляду справи судами залишається місцем зареєстрованого проживання ОСОБА_1 .

Також судами встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Лубенської міської Ради народних депутатів від 14 квітня 1982 року № 133 «Про дозвіл на будівництво підприємствам міста» вирішено виділити хіміко-фармацевтичному заводу земельну ділянку площею 11119 кв. м для будівництва 144-квартирного житлового будинку з прибудованим продовольчим магазином на АДРЕСА_5 за рахунок земельних ділянок садиб житлово-експлуатаційної контори площею 3529 кв. м на АДРЕСА_9 , та зобов`язано директора хімфармзаводу ОСОБА_5 надати квартири згідно з існуючими нормами за рахунок житлового фонду хімфармзаводу сім`ям, садиби яких підлягають знесенню. У списку вказано перелік сімей, що підлягають відселенню, у тому числі сім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , вид компенсації -

2-х кімнатна квартира.

Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської Ради народних депутатів від 11 серпня 1994 року № 139 «Про дозвіл на будівництво підприємствам міста» внесено зміни до рішення виконкому від 14 квітня 1982 року № 133, пункту V про виділення земельної ділянки АТ «Лубнифарм» для будівництва 144-х квартирного житлового будинку на АДРЕСА_5 , виділено СПМК-285 земельну ділянку для будівництва житлового будинку на АДРЕСА_5 , по згоді, а умови викладені в рішенні виконкому №133 вважати дійсними для СПМК-285.

Апеляційним судом встановлено, що підставою вселення ОСОБА_1 до спірної квартири слугувало рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року у справі № 2-317/1995 за позовом Акціонерного товариства «Лубнижитлобуд» до ОСОБА_1 про виселення у зв`язку зі знесенням забудови, у резолютивній якого зазначено про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_7 , та його вселення до квартири АДРЕСА_1 . В межах зазначеної справи встановлено, що Акціонерне товариство «Лубнижитлобуд» є правонаступником СПМК-285, а спірна квартира належить АТ «Лубнижитлобуд» на підставі контракту з ВАТ «Лубнифарм».

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 07 червня 2021 року в справі № 917/345/21 стягнуто з АТ «Лубнифарм» на користь ОКВПТГ «Лубнитеплоенерго» заборгованість за комунальні послуги у розмірі 12 365,19 грн, спожиті за адресою: АДРЕСА_8 , та судові витрати у розмірі 2 270,00 грн.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ «Лубнифарм»не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Спір з приводу користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 виник між АТ «Лубнифарм», яке набуло таку квартиру у приватну власність у 1995 році на підставі договору купівлі-продажу, та ОСОБА_1 , який фактично проживає у зазначеній квартирі понад 20 років.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

АТ «Лубнифарм» обґрунтовувало позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні належним на праві власності товариству житловим приміщенням, шляхом виселення ОСОБА_1 з наданням йому права користування іншим житловим приміщенням, посилаючись на те, що відповідач самоправно зайняв спірну квартиру, відмовляється від укладення договору найму житлового приміщення, не сплачує комунальні послуги, не здійснює витрати на утримання майна, та відмовляється добровільно звільнити його.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав вимоги позивача обґрунтованими у зв`язку з недоведеністю відповідачем правових підстав проживання у спірному житловому приміщенні понад 20 років. Суд також урахував, що згідно з рішенням виконавчого комітету Лубенської міської Ради народних депутатів від 11 серпня 1994 року № 139 «Про дозвіл на будівництво підприємствам міста», обов`язок з відселення громадян з садиб на АДРЕСА_9 , які підлягали знесенню (у тому числі садиби відповідача), у зв`язку з будівництвом 144-х квартирного житлового будинку з прибудованим продовольчим магазином на АДРЕСА_5 , переведено з хіміко-фармацевтичного заводу (правонаступником якого є АТ «Лубнифарм») на СМПК-285, правонаступником якого є АТ «Лубнижитлобуд», а тому між позивачем та відповідачем відсутні будь-які зобов`язальні правовідносини.

Усуваючи неповноту з`ясування судом першої інстанції фактичних обставин справи, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 вселився до спірного житлового приміщення на підставі рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року № 2-317/1995 року, яким його виселено з квартири АДРЕСА_7 (що підлягав знесенню), та вселено до квартири АДРЕСА_1 .

Ураховуючи, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України), апеляційний суд обґрунтовано взяв до уваги зазначене судове рішення, оскільки воно відповідно до статті 129-1 Конституції України є обов`язковим до виконання всіма органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами на всій території України. Рішення суду є не доказом у справі, а тому на нього не розповсюджуються вимоги частини третьої статті 367 ЦПК України щодо прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів.

Крім того, у відзиві (запереченнях) на позов ОСОБА_1 зазначав, що зайняв спірне житлове приміщення не самовільно, а був вселений до нього у зв`язку із виселенням його з житлового приміщення, що складалося з 2 житлових кімнат, площею 20.11 кв. метрів, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , у зв`язку із знесенням його під будівництво нового багатоквартирного будинку. З огляду на наведене, необґрунтованими є доводи заявника про те, що апеляційним судом прийнято до уваги новий доказ щодо обставин, які не з`ясовувалися в суді першої інстанції.

Щодо доводів заявника на помилкове надання судом апеляційної інстанції переваги нормам ЖК України перед нормами ЦК України, та неправильне застосування до спірних правовідносин статей 386 387 391 ЦК України, без урахування висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та Верховним Судом у постанові 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18.

Верховний Суду вважає необхідним зазначити, що ЖК України був прийнятий 30 червня 1983 року і дійсно не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше в часі, тому темпоральна колізія вирішується на користь норм ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим відносини, які регулюються ЖК Української РСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року № 4-зп у справі за конституційним зверненням ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) та від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_8 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Зазначений правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, у контексті вирішення питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла.

Натомість, положеннями ЦК України не врегульовано можливість виселення новим власником із займаного житлового приміщення особи з наданням їй іншого житлового приміщення, а тому Верховний Суд за конкретних обставин справи вважає правильним застосування до спірних правовідносин, крім положень ЦК України, також відповідних положень ЖК України.

Ураховуючи наведене, доводи АТ «Лубнифарм», що стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не урахував висновки, викладені постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, та у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, не знайшли свого підтвердження.

Установивши, що ОСОБА_1 вселився до спірної квартири на підставі рішення суду, спірна квартира є його єдиним місцем проживання у якому він постійно проживає понад 20 років, відповідач є особою похилого віку, а житловий будинок, який йому пропонує надати йому для постійного проживання АТ «Лубнифарм», географічно розташований поза межами м. Лубни, не обладнаний водопроводом, каналізацією та відсутнє газопостачання, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Перевіряючи доводи заявника про неправильне застосування апеляційним судом приписів статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якими закріплено принцип непорушності права приватної власності, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що з ухваленням рішення Лубенського міського суду Полтавської області від 16 квітня 1995 року у справі № 2-317/1995 року, у ОСОБА_1 виникло право постійного користування квартирою АДРЕСА_1 раніше, ніж позивач набув у власність зазначене нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 1995 року, а отже аргументи АТ «Лубнифарм» про покладення на позивача непропорційного і надмірного тягаря внаслідок втручання у його права є необґрунтованими.

У Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.

Зміст наведених вище положень законодавства дає підстави для висновку, що у ОСОБА_1 виникло право користування спірним майном на підставі рішення суду про вселення його до квартири АДРЕСА_1 , яке також є непорушним, та підлягає захисту відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволеннякасаційної скарги АТ «Лубнифарм».

Керуючись статтями 400 409 410 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Лубнифарм»залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко