Постанова

Іменем України

11 січня 2023 року

м. Київ

справа № 552/320/21

провадження № 61-21145св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року в складі судді Турченко Т. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Панченка О. О., Одринської Т. В., Пікуля В. П., та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Панченка О. О., Одринської Т. В., Пікуля В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі з 1993 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу та спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у спільну сумісну власність 1/5 частину житлового будинку

з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 (зареєстрована на відповідача); нежитлове приміщення - міні-пекарню на АДРЕСА_2 (передано у власність малого приватного підприємства «Агро» (далі - МПП «Агро»), засновником та власником якого

є ОСОБА_2 ); автомобіль ВАЗ 21150, фургон малотоннажний ИЖ 2715, фургон хлібний ГАЗ 5201, фургон хлібний ГАЗ 5227, фургон вантажний IFA W50L, легковий автомобіль ИЖ 412, фургон вантажний ГАЗ 5227 (зареєстровані на відповідача). Загальна вартість спірного майна становить 1 174 774 грн.

Оскільки згоди щодо поділу спільно нажитого майна сторони у справі не досягли, то вказане майно підлягає поділу на засадах рівності часток як майно, що є спільною сумісною власністю.

На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просила: визнати за нею право власності на 1/2 частину

від 1/5 частини житлового будинку з господарськими будівлями на

АДРЕСА_1 та на 1/2 частину нежитлового приміщення (міні-пекарню) на

АДРЕСА_2 ; стягнути

з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію в розмірі 113 650 грн, що

є 1/2 частиною вартості транспортних засобів, зокрема, автомобіля

ВАЗ 21150, фургона малотоннажного ИЖ 2715, фургона хлібного ГАЗ 5201, фургона хлібного ГАЗ 5227, фургона вантажного IFA W50L, легкового автомобіля ИЖ 412, фургона вантажного ГАЗ 5227.

Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 10 серпня 2021 року про виправлення описки, позов задоволено частково.

У порядку поділу спільного майна подружжя стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 16 600 грн, що

є 1/2 частиною вартості автомобіля ВАЗ 21150.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 703,09 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 за договором міни від 19 лютого 2000 року набув в особисту приватну власність 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 , тому вказане майно не підлягає поділу між сторонами. Нежитлове приміщення (міні-пекарня) на

АДРЕСА_2 за договором купівлі-продажу від 10 червня 1994 року, укладеним з органом місцевого самоврядування, перейшло

у власність МПП «Агро», яке засноване ОСОБА_2 до укладення шлюбу між сторонами, тому це майно не підлягає поділу між сторонами. Позивач не подала до суду належних та допустимих доказів набуття спірного нерухомого майна, а також проведення його реконструкції за рахунок спільних коштів подружжя. Спірні фургон вантажний IFA W50L, фургон хлібний ГАЗ 5201, фургон хлібний ГАЗ 5227, легковий автомобіль ИЖ 412 та фургон вантажний ГАЗ 5227 були утилізовані під час перебування сторін

у шлюбі, а кошти від утилізації цих транспортних засобів використані на потреби сім`ї.

Позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь

ОСОБА_1 грошової компенсації за 1/2 частину вартості легкового автомобіля ВАЗ 21150 підлягають задоволенню, оскільки це майно придбано сторонами у період перебування їх у зареєстрованому шлюбі.

Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави

від 23 вересня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 13 986,68 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при ухваленні судового рішення по суті заявлених вимог не вирішено питання розподілу судових витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги адвокатом. Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви представника відповідача та стягнення з позивача 13 986,68 грн витрат

на професійну правничу допомогу, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Не погодившись із таким вирішенням спору, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій вона просила скасувати рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року в частині відмови

у позові та ухвалити нове рішення про повне задоволення позовних вимог.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року та додаткове рішення Київського районного суду міста Полтави від 23 вересня 2021 року задоволено частково.

Рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею в порядку поділу спільного майна подружжя

права власності на 1/2 частину від 1/5 частини у житловому будинку

з господарськими будівлями загальною площею 198,4 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та належить

ОСОБА_2 , ухвалено в цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна

подружжя право власності на 1/2 частину від 1/5 частини в житловому будинку з господарськими будівлями загальною площею 198,4 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та належить

ОСОБА_2 .

В іншій частині рішення Київського районного суду міста Полтави

від 10 серпня 2021 року залишено без змін.

Додаткове рішення Київського районного суду міста Полтави від 23 вересня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати, пов`язані

з професійною правничою допомогою, понесені у судах першої та апеляційної інстанцій, у розмірі 8 066,50 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги у розмірі

8 194,05 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не дослідив питання щодо збільшення протягом часу спільного проживання подружжя у понад три рази за рахунок добудови та реконструкції площі як усього будинку на АДРЕСА_1 , так

і, відповідно, спірної частки ОСОБА_2 у ньому. ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільної сумісної власності подружжя на вказане майно, яке набуте ними у період шлюбу, а також той факт, що істотне збільшення майна у своїй вартості відбулося без трудових та грошових затрат ОСОБА_1 . Показання свідків зі сторони відповідача: ОСОБА_3 (син відповідача), ОСОБА_4 (онук відповідача), ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , та письмові показання свідка ОСОБА_9 , додані до апеляційної скарги представника позивача, колегія суддів апеляційного суду оцінила критично та не взяла їх до уваги у зв`язку з їх суперечливим характером та неспроможністю об`єктивно засвідчити правоту позиції жодної зі сторін спору.

Суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 щодо визнання за нею права власності на 1/2 частину

міні-пекарні, оскільки вказане спірне майно придбане МПП «Агро»

і є власністю зазначеного підприємства, єдиним власником якого

з 1991 року (до укладення шлюбу з ОСОБА_1 ) є ОСОБА_2 .

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду першої інстанції в частині відмови у поділі утилізованих під час шлюбу без відома ОСОБА_1 автомобілів, які до цього часу зареєстровані за ОСОБА_2 , оскільки позивач не довела належними та допустимими доказами факт використання коштів, отриманих від вказаної утилізації, не на потреби сім`ї.

Сума понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу підлягає відшкодуванню пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року

в частині відмови у задоволенні позову, ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину

від 1/5 частини в житловому будинку з господарськими будівлями загальною площею 198,4 кв. м на АДРЕСА_1 , змінити постанову суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат, в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін. Просив стягнути з позивача 6 000 грн витрат на правничу допомогу за розгляд справи в суді касаційної інстанції та вирішити питання перерозподілу судових витрат в судах першої та апеляційної інстанцій.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень

ОСОБА_1 посилається на пункти 1, 3, 4 частини другої

статті 389 ЦПК України. Вказує, що суди застосували норму

права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

від 14 листопада 2018 року у справі № 182/8664/13-ц. Зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо визначення вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна). Крім того суди не дослідили зібрані у справі докази.

Касаційна скарга ОСОБА_1 також мотивована тим, що суди залишили поза увагою її доводи щодо придбання міні-пекарні на

АДРЕСА_2 за кошти, які вона отримала у кредит. Спірна міні-пекарня була придбана під час перебування сторін у шлюбі, тому вона

є спільною сумісною власністю подружжя. МПП «Агро» засноване ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до укладення шлюбу, майно підприємства сформоване за рахунок спільної сумісної власності вказаних осіб. Спірні автомобілі були утилізовані без згоди позивача сином відповідача, який

і забрав собі кошти від їхньої утилізації. Суди залишили поза увагою показання свідків на підтвердження позиції позивача, тому помилково відмовили у задоволенні заявлених у справі вимог.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_2 посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду 22 вересня

2020 року у справі № 214/6174/15-ц, Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, Верховного Суду України від 24 травня 2017 року

у справі № 6-843цс17. Зазначає, що апеляційний суд не дослідив зібрані

у справі докази.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності у відповідача обов`язку спростовувати презумпцію спільної сумісної власності подружжя на

1/5 частину в житловому будинку з господарськими будівлями на

АДРЕСА_1 , а також факт істотного збільшення цього майна у своїй вартості без трудових та грошових затрат позивача, оскільки саме остання повинна доводити наявність таких обставин. Позивач не надала доказів щодо істотності збільшення вартості майна, яке підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Суд апеляційної інстанції лише порівняв площу будинку, на яку збільшився будинок, при цьому взагалі не досліджував питання вартості належного відповідачу майна до та після поліпшення.

Доводи інших учасників справи

Учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзиву на касаційні скарги до касаційного суду не направили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

24 грудня 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року.

28 грудня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2021 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 07 липня 1993 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який розірвано 29 вересня 2003 року.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 05 грудня 2003 року повторно зареєстрували шлюб. Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 04 серпня 2021 року у справі № 552/3281/21 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

На підставі договору міни від 30 листопада 1992 року ОСОБА_2 обміняв квартиру АДРЕСА_3 на жилий будинок АДРЕСА_4 .

Відповідно до договору міни від 19 лютого 2000 року ОСОБА_2 обміняв будинок АДРЕСА_4 на 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд встановив, що за рахунок добудови та реконструкції площа будинку на АДРЕСА_1 збільшилася з 64,3 кв. м

до 198,4 кв. м.

Згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи МПП «Агро» зареєстроване 27 грудня

1991 року.

Єдиним власником МПП «Агро» є ОСОБА_2 , що також підтверджується протоколом зборів власників від 27 грудня 1991 року № 1.

На підставі розпорядження виконавчого комітету Мачухівської сільської ради народних депутатів Полтавського району Полтавської області

від 10 червня 1994 року № 12 та договору купівлі-продажу від 10 червня 1994 року МПП «Агро» продано мале приміщення колишньої Мачухівської середньої школи Полтавського району Полтавської області, оскільки воно знаходиться в аварійному стані, не використовується і руйнується. Ціну визначено у два мільйони карбованців.

Суд першої інстанції встановив, що вказане приміщення придбано за кошти, належні МПП «Агро», а реконструкція цього приміщення здійснювалася за рахунок коштів, наданих сином ОСОБА_2 .

За час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останніми придбано автомобіль ВАЗ 21150, фургон вантажний IFA W50L, фургон хлібний ГАЗ 5201, фургон хлібний ГАЗ 5227, легковий автомобіль ИЖ 412, фургон вантажний ГАЗ 5227.

Фургон вантажний IFA W50L, фургон хлібний ГАЗ 5201, фургон хлібний

ГАЗ 5227, легковий автомобіль ИЖ 412, фургон вантажний ГАЗ 5227 були утилізовані під час перебування сторін у шлюбі, а кошти від утилізації цих транспортних засобів були використані на потреби сім`ї.

Відповідно до звіту про оцінку від 01 березня 2021 року вартість автомобіля ВАЗ 21150 становить 33 200 грн.

Апеляційний суд також встановив, що загальна вартість спірного майна становить 1 174 774 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова апеляційного суду відповідають.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статтях 24, 25 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) в залежності від того, коли було придбано спірне майно.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 09 листопада 2022 року у справі № 569/13242/14-ц.

Стаття 41 Конституції України гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога

статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення ЄСПЛ

у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння

своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення

і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних

з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу № 1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду

від 09 листопада 2022 року у справі № 534/1017/20.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте

в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні

права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Частиною першою статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

За статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Подібні правила викладені також у частині першій статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка

є зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

У разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування

в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі № 330/1569/19.

Згідно з частиною другою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до статті 25 КпШС України якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Частиною першою статті 62 СК України передбачено, що якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого

з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У справі, яка переглядається, установлено, що площа житлового будинку

на АДРЕСА_1 за час перебування у шлюбі сторін у справі збільшилася з 64,3 кв. м до 198,4 кв. м за рахунок добудови та реконструкції. Тобто за наслідками реконструкції та добудови кількісні та вартісні характеристики зазначеного будинку, 1/5 частина якого належала особисто відповідачу (що не оспорюється сторонами), істотно збільшилися, тому апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вказане майно

(1/5 частина будинку) стало об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини спору, надавши належну оцінку поданим письмовим доказам та поясненням сторін, правильно зазначив, що місцевий суд не дослідив питання щодо збільшення протягом часу спільного проживання у понад три рази за рахунок добудови та реконструкції площі як усього будинку, так і, відповідно, спірної частки ОСОБА_2 у ньому.

Оскільки в силу вимог статті 62 СК України статус спірної 1/5 частини житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 змінився, то апеляційний суд правильно зазначив про неспростування відповідачем презумпції спільного права власності подружжя на вказане майно, відповідно, доводи касаційної скарги

ОСОБА_2 в цій частині не заслуговують на увагу.

Отже, апеляційний суд правильно та обґрунтовано здійснив поділ

1/5 частини житлового будинку з господарськими будівлями на АДРЕСА_1 , виходячи із рівності часток ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а його висновки відповідають обставинам справи

і ґрунтуються на вимогах закону.

Верховний Суд погоджується із цими висновками апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на належній оцінці наданих сторонами доказів та відповідають принципу презумпції спільності майна подружжя, набутого під час шлюбу, закріпленому в статті 60 СК України та неодноразово підтвердженому Верховним Судом, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Верховний Суд погоджується також з висновками судів в частині відмови

у задоволенні позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення (міні-пекарню) на

АДРЕСА_2 , з огляду на таке.

Так, визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін,

у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке

є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 127/9986/16-ц Верховний Суд зазначив, що підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (статті 62 66 ГК України).

Так, з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі

№ 1-8/2012 зазначено, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Статями 69 70 СК України закріплено право дружини та чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, а також правило про те, що у разі поділу майна, що

є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про підприємства в Україні» (в редакції, чинній на час набуття у власність МПП «Агро» приміщення, реконструйованого у міні-пекарню) підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням, а промислове підприємство - також товарний знак. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Згідно з частиною першою статті 62 Господарського кодексу України

(в реакції, чинній на час вирішення цієї справи) підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Верховний Суд у постанові від 12 серпня 2022 року у справі № 738/1492/19 виклав висновок про те, що якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить

у власність цього товариства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості частки у майні товариства в разі поділу майна подружжя та право вимоги половини отриманого доходу від діяльності товариства.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне

у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Разом з тим у цій справі встановлено, що МПП «Агро» зареєстроване

27 грудня 1991 року, тобто до укладення шлюбу між сторонами.

Єдиним власником МПП «Агро» є ОСОБА_2 , що також підтверджується матеріалами справи, зокрема, і протоколом зборів власників від 27 грудня 1991 року № 1.

На підставі розпорядження виконавчого комітету Мачухівської сільської ради народних депутатів Полтавського району Полтавської області

від 10 червня 1994 року № 12 та договору купівлі-продажу від 10 червня 1994 року МПП «Агро» продано мале приміщення колишньої Мачухівської середньої школи Полтавського району Полтавської області, оскільки воно знаходиться в аварійному стані, не використовується і руйнується. Ціну визначено в два мільйони карбованців.

Суди встановили, що вказане приміщення придбано за кошти, належні

МПП «Агро», а реконструкція приміщення (міні-пекарні) здійснювалася за рахунок коштів, наданих сином ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивач не довела належними та допустимими доказами, що спірне приміщення міні-пекарні придбано за кошти, належні сторонам у справі як подружжю, тому відсутні підстави для визнання за нею права власності на 1/2 частину зазначеного майна, яке належить на праві власності

МПП «Агро», створеного відповідачем до укладення шлюбу між сторонами.

Крім того, позивач, заявляючи вимоги щодо належного МПП «Агро» майна, не заявила клопотання про залучення останнього до участі у справі відповідачем.

Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про відмову

в задоволенні зазначеної вимоги - щодо поділу належного МПП «Агро» майна.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, зокрема, викладеною у постанові від 14 грудня 2022 року у справі

№ 1027/4747/12.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц

дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі

у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Суди встановили, що за час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 було утилізовано: фургон вантажний IFA W50L, фургон хлібний ГАЗ 5201, фургон хлібний ГАЗ 5227, легковий автомобіль ИЖ 412 та фургон вантажний ГАЗ 5227, а кошти від утилізації транспортних засобів були використані на потреби сім`ї.

Позивач не подала до суду належних та допустимих доказів на спростування вказаних висновків, зокрема, що кошти від продажу зазначених автомобілів були використані відповідачем в особистих інтересах.

ЄСПЛ у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» зазначив, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

При оцінці обраного способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права,

а права практичні та ефективні. Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відсутність порушеного права особи є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в задоволенні вимог такої особи.

Таким чином, суди правильно відмовили у задоволенні позовної вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації - 1/2 частини вартості транспортних засобів, зокрема, автомобіля ВАЗ 21150, фургона малотоннажного ИЖ 2715, фургона хлібного ГАЗ 5201, фургона хлібного ГАЗ 5227, фургона вантажного IFA W50L, легкового автомобіля ИЖ 412, фургона вантажного ГАЗ 5227.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 серпня 2022 року у справі № 742/1760/15-ц.

Разом з тим Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного

суду щодо розподілу судових витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог, оскільки такі висновки узгоджуються зі

статтею 141 ЦПК України. При цьому апеляційний суд навів обґрунтований розрахунок.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі ОСОБА_1 на неврахування судами висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 182/8664/13-ц, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень предметом касаційного перегляду не була справа № 182/8664/13-ц, в указаному реєстрі відсутня постанова Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 182/8664/13-ц.

Верховний Суд 14 листопада 2018 року прийняв постанову

у справі № 182/8564/13-ц, якою залишив без змін рішення апеляційного суду про задоволення позову про стягнення 1/2 частини вартості нежитлового вбудованого напівпідвального приміщення. Касаційний суд вказував, що нежитлове вбудоване напівпідвальне приміщення є спільним сумісним майном подружжя, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація вартості 1/2 його частини.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (щодо визначення вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна) спростовуються, зокрема, постановою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року

у справі № 127/7029/15-ц.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі ОСОБА_2 на неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, Верховного Суду

від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, Верховного Суду України

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, оскільки висновки в указаних справах не суперечать висновкам суду першої інстанції у нескасованій частині та апеляційного суду.

Так, у справі № 214/6174/15-ц Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року вказувала, що конструкція норми

статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того

з подружжя, який її спростовує. Велика Палата Верховного Суду також вказувала, що спір у наведеній справі (провадження № 6-1447цс17) та справі, що розглядається (№ 214/6174/15-ц), відрізняється як за предметом доказування, так і за правовим регулюванням, тому підстав для відступу

від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові

від 08 листопада 2017 року (провадження № 6-1447цс17), не вбачається.

За результатом перегляду справи № 264/949/19 (предметом спору в якій

є захист прав на знак для товарів і послуг) Верховний Суд постановою

від 13 січня 2021 року скасував постанову апеляційного суду справу направив на новий розгляд. Касаційний суд вказував, що представник товариства з обмеженою відповідальністю в судовому засіданні зазначала, що веб-сайт не належить товариству, останньому невідомо хто є власником цього сайту та хто саме наповнює його інформацією, тому такі скріншоти не можуть бути належними доказами, які підтверджують незаконне використання торговельної марки, та наявності інформації на цих сайтах. Отже, представник відповідача поставила під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу електронного доказу, у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції повинен був дослідити оригінал цього доказу.

У постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі

№ 6-843цс17 викладено правовий висновок про те, що для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому

числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми СК України.

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі

статтею 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за частиною третьою статті 61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося

в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім`ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов`язані із сімейними.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. Висновки в указаних справах

не є суперечливими.

Помилковими є доводи касаційних скарг, що суди не дослідили зібрані

у справі докази, оскільки рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова апеляційної інстанції ухвалені на основі повно

і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду

у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені

в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Інші наведені у касаційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції у нескасованій частині та апеляційного суду стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження, зокрема, в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у нескасованій

частині та постанови апеляційного суду, тому їх необхідно залишити без змін в цій частині, а касаційні скарги - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2021 року

в нескасованій частині та постанову Полтавського апеляційного суду

від 25 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук