Постанова

Іменем України

08 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 552/5438/21

провадження № 61-7654св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальний заклад «Полтавська спеціалізована школа-інтернат спортивного профілю І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради»,

треті особи: Полтавська обласна рада, Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2021 року у складі судді Яковенко Н. Л. та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 травня 2022 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Комунального закладу «Полтавська спеціалізована школа-інтернат спортивного профілю І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради» (далі - КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат»), треті особи: Полтавська обласна рада, Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації, про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 29 січня 2016 року вона була зарахована на посаду вихователя Полтавської спеціалізованої школи-інтернату № 1 І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради, а 01 вересня 2016 року - переведена на посаду заступника директора з виховної роботи цього закладу. 27 липня 2018 року згаданий навчальний заклад реорганізовано шляхом перетворення у КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат». 03 вересня 2021 року до її трудової книжки було внесено запис про звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважає своє звільнення незаконним, оскільки її не ознайомили з наказом чи іншим документом про скорочення чисельності та штату працівників, не попередили за два місяці про наступне вивільнення та не запропонували всі вакантні посади чи роботу, яку вона могла виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду тощо. У відповідача не було підстав для внесення змін до штатного розпису, скорочення штату та чисельності працівників. Крім того, наказ про звільнення винесений особою, не повноважною на його прийняття, оскільки згідно з пунктом 11.3 Статуту КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат», затвердженого наказом Управління майном Полтавської обласної ради від 26 червня 2018 року № 57 (далі - Статут), саме Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації наділений правом на звільнення заступника директора з виховної роботи. В день звільнення їй не була виплачена в повному обсязі заробітна плата. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати наказ від 27 серпня 2021 року № 95/К про припинення трудового договору (контракту); поновити її на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат»; стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також - 30 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. Сукупність наявних в матеріалах справи доказів підтверджує факт дотримання відповідачем процедури звільнення позивача із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» дійсно мало місце скорочення штату працівників. При розгляді спору про поновлення працівника на роботі суд зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників), але суд не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників. Роботодавець попередив ОСОБА_1 за два місяці про наступне вивільнення та за відсутності інших вільних посад заступника директора навчального закладу запропонував їй вакантну посаду вихователя, яку вона могла виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду, однак позивач не надала своєї згоди на переведення. На виконання вимог статті 42 КЗпП України перед звільненням позивача відповідачем було створено комісію з визначення особи, яка має переважне право на залишення на посаді заступника директора з навчальної роботи. За рішенням комісії, оформленим протоколом від 24 червня 2021 року № 1, перевагу в залишенні на роботі було надано ОСОБА_2 . Пункт 11.3 Статуту, за яким Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації призначає та звільняє заступників директора школи-інтернату, не підлягає застосуванню, оскільки суперечить частині третій статті 26 Закону України «Про освіту», якою такі повноваження надано саме керівнику закладу освіти. Той факт, що відповідачем не приведено положення Статуту у відповідність з актами законодавства, не може слугувати підставою для поновлення позивача на роботі. Посилання ОСОБА_1 на те, що вона дізналася про своє звільнення при видачі їй трудової книжки з відповідним записом, не заслуговують на увагу, так як позивач ознайомилася з наказом про звільнення 30 серпня 2021 року.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 30 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представника - адвоката Борзовця О. В. залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Враховуючи, що заклад освіти вправі самостійно визначати свою організаційну структуру, встановлювати чисельність працівників і штатний розпис, питання щодо доцільності скорочення чисельності або штату працівників судом не обговорюється. Оскільки позивач не навела переконливих аргументів того, що саме вона має більш високу кваліфікацію та продуктивність праці, а також має інші переваги в залишенні на роботі в порівнянні з іншим заступником директора - ОСОБА_2 , переважне право якої на залишення на роботі при вивільненні було встановлено спеціальною комісією, то, з урахуванням встановлених обставин, колегія не встановила порушення вимог статті 42 КЗпП України при звільненні ОСОБА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У серпні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Київського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 травня 2022 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 465/2456/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, ОСОБА_1 зазначила, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах пункту 5 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про освіту», що набрав чинності 05 вересня 2017 року, яким передбачено рекомендувати засновникам закладів освіти протягом п`яти років привести установчі документи закладів освіти у відповідність із цим Законом(пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Наказ про її звільнення винесений особою, не повноважною на його прийняття, оскільки згідно з пунктом 11.3 Статуту саме Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації наділений правом на звільнення заступника директора з виховної роботи. Її не ознайомили з наказом про скорочення чисельності та штату працівників, не попередили за два місяці про наступне вивільнення та не запропонували всі вакантні посади чи роботу, яку вона могла виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду тощо. У КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» фактично не відбулося скорочення штату працівників. Відповідач не виносив накази про створення комісії, уповноваженої на її повідомлення про скорочення штату працівників, а також комісії для складання акта про відмову працівника від підпису у відповідному повідомленні (попередженні). Вона мала більш високу кваліфікацію і продуктивність праці в порівнянні з іншим працівником - ОСОБА_2 , якій комісія надала перевагу в залишенні на посаді заступника директора. Також комісією не було враховано наявності в неї на утриманні двох неповнолітніх дітей.

У жовтні 2022 року КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» та Юридичний департамент Полтавської обласної державної (військової) адміністрації подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив Юридичного департаменту Полтавської обласної державної (військової) адміністрації на її касаційну скаргу, в якій просила відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судувід 06 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Полтави.

20 вересня 2022 року справа № 552/5438/21 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Судами встановлено, що наказом від 21 січня 2016 року ОСОБА_1 була зарахована з 29 січня 2016 року на посаду вихователя до Полтавської спеціалізованої школи-інтернату № 1 І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради.

Наказом від 19 серпня 2016 року ОСОБА_1 переведено з 01 вересня 2016 року на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Полтавської спеціалізованої школи-інтернату № 1 І-ІІІ ступенів Полтавської обласної ради.

27 липня 2018 року вищезгаданий навчальний заклад було реорганізовано шляхом перетворення в КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат».

Листом від 22 червня 2021 року № 756/02.02-29 «Щодо упорядкування штатних розписів» Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації звернувся до керівників навчальних закладів обласного підпорядкування, зокрема й відповідача, з проханням забезпечити в закладі проведення перевірки на відповідність штатної дисципліни вимогам чинного законодавства та надати до 25 червня 2021 року в паперовому вигляді звіт про результати проведеної перевірки штатного розпису з обґрунтуванням потреби, проект наказу про упорядкування штатного розпису та про зміни в організації праці.

22 червня 2021 року КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» направив повідомлення профорганізатору школи-інтернату про заплановане з 01 вересня 2021 року скорочення штату працівників на 5,5 одиниць, разом із списком посад, що підлягають скороченню, до якого увійшла й посада, яку обіймала позивач.

Наказом КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» від 24 червня 2021 року № 210/о «Про внесення змін до штатного розпису» на виконання листа Департаменту освіти та науки від 22 червня 2021 року № 756/02.02-29 та у зв`язку з приведенням штатного розпису у відповідність до Типових штатних нормативів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, з урахуванням наказу від 23 червня 2021 року № 208-1/0 «Про упорядкування штатного розпису на 2021 рік» вирішено з 01 вересня 2021 року вивести із штатного розпису ряд посад, зокрема посаду заступника директора з навчально-виховної роботи - 1 од., заступника директора з навчально-методичної роботи - 1 од. та ввести у штатний розпис посаду заступника директора з навчальної роботи - 1 од.

Листом від 24 червня 2021 року № 473/01-26 КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» повідомив Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації про результати виконання листа-доручення цього департаменту від 22 червня 2021 року № 756/02.02-29 «Щодо упорядкування штатних розписів».

Наказом відповідача від 24 червня 2021 року № 211/о створено комісію з визначення особи, яка має переважне право на залишення на посаді заступника директора з навчальної роботи, з поміж двох осіб: заступника директора з навчально-виховної роботи ОСОБА_1 та заступника директора з навчально-методичної роботи ОСОБА_2 . Зобов`язано юрисконсульта підготувати порівняльну таблицю, в якій вказати відомості про кожного з працівників, що дають переважне право на залишення на роботі.

З огляду на дані, зазначені в порівняльній таблиці, рішенням вищезгаданої комісії від 24 червня 2021 року, оформленим протоколом № 1, переважне право на залишення з 01 вересня 2021 року на посаді заступника директора з навчальної роботи надано ОСОБА_2

25 червня 2021 року КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» було складено письмове попередження, адресоване ОСОБА_1 , яким останню повідомили про те, що посада заступника директора з навчально-виховної роботи підлягає скороченню з 01 вересня 2021 року, у зв`язку з чим їй пропонувалося перейти на вакантну посаду вихователя, а в разі відмови обійняти цю посаду вона підлягатиме звільненню з роботи за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

25 червня 2021 року позивач ознайомилися з вищевказаним персональним попередженням про скорочення посади заступника директора з навчально-виховної роботи з 01 вересня 2021 року з пропозицією перейти на вакантну посаду вихователя, однак відмовилася від проставлення свого підпису про ознайомлення з цим документом, про що працівниками КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат»: в. о. директора ОСОБА_2 , юрисконсультом Бережним І. та спеціалістом праці Солодовою О. було складено відповідний акт.

Пунктом 1.2 Статуту передбачено, що КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» є закладом, що забезпечує реалізацію прав на здобуття повної загальної середньої освіти.

Згідно з пунктом 11.2 Статуту директор школи-інтернату, зокрема: затверджує штатний розпис у відповідності до типових штатних нормативів у межах фонду заробітної плати, погоджує його з Департаментом освіти і науки облдержадміністрації; призначає на звільняє педагогічних працівників школи-інтернату; затверджує посадові обов`язки працівників школи-інтернату.

Пунктом 11.3 Статуту передбачено, що заступники директора школи-інтернату призначаються на посаду та звільняються з посади Департаментом освіти і науки облдержадміністрації за поданням директора школи-інтернату.

Наказом в. о. директора КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» від 27 серпня 2021 року № 95/к ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора з навчально-виховної роботи з 03 вересня 2021 року у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. З цим наказом позивач ознайомилася під особистий підпис 30 серпня 2021 року.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП Українитрудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників - одна з підстав для розірвання трудового договору.

Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.

Згідно з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно зі статтею 42 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Відповідно до частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці роботодавець пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Наведені правові висновки викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20), від 22 липня 2021 року у справі № 456/57/20 (провадження № 61-6288св21), від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19 (провадження № 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21), від 24 січня 2022 року у справі № 358/404/20 (провадження № 61-15621св21).

Згідно з частинами першою, другою статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Відповідно до частини першої статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається, зокрема, у випадках: звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації; звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об`єднаннями громадян.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що у відповідача мала місце зміна внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи шляхом скорочення штату працівників, внаслідок чого було скорочено посаду, яку обіймала ОСОБА_1 .

На виконання вимог статті 42 КЗпП України перед звільненням позивача відповідачем було створено комісію з визначення особи, яка має переважне право на залишення на посаді заступника директора з навчальної роботи. За рішенням комісії перевагу в залишенні на вказаній посаді надано ОСОБА_2 .

В установленому законом порядку за два місяці ОСОБА_1 було попереджено про наступне вивільнення та за відсутності інших вільних посад заступника директора навчального закладу запропоновано їй вакантну посаду вихователя, яку вона могла зайняти з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду, однак позивач не дала своєї згоди на переведення.

В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 на час її звільнення з роботи була членом будь-якої діючої в установленому законом порядку первинної профспілкової організації.

На спростування доводів позивача щодо прийняття наказу про її звільнення неповноважною особою (керівником закладу) суди вказали, що вищенаведений пункт 11.3 Статуту щодо призначення та звільнення з посади заступників директора шкоди-інтернату Департаментом освіти і науки облдержадміністрації не міг бути застосований, оскільки положення цього пункту суперечить частині третій статті 26 Закону України «Про освіту», згідно з якою працівники закладу освіти призначаються на посади та звільняються з посад керівником цього закладу.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що звільнення позивача із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог частини другої статті 40, статей 42, 43 і 49-2 цього Кодексу, тобто встановленої трудовим законодавством процедури, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання заявника на те, що КЗ «Полтавська спеціалізована школа-інтернат» був зобов`язаний винести накази про створення комісії, уповноваженої на її повідомлення про скорочення штату працівників, а також - комісії для складання акта про відмову працівника від підпису у відповідному повідомленні (попередженні), є неспроможними, оскільки норми трудового законодавства в таких випадках не покладають на роботодавця обов`язку створювати відповідні комісії та видавати накази про це.

Аргументи ОСОБА_1 про те, що вона мала більш високу кваліфікацію і продуктивність праці в порівнянні з іншим працівником - ОСОБА_2 , якій було надано перевагу в залишенні на посаді заступника директора з навчальної роботи, і що створена відповідачем комісія не врахувала наявності в неї на утриманні двох неповнолітніх дітей, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В цій справі мало місце скорочення посад заступника директора з навчально-виховної роботи та заступника директора з навчально-методичної роботи з одночасним введенням в штатний розпис нової посади - заступника директора з навчальної роботи.

Наказом відповідача від 24 червня 2021 року № 211/о створено комісію з визначення особи, яка має переважне право зайняти посаду заступника директора з навчальної роботи, з поміж двох осіб: заступника директора з навчально-виховної роботи ОСОБА_1 та заступника директора з навчально-методичної роботи ОСОБА_2 .

В постанові Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі № 826/510/16 (провадження № К/9901/10417/18) вказано, що зі змісту статті 42 КЗпП України випливає, що в першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов`язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці. Для такої перевірки повинні досліджуватися документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки в довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України.

Рішенням вищезгаданої комісії від 24 червня 2021 року, оформленим протоколом № 1, переважне право на зайняття з 01 вересня 2021 року посади заступника директора з навчальної роботи надано ОСОБА_2 .

При вирішенні питання про працевлаштування ОСОБА_2 на посаду заступника директора з навчальної роботи комісією було враховано і оцінено в сукупності зазначені в порівняльній таблиці відомості щодо кваліфікації та продуктивності праці кандидатів, а саме: їх освіту (у обох кандидатів - вища); спеціальність за дипломом (у ОСОБА_2 - вчитель математики та фізики, а в ОСОБА_1 - вчитель історії та суспільствознавства, управління навчальним закладом); займані посади ( ОСОБА_2 - заступник директора з навчально-методичної роботи, ОСОБА_1 - заступник директора з навчально-виховної роботи); категорію, звання (у ОСОБА_2 - вища, вчитель-методист, а в ОСОБА_1 - вища, вчитель-методист, кандидат педагогічних наук); педагогічний стаж (у ОСОБА_2 - 31 рік, а в ОСОБА_1 - 12 років); стаж роботи кандидатів на займаних посадах (у ОСОБА_2 - 5 років 10 місяців, а в ОСОБА_1 - 4 роки 10 місяців); членство кандидатів у профспілці ( ОСОБА_2 - член профспілки, профорганізатор, а ОСОБА_1 - не є членом профспілкової організації). Також комісією враховано, що з 01 жовтня 2020 року ОСОБА_2 виконувала обов`язки директора навчального закладу.

Отже, вирішуючи питання, кому запропонувати посаду заступника директора з навчальної роботи, комісія дослідила всі наведені факти і надала перевагу працівнику з більш високою кваліфікацією та продуктивністю праці за сукупністю цих двох показників.

При цьому з огляду на те, що працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України, мають перевагу на залишення на роботі лише тоді, коли відсутня різниця в їх кваліфікації і продуктивності праці, доводи заявника щодо неврахування комісією наявності в неї на утриманні двох неповнолітніх дітей, є необґрунтованими.

Посилання заявника на упередженість комісії та наявність ризиків зловживання посадовою особою владним становищем з огляду на те, що ОСОБА_2 , яка виконувала обов`язки директора навчального закладу, мала важелі впливу на членів комісії та була прямо зацікавлена в наданні їй переважного права на зайняття посади заступника директора з навчальної роботи, не заслуговують на увагу, оскільки ні в позовній, ні в уточненій позовній заяві ОСОБА_1 не обґрунтовувала свої вимоги вказаними обставинами, а суд касаційної інстанції не має права розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2019 року у справі № 465/2456/16-ц (провадження № 61-25877св18), є неспроможними з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) вказано, що за приписами частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Як установлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивач неодноразово звертався до Генеральної прокуратури України із заявами про переведення його на іншу посаду, однак у їх задоволені було відмовлено та призначено інших осіб. Як убачається з листа Генеральної прокуратури України у період з 30 травня 2016 року по 04 грудня 2017 року у Генеральній прокуратурі України були вакантними 1 225 посад, з яких у її центральному апараті було призначено 1 108 працівників. Однак, у порушення вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України переважна більшість із зазначених посад позивачу не була запропонована. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказані вище порушення трудових прав позивача призвели до незаконного його звільнення, у зв`язку з чим існують підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про задоволення позову.

Однак, на відміну від справи № 800/538/17, в цій справі судами встановлено, що за відсутності вільних посад заступника директора навчального закладу (наказом відповідача від 24 червня 2021 року виведено з 01 вересня 2021 року із штатного розпису посаду заступника директора з навчально-виховної роботи та заступника директора з навчально-методичної роботи та одночасно введено нову посаду заступника директора з навчальної роботи, переважне право на зайняття якої надано ОСОБА_2 ) ОСОБА_1 було запропоновано вакантну посаду вихователя, яку вона обіймала до призначення на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи та могла зайняти з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду.

В постанові Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 465/2456/16-ц (провадження № 61-25877св18) зазначено, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Встановлено, що у відповідача дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, які полягали в тому, що психіатричне туберкульозне відділення № 17 є недовантаженим, що призвело до необхідності закриття такого відділення із одночасним та повним скороченням його штату і чисельності працівників. Згідно з актом «Про запропоновані вакантні посади» працівникам клінічної психіатричної лікарні, в тому числі й позивачу, було запропоновано вакантні посади в інших відділеннях. В акті зазначено, що вищезазначені особи, в тому числі й позивач, від отримання акта та підпису в ньому відмовилися. Разом з тим, вищезгаданий акт не містить відомостей про те, які саме посади працівникам пропонувалися, в який спосіб та як зафіксовано факт відмови позивача від переведення на ці посади. На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з`ясувавши, що позивачу не були запропоновані всі наявні вакантні посади, дійшов правильного висновку про те, що звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України було здійснено відповідачем з порушенням вимог трудового законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що позивачу неодноразово пропонувались вакантні посади, від яких вона відмовилась, колегія суддів відхиляє, оскільки матеріали справи не містять і суд не встановив чіткого переліку вакантних посад, які були б запропоновані особисто позивачу.

На відміну від справи № 465/2456/16-ц, у справі, яка переглядається, позивач ознайомилися з повідомленням, яким її персонально було попереджено про скорочення посади заступника директора з навчально-виховної роботи та запропоновано вакантну посаду вихователя, однак з часу ознайомлення і до моменту звільнення ОСОБА_1 не повідомила роботодавця про своє бажання зайняти посаду вихователя, яку вона обіймала до призначення на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи та могла виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 800/538/17 та № 465/2456/16-ц.

Аргументи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах пункту 5 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про освіту», який набрав чинності 05 вересня 2017 року, яким передбачено рекомендувати засновникам закладів освіти протягом п`яти років привести установчі документи закладів освіти у відповідність із цим Законом, також не заслуговують на увагу.

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти регулює та визначає Закон України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту».

Відповідно до статті 2 «Про освіту» законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України та складається із цього Закону, спеціальних законів, інших актів законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку. Підзаконні нормативно-правові акти не можуть звужувати зміст і обсяг конституційного права на освіту, а також визначених законом автономії суб`єктів освітньої діяльності та академічних свобод учасників освітнього процесу. Суб`єкт освітньої діяльності має право самостійно приймати рішення з будь-яких питань у межах своєї автономії, визначеної цим Законом, спеціальними законами та/або установчими документами, зокрема з питань, не врегульованих законодавством.

Згідно з підпунктом 13 пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про освіту» переоформлення установчих документів закладів освіти з метою приведення їх у відповідність із цим Законом здійснюється протягом п`яти років з дня набрання чинності цим Законом». Крім того, у пункті 5 цього ж розділу Закону засновникам закладів освіти також рекомендовано протягом п`яти років привести установчі документи закладів освіти у відповідність із цим Законом.

За змістом вищенаведених правових норм установчі документи, зокрема статути закладів освіти, розробляються відповідно до Конституції України, Закону України «Про освіту», інших законів, а також відповідних підзаконних актів (у частині, що не суперечить зазначеним законам). Установчі документи мають переоформлятися в поточному режимі (у разі виникнення необхідності).

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про освіту» система управління закладами освіти визначається законом та установчими документами. Установчі документи закладу освіти повинні передбачати розмежування компетенції засновника (засновників), інших органів управління закладу освіти та його структурних підрозділів відповідно до законодавства. Управління закладом освіти в межах повноважень, визначених законами та установчими документами цього закладу, здійснюють: засновник (засновники); керівник закладу освіти; колегіальний орган управління закладу освіти; колегіальний орган громадського самоврядування; інші органи, передбачені спеціальними законами та/або установчими документами закладу освіти.

Згідно з частинами першою-третьою статті 25 Закону України «Про освіту» права і обов`язки засновника щодо управління закладом освіти визначаються цим Законом та іншими законами України, установчими документами закладу освіти. Засновник закладу освіти або уповноважений ним орган (особа), зокрема: приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію, зміну типу закладу освіти, затверджує статут (його нову редакцію), укладає засновницький договір у випадках, визначених законом; укладає строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти, обраним (призначеним) у порядку, встановленому законодавством та установчими документами закладу освіти; розриває строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти з підстав та у порядку, визначених законодавством та установчими документами закладу освіти. Засновник або уповноважений ним орган (особа) не має права втручатися в діяльність закладу освіти, що здійснюється ним у межах його автономних прав, визначених законом та установчими документами.

Згідно з частинами першою, третьою статті 26 Закону України «Про освіту» керівник закладу освіти здійснює безпосереднє управління закладом і несе відповідальність за освітню, фінансово-господарську та іншу діяльність закладу освіти. Повноваження (права і обов`язки) та відповідальність керівника закладу освіти визначаються законом та установчими документами закладу освіти. Керівник є представником закладу освіти у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами і діє без довіреності в межах повноважень, передбачених законом та установчими документами закладу освіти. Керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень, зокрема призначає на посаду та звільняє з посади працівників, визначає їх функціональні обов`язки.

Отже, з моменту набуття чинності Законом України «Про освіту» всі питання прийняття та звільнення з роботи працівників, а також всі інші питання, що випливають з трудових відносин, вирішує керівник закладу освіти відповідно до норм трудового законодавства. Статут може містити положення з питань, що не передбачені Законом України «Про освіту» та/або з питань, що не врегульовані законодавством, але в будь-якому випадку такі положення не повинні суперечити законодавству. У випадку, якщо окреме положення статуту суперечать нормам актів законодавства, таке положення не може бути застосоване.

Спростовуючи доводи позивача про прийняття наказу про її звільнення неповноважною особою (керівником закладу) суди обґрунтовано виходили з того, що вищенаведений пункт 11.3 Статуту щодо призначення та звільнення з посади заступників директора шкоди-інтернату Департаментом освіти і науки облдержадміністрації не міг бути застосований, оскільки цей пункт суперечить частині третій статті 26 Закону України «Про освіту», згідно з якою працівники закладу освіти призначаються на посади та звільняються з посад керівником цього закладу.

Таким чином, з урахуванням встановлених в цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судами норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Вказані правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при розгляді позову та вирішенні справи по суті судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами попередніх інстанції правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. З урахуванням викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко