Постанова

Іменем України

24 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 554/1180/18

провадження № 61-10414св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього онука ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 в особі опікуна ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Огир Л. А., Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради, про визнання дій незаконними та визнання правочину недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 вересня 2020 року, ухвалене суддею Материнко М. О., та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 травня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Одринської Т. В., Бондаревської С. М., Кривчун Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду в інтересах свого малолітнього онука ОСОБА_2 , посилаючись на те, що 21 грудня

2007 року між Відкритим акціонерним товариством «ВТБ БАНК» (далі - ВАТ «ВТБ БАНК», банк, іпотекодержатель), правонаступником якого за договором відступлення прав вимоги від 18 листопада 2015 року є Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» (далі - ТОВ «ФК «Поліс»), та батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_3 було укладено договір кредиту та договір наступної іпотеки №22.45-10/07-ДІ, предметом якого є нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначала, що частину коштів у сумі 50 000 грн. вона 26 грудня 2006 року подарувала онукові шляхом їх передачі його батькові, який у подальшому залучив кошти на завершення будівництва .

ОСОБА_1 посилалася на те, що при укладенні договору іпотеки було порушено майнові права, а також право на житло її неповнолітнього онука ОСОБА_2 , а також на те, що всупереч вимогам ч. 4 ст. 177 СК України, він укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування. На думку позивача, при укладенні спірного договору іпотеки банк не дотримався вимог банківського законодавства щодо ідентифікації та верифікації Іпотекодавця ОСОБА_3 , як клієнта, та не встановив наявність у Іпотекодавця дитини, що має рівні з Іпотекодавцем права на предмет іпотеки.

Враховуючи викладене, позивач просила визнати незаконними дії ОСОБА_3 та ВАТ «ВТБ Банк» під час укладення договору наступної іпотеки №22.45-10/07-ДІ та визнати цей договір недійсним.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 30 вересня 2020 року, залишеним постановою Полтавського апеляційного суду від 18 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього онука ОСОБА_2 , відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що права дитини на житло не були порушені, оскільки в іпотеку передано нежитлове приміщення, тому дозволу органу опіки і піклування на передання цього приміщення в іпотеку законодавством не вимагалося. Крім того, суди виходили із недоведеності факту дарування ОСОБА_1 коштів у розмірі 50 000 грн неповнолітньому ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 травня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заявник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

У серпні 2021 року ТОВ «ФК «Поліс» подало відзив на касаційну скаргу, посилається на законність та обгрунтованість судових рішень та просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_5 - без задоволення.

У вересні 2021 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому послався на обгрунтованість касаційної скарги ОСОБА_5 та просив її задовольнити.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Обставини справи та висновки за результатами розгляду справи, зроблені судами

Судами встановлено, що 21 грудня 2007 року між ВАТ «ВТБ БАНК», правонаступником якого за договором відступлення прав вимоги від 18 листопада 2015 року є ТОВ «ФК «Поліс», та ОСОБА_3 було укладено договір кредиту та договір наступної іпотеки №22.45-10/07-ДІ, предметом якого є нежитлова будівля (приватний клуб) за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею- 928,4 кв. м.

Під час укладення договору іпотеки ОСОБА_3 у пункті 1.6 засвідчив, що не існує інших осіб, які мають права та вимоги на предмет іпотеки та не існує інших осіб, які мають рівні права з Іпотекодавцем на розпорядження предметом іпотеки.

Щодо доводів позивача про подарунок онуку у вигляді грошових коштів у розмірі 50 000 грн.

Пред`являючи позов, ОСОБА_1 , яка є бабусею неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стверджувала, що дії сторін договору іпотеки від 21 грудня 2007 року, при його укладенні є незаконними та порушують права та інтереси дитини у праві спільної сумісної власності батьків та дітей на будівлю (нежитлове приміщення). Крім того, позива вває спірний договір таким, що порушує право дитини на проживання за вказаною адресою.

Відповідно до частини першої статті 175 СК України майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що 26 грудня 2006 року подарувала онукові ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 50 000 грн, з метою їх використання у завершенні будівництва нерухомості, що у подальшому була передана в іпотеку.

Суди встановили, що матеріали справи не містять нотаріально посвідченого договору дарування грошових коштів, як того вимагає ч. 5 ст. 719 ЦК України. Розписка ОСОБА_3 про отримання грошових коштів не є належним доказом укладення договору дарування грошей на користь неповнолітнього онука, оскільки відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України, розписка має іншу правову природу аніж договір дарування та може підтвердити факт укладення договору позики або отримання від кредитора певної грошової суми.

На підтвердження доказів цільового використання подарованих онуку коштів на завершення будівництва нежитлового будинку, позивач надала додаткову угоду до договору про пайову участь в нежитловому будинку та житловому будівництві від 05 січня 2007 року та квитанцію до прибуткового касового ордеру.

Суди дійшли висновку, що зазначена додаткова угода не підтверджує виникнення права приватної власності неповнолітнього ОСОБА_2 на грошові кошти у сумі 50 000 грн, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що вказані грошові кошти є особистою власністю неповнолітньої дитини, що виключає майнову участь останнього за рахунок цих коштів у завершенні будівництва нежитлової будівлі за адресою АДРЕСА_1 .

Обставини наявності у дитини права спільної сумісної власності на нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_1 , вже було предметом розгляду у справі № 554/6934/19 за позовом ОСОБА_6 в інтересах сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання права спільної сумісної власності.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 21 жовтня 2019 року у зазначеній справі, яке набрало законної сили, встановлено відсутність належних та достатніх доказів на підтвердження розміру витрат членів сім`ї, як спільних коштів батьків і дитини, щодо створення об`єкта спільної сумісної власності за адресою: АДРЕСА_1 , а також долі у власності дитини у вказаному нерухомому майні за рахунок подарованих бабусею ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 50 000 грн.

При розгляді даної справи, суди дійшли висновку про те, що позивач належними та допустимими доказами не довела залучення спільних коштів батьків і дитини до створення об`єкта спільної сумісної власності, а також наявності частки власності дитини у майні, що було передано в подальшому в іпотеку за спірним договором.

Враховуючи викладене, відсутні правові підстави вважати, що неповнолітній ОСОБА_2 набув права спільної сумісної власності разом з батьками на нежитлову будівлю за адресою АДРЕСА_1 .

Щодо доводів позивача про порушення договором іпотеки прав її онука на житло

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №667/9875/15-ц (провадження

№ 61-33624св18).

Судами встановлено, що предметом оспореного договору іпотеки є нежитлова будівля (приватний клуб) за адресою: АДРЕСА_1 , яка не була переведена до приватного житлового фонду.

На момент укладення спірного договору (21 грудня 2007 року) неповнолітньому ОСОБА_2 виповнився один рік та згідно зі статтею 29 ЦК України місцем його проживання, на той час, було місце проживання його батьків, або одного з них, з ким він проживав.

На момент укладення договору іпотеки ОСОБА_3 (іпотекодавець) був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , а ОСОБА_5 проживала разом з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , що не заперечується сторонами у справі.

Неповнолітній ОСОБА_2 та його батьки: ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , не були зареєстровані за адресою предмета іпотеки, тим більше, що дана будівля є нежитловим приміщенням і, відповідно до вимог законодавства, проживання та реєстрація місця проживання в ньому не передбачена.

Ураховуючи викладене, укладення спірного договору іпотеки не призвело до порушення права неповнолітнього ОСОБА_2 на житло.

Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , пред`явленого в інтересах неповнолітнього онука ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, від 19 червня 2018 року у справі № 910/18705/17, від 03 червня 2019 року у справі № 910/6767/17, від 05 травня 2020 року у справі № 910/9254/18, від10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження

№ 61-41031св18), від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18), від 29 липня 2020 року у справі № 202/3914/17 (провадження № 61-19477св19), є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається не є подібними, оскільки у цих справах визначені інші предмет та підстави позову, а відтак, застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин.

Крім того, відхиляються й доводи заявника про неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 березня 2019 року у справі № 202/6500/16-ц (провадження № 61-41254св18), оскільки встановлені у цій справі фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є відмінними, від встановлених судами у даній справі, у наведеній заявником постанові суд виходив із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цій справі застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі яка переглядається з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин.

Посилання заявника на постанову Верховного суду від 13 серпня 2020 року у справі № 814/129/20 (провадження № 61-8104ав20) також відхиляється колегією суддів, оскільки по-перше, предмет та підстава позову відрізняється від тих, які заявлені у межах справи, яка переглядається, а по-друге, у наведеній постанові Верховного Суду не встановлені факти, про які стверджує заявник, зокрема того, що до будівництва предмета іпотеки залучались кошти ОСОБА_7 (діда неповнолітнього ОСОБА_2 ).

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку заявника свідчить про наявність правових підстав для задоволення позову. Проте такі аргументи належним чином перевірені судами та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин.

Доводи ОСОБА_5 про порушення її прав укладеним договором іпотеки відхиляються з огляду на те, що вони не є предметом розгляду у даній справі, так як вона позову не заявляла.

Слід звернути увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання ТОВ «ФК «Поліс» про закриття касаційного провадження, яке мотивовано тим, що правові висновки щодо застосування норм права, які викладено у постановах Верховного Суду та на які посилається заявник касаційної скарги, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, яка переглядається (пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Проте, колегія суддів вважає, що відповідним правовим висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник касаційної скарги та які стали підставою для відкриття касаційного провадження, необхідно дати правову оцінку під час касаційного перегляду справи, а тому Верховний Суд відмовляє у задоволенні вказаного клопотання.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційні скарги ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 30 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: О. С. Ткачук

А. А. Калараш

Є. В. Петров