№ 554/2412/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

31 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 554/2412/19

провадження № 61-20214св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила виселити ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 у квартиру АДРЕСА_2 .

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що її та відповідачки матері ОСОБА_3 належало право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

29 жовтня 2005 року вказану квартиру на підставі договору дарування ОСОБА_3 подарувала їй.

У червні 2007 року ОСОБА_3 померла й з ІНФОРМАЦІЯ_1 вона (позивачка) є власником вказаного житлового приміщення.

За життя мати зареєструвала у зазначеній квартирі відповідачку, яка є її сестрою.

Окрім того, 19 жовтня 1999 року ОСОБА_3 відчужила на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 .

Маючи своє особисте житло за вище вказаною адресою, відповідачка, водночас, займає одну кімнату у квартирі, що належить їй (позивачці) на праві власності, відмовляється її звільнити, не утримує житлове приміщення у належному стані та не сплачує комунальних послуг.

Посилаючись на те, що відповідачка не є членом її сім`ї, договору про найм житла не укладала, а, отже, не має жодної правової підстави займати його, позивачка просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 04 листопада 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Виходячи з того, що позивач, отримуючи в дар житло, знала про проживання в ньому відповідачки, яка набула охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, проте не з`ясувала, чи відмовляються остання від свого права користування жилим приміщенням, суд першої дійшов висновку про відсутність підстав для її виселення зі спірного житлового приміщення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 04 листопада 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення у зв`язку із зміною власника задоволено.

Усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 у квартиру АДРЕСА_2 у зв`язку із зміною власника.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив із того, що відповідачка, маючи на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 , яку придбала у 1999 році, залишається проживати у спірній квартирі та зберігає в ній місце реєстрації, чим створює перешкоди позивачці у здійсненні права приватної власності відносно неї.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року в справі № 205/4245/17, від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц, від 16 жовтня 2019 року в справі № 243/9627/16-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 766/12748/16-ц, від 15 січня 2020 року в справі № 686/11782/17-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року в справі № 643/18788/15-ц, від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме суд: не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні справи.

Сам факт зміни власника за будь-яким правочином не є автоматичною підставою для виселення особи, зокрема, з урахуванням статті 109 ЖК України.

Апеляційний суд не врахував, що право користування і проживання у квартирі АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 виникло задовго до виникнення права власності у нового власника - ОСОБА_4 . Остання прийняла спірну квартиру у дар, тобто безоплатно набула права власності на квартиру, будучи достовірно обізнаною про те що ОСОБА_2 там також зареєстрована, усвідомлено набула права власності, тому повинна нести певні ризики щодо подальшого утримання майна та її проживання у квартирі.

Апеляційний суд дійшов безпідставного висновку, що у ОСОБА_2 є інше житло, а саме квартира АДРЕСА_3 , що належить на підставі договору купівлі-продажу від 19 жовтня 1999 року. Вказані обставини судом встановлено та досліджено з порушенням норм процесуального права, зокрема статті 95 ЦПК України, оскільки суду надана незасвідчена копія договору купівлі-продажу, а оригінал взагалі не надавався та судом не досліджувався. Договір купівлі-продажу від 19 жовтня 1999 року квартири нею не укладався і не підписувався, іншого житла вона не має, а квартира АДРЕСА_3 до теперішнього часу на праві власності належить її матері ОСОБА_3 , яка померла у червні 2007 року, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 вересня 2018 року.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2022 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року.

Відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Октябрського районного суду міста Полтави цивільну справу № 554/2412/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.

Зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року до закінчення касаційного провадження..

Ухвалою Верховного Суду від 08 серпня 2022 року справу № 554/2412/19 призначено до судового розгляду.

Обставини справи

Суди встановили, що згідно з рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 03 червня 2005 року за ОСОБА_3 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору дарування від 29 жовтня 2005 року вказану квартиру, загальною площею 59,6 кв. м, житловою - 42,8 кв. м, ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.

Згідно з Інформаціє з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 грудня 2019 року право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 22 липня 2016 року, а з 02 серпня 2016 року остання зареєструвала своє місце проживання у цьому житловому приміщенні.

Також установлено, що, відповідно до довідки КП «ЖЕО № 2» Полтавської міської ради від 14 березня 2019 року, в зазначеній квартирі з 01 лютого 1972 року зареєстрована ОСОБА_2 .

Обґрунтовуючи підстави позову, позивачка посилалась на те, що відповідачка чинить їй перешкоди у користуванні власністю, встановила додаткові замки, ключі від яких не надала їй, створює антисанітарні умови у квартирі, не сплачує комунальні послуги, у зв`язку з чим, з огляду на норми статей 317 319 ЦК України, просила виселити її з вказаного житлового приміщення.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року в справі № 205/4245/17, від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц, від 16 жовтня 2019 року в справі № 243/9627/16-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 766/12748/16-ц, від 15 січня 2020 року в справі № 686/11782/17-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року в справі № 643/18788/15-ц, від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); на порушення судами норм процесуального права, а саме суд: не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Позиція Верховного Суду

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору у даній справі є вимоги власника житлового приміщення про усунення перешкод у користуванні квартири шляхом виселення члена сім`ї попереднього власника, який проживає та зареєстрований у ній.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено, що відповідачка набула право користування спірним житлом згідно з законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї ОСОБА_3 - колишнього власника спірного житлового приміщення. У подальшому право власності на житло набула ОСОБА_1 .

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначила, що правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи по суті звернув увагу на баланс інтересів сторін спору. Встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенцію, також зазначив, що порушено і її права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, що переглядається, інтереси позивачки, як власниці житла та користувачки цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано. Відповідачка має на праві власності інше жиле приміщення, проте користується спірною квартирою, власницею якої є позивачка, за таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову у цій справі.

Висновки апеляційного суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, та не суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що договір купівлі-продажу від 19 жовтня 1999 року квартири нею не укладався і не підписувався, іншого житла вона не має, а квартира АДРЕСА_3 до теперішнього часу на праві власності належить її матері ОСОБА_3 , яка померла у червні 2007 року, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки зазначений договір купівлі-продажу посвідчений нотаріально, є чинним і ніким не оспорений. До 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Оскільки державна реєстрація договору купівлі-продажу від 19 жовтня 1999 року була здійснена належним чином, відсутність реєстрації права власності на ім`я відповідачки не є підставою для висновку про відсутність у неї права власності на житлове приміщення.

Інші доводи касаційної скарги у їх сукупності зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння заявником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2022 року зупинено виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року до закінчення касаційного провадження, то виконання зазначеного судового рішення на підставі статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов