Постанова
Іменем України
16 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 554/3246/18
провадження № 61-12269св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Приватне акціонерне товариство Страхова група «ТАС» Запорізька регіональна дирекція,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року у складі судді Тімошенко Н. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 рокуу складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, посилаючись на те, що 19 серпня 2012 року близько 13 год. 50 хв. ОСОБА_2 керував технічно справним автомобілем «RENAULT CLIO», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та рухався по своїй смузі руху в напрямку міста Харкова автодорогою Харків - Зміїв у Харківському районі Харківської області. Під час руху вказаною автодорогою в районі будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 грубо порушив вимоги пункту 10.1, підпункту «в» пункту 14.2, пункту 1.1 додатку 2 розділу 34 «Дорожня розмітка» підрозділу 1 «Горизонтальна розмітка» Правил дорожнього руху та перед здійсненням маневру - виїзду на смугу зустрічного руху - не переконався, що це буде безпечним і не створить небезпеки іншим учасникам руху, виїхав на смугу зустрічного руху, чим створив небезпеку для водія автомобіля «ЗАЗ-110206», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_3 , який рухався в напрямку міста Зміїв, та перебуваючи в стані аварійної ситуації, був вимушений виїхати на праве по ходу свого руху узбіччя, де втратив керування автомобілем, виїхав на зустрічну смугу руху та зіткнувся з автомобілем «ВАЗ 2101», реєстраційний номер НОМЕР_3 , під керуванням водія ОСОБА_4 , який рухався в напрямку міста Харкова. В результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди її чоловік ОСОБА_4 - водій автомобіля «ВАЗ 2101», реєстраційний номер НОМЕР_3 , та вона як пасажир цього автомобіля отримали середньої тяжкості тілесні ушкодження і знаходилися на лікуванні за місцем свого проживання. Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 03 листопада 2017 року ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України), на підставі пункту 2 частини першої статті 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. На час подання позову її чоловік ОСОБА_4 помер, однак для відновлення свого здоров`я та на лікування чоловіка вона витратила спільні кошти подружжя в сумі 7 437,38 грн, що підтверджується чеками. Крім того, внаслідок отриманих тілесних ушкоджень їй заподіяно моральну шкоду, яка полягає у фізичному болю, емоційних та душевних стражданнях, необхідності вживати заходів для відновлення свого здоров`я. На розмір заподіяної моральної шкоди також вплинуло те, що вона змушена була прибувати до відділу поліції для участі в розслідуванні кримінальної справи, при тому, що вона є особою похилого віку та проживає в іншому населеному пункті. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь 7 437,38 грн на відшкодування майнової шкоди та 80 000 грн - на відшкодування моральної шкоди.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заперечив проти позову та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що на час дорожньо-транспортної пригоди його цивільно-правова відповідальність була застрахована в Приватному акціонерному товаристві Страхова група «ТАС» Запорізька регіональна дирекція (далі - ПрАТ СГ «ТАС») згідно з полісом № АВ6973396, за яким страхова сума (ліміт відповідальності) на одного потерпілого за шкоду, заподіяну життю і здоров`ю становить 100 000 грн. Однак позивач не зверталася до страховика з вимогою про відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, та не отримала відмову у виплаті страхового відшкодування.
Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 13 березня 2019 року ПрАТ СГ «ТАС» залучено до участі у справі як третю особу.
Заочним рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 437,38 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 80 000 грн - на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в межах деліктного зобов`язання потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність цієї особи. В такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика з відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов`язками страховика як сторони договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Вина ОСОБА_2 у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди, в результаті якої позивачу було завдано матеріальну та моральну шкоду, встановлена ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 03 листопада 2017 року, тому наявні правові підстави для покладення на відповідача відповідальності з відшкодування завданої шкоди.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що задовольняючи позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди в повному обсязі, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що з вини відповідача завдано шкоди здоров`ю позивача, вона зазнала середньої тяжкості тілесних ушкоджень та тривалий час знаходилася на лікуванні. Розмір матеріальних витрат, необхідних на відновлення її здоров`я, підтверджується наявними у справі доказами. Визначаючи розмір відшкодування заподіяної моральної шкоди, суд врахував глибину та тривалість моральних страждань позивача, порушення її звичайного способу життя, ступінь негативного впливу на стан здоров`я, пов`язаний з наслідками дорожньо-транспортної пригоди. Згідно з правовим висновком, наведеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі за № 755/18006/15-ц, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01 липня 2004 року № 1961-IV (далі - Закон № 1961-IV) у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування. В даному випадку такий обов`язок у страховика не виник, оскільки потерпілі не зверталися до страхової компанії із заявою про виплату страхового відшкодування у передбачений для цього річний строк.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
14 серпня 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до Октябрського районного суду міста Полтави.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ОСОБА_2 зазначив, що суд першої інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, про те, що обов`язок з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування покладається на страховика. Апеляційний суд послався на вказану постанову Великої Палати Верховного Суду, однак помилково виходив з того, що у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, оскільки його цивільно-правова відповідальність хоч і була застрахована, але підстави для виплати цього відшкодування не виникли, так як потерпілі не зверталися до страхової компанії із заявою про виплату страхового відшкодування у передбачений для цього річний строк. Позиція апеляційного суду щодо неможливості звернення з вимогами до страховика у зв`язку зі спливом річного строку суперечить висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к, в якій зазначено, що неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика або Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права. В кримінальному провадженні, яке розглядалося Харківським районним судом Харківської області за його обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 КК України, ОСОБА_1 заявила цивільний позов. Таким чином, страховик був повідомлений про страховий випадок, мав можливість встановити всі обставини дорожньо-транспортної пригоди та зобов`язаний виплатити страхове відшкодування. Суд першої інстанції розглянув справу з порушенням умов проведення заочного розгляду справи, передбачених частиною першою статті 280 ЦПК України, так як він подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, в якому повідомив причини неявки, а також подав відзив на позовну заяву. Крім того, суди проігнорували його доводи про те, що надані позивачем копії фіскальних чеків не можуть бути доказами понесених витрат на лікування, так як містять інформацію про придбання медичних препаратів, які за фармакологічною групою відносяться до лікування хронічних серцевих захворювань або гострих респіраторних вірусних інфекцій, які за випискою з медичної карти стаціонарного хворого були у чоловіка позивача, тобто не пов`язані з лікуванням самої ОСОБА_1 і не знаходилися в причинно-наслідковому зв`язку з подією дорожньо-транспортної пригоди. Надані позивачем копії фіскальних чеків про придбання пального на загальну суму 1 070,79 грн також не відповідають критерію належності доказів, так як не підтверджують використання такого пального саме для перевезення позивача чи її чоловіка і пов`язаність поїздок з лікуванням. Тобто судами не досліджені належним чином зібрані докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Октябрського районного суду міста Полтави.
15 жовтня 2020 року справа № 554/3246/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 147/66/17 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , МТСБУ про відшкодування шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 02 лютого 2022 року, касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року скасовано в частині відшкодування матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800 грн, витрат на оплату судового збору в сумі 2 048 грн. Рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 18 жовтня 2017 року в частині відмови у відшкодуванні матеріальної шкоди в сумі 13 438,99 грн, витрат за проведення експертної оцінки транспортного засобу в сумі 800 грн змінено в мотивувальній частині, викладено його в редакції цієї постанови, в решті - залишено в силі. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2017 року в частині задоволення позову до ОСОБА_6 про відшкодування моральної шкоди в сумі 1 000 грн залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року поновлено провадження в цій справі.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Судами встановлено, що 19 серпня 2012 року близько 13 год. 50 хв. ОСОБА_2 керував технічно справним автомобілем «RENAULT CLIO», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та рухався по своїй смузі руху в напрямку міста Харкова автодорогою Харків - Зміїв у Харківському районі Харківської області. Під час руху вказаною автодорогою в районі будинку № 238 по вулиці Орєшкова в селі Васищеве Харківського району Харківської області ОСОБА_2 грубо порушив вимоги пункту 10.1, підпункту «в» пункту 14.2, пункту 1.1 додатку 2 розділу 34 «Дорожня розмітка» підрозділу 1 «Горизонтальна розмітка» Правил дорожнього руху та перед здійсненням маневру - виїзду на смугу зустрічного руху - не переконався, що це буде безпечним і не створить небезпеки іншим учасникам руху, виїхав на смугу зустрічного руху, чим створив небезпеку для водія автомобіля «ЗАЗ-110206», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ОСОБА_3 , який рухався в напрямку міста Зміїв, та перебуваючи в стані аварійної ситуації, був вимушений виїхати на праве по ходу свого руху узбіччя, де втратив керування автомобілем, виїхав на зустрічну смугу руху та зіткнувся з автомобілем «ВАЗ 2101», реєстраційний номер НОМЕР_3 , під керуванням водія ОСОБА_4 , який рухався в напрямку міста Харкова.
В результаті вищевказаної дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_4 - водій автомобіля «ВАЗ 2101», реєстраційний номер НОМЕР_3 , та ОСОБА_1 як пасажир цього автомобіля отримали середньої тяжкості тілесні ушкодження і знаходилися на лікуванні за місцем свого проживання.
Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 03 листопада 2017 року ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 КК України, на підставі пункту 2 частини першої статті 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
У зв`язку з отриманими в результаті дорожньо-транспортної пригоди тілесними ушкодженнями позивач витратила на лікування 7 437,38 грн, що підтверджується чеками.
Крім матеріальної шкоди, позивачу було завдано моральну шкоду, яка виразилася у фізичному болю, емоційних та душевних стражданнях, постійних хвилюваннях, а також у тому, що вона змушена була вживати заходів для відновлення свого здоров`я та свого чоловіка, який тривалий час перебував у лікарні.
Відповідно до частин першої-третьої статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини перша, друга статті 1166 ЦК України).
Відповідно до частини першої, пункту 3 частини другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
Згідно з частиною першою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов`язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини (стаття 1188 ЦК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог та стягуючи з відповідача на користь ОСОБА_1 7 437,38 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 80 000 грн - на відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним. В межах деліктного зобов`язання потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність цієї особи.
Апеляційний суд погодився з вищенаведеними висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди. При цьому апеляційний суд послався на правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі за № 755/18006/15-ц, та виходив з того, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо згідно з цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування. Оскільки потерпілі не зверталися до страхової компанії із заявою про виплату страхового відшкодування у передбачений для цього річний строк, то такий обов`язок у страховика не виник.
Наведені висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 посилався на те, що на час дорожньо-транспортної пригоди його цивільно-правова відповідальність була застрахована у ПрАТ СГ «ТАС» згідно з полісом від 29 травня 2012 року № АВ6973396, за яким страхова сума (ліміт відповідальності) на одного потерпілого за шкоду, заподіяну життю і здоров`ю становить 100 000 грн, франшиза - 1 000 грн.
Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Статтею 1 Закону України «Про страхування» передбачено, що страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).
Відповідно до статті 980 ЦК України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані, зокрема з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Види обов`язкового страхування в Україні визначені у статті 7 Закону України «Про страхування». До них пункт 9 частини першої вказаної статті відносить страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини у цій сфері регламентує, зокрема Закон № 1961-IV.
В пункті 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV зазначено, що у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. У разі настання події, яка є підставою для проведення регламентної виплати, МТСБУ у межах страхових сум, що були чинними на день настання такої події, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.
Шкодою, заподіяною життю та здоров`ю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, є: шкода, пов`язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов`язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов`язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; шкода, пов`язана із смертю потерпілого (пункт 23.1 статті 23 Закону № 1961-IV).
Пунктами 24.1-24.3 статті 24 Закону № 1961-IV передбачено, що у зв`язку з лікуванням потерпілого відшкодовуються обґрунтовані витрати, пов`язані з доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням, протезуванням та реабілітацією потерпілого у відповідному закладі охорони здоров`я, медичним піклуванням, лікуванням у домашніх умовах та придбанням лікарських засобів. Витрати, пов`язані з лікуванням потерпілого в іноземній державі, відшкодовуються, якщо лікування було узгоджено з особою, яка має здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Зазначені в цьому пункті витрати та необхідність їх здійснення мають бути підтверджені документально відповідним закладом охорони здоров`я. Мінімальний розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за шкоду, пов`язану з лікуванням потерпілого, становить 1/30 розміру мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на дату настання страхового випадку, за кожний день лікування, підтверджений відповідним закладом охорони здоров`я, але не більше 120 днів. Якщо страховику (МТСБУ) не надані документи, що підтверджують розмір витрат, зазначених у пункті 24.1 цієї статті, або їх документально підтверджений розмір є меншим, ніж мінімальний розмір, визначений відповідно до пункту 24.2 цієї статті, страховик (МТСБУ) здійснює відшкодування у розмірі, визначеному в пункті 24.2 цієї статті.
Відповідно до статті 261 Закону № 1961-IV страховиком (у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» пункту 41.1 та підпунктом «в» пункту 41.2 статті 41 цього Закону, - МТСБУ) відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування. Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV). Уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов`язку страхувальника, який завдав шкоди.
Таким чином, обов`язок з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування покладається на страховика.
Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати (регламентної виплати) за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
Відповідно до підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.
Закон передбачає, що потерпілий, який володіє правом на майнове відшкодування заподіяної йому шкоди, повинен вчинити ряд активних дій, які б свідчили про його волевиявлення щодо здійснення цього права. Вказані активні дії потерпілого закон пов`язує, зокрема, із поданням заяви про страхове відшкодування впродовж визначеного законом строку (підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV), зі сприянням у визначенні характеру та розміру збитків (пункт 331.1 статті 331 Закону № 1961-IV).
Відтак право потерпілого на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної дорожньо-транспортної пригоди (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17).
В іншій постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 465/4287/15 зроблено висновок, що зазначений у підпункті 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV річний строк є преклюзивним і поновленню не підлягає.
Поняття «преклюзивні строки» здійснення регулятивного суб`єктивного права (строк подання заяви про страхове відшкодування до страховика) не є тотожним поняттю «позовна давність» (строк захисту порушеного права особи).
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. У такому випадку договір про збільшення позовної давності укладається в письмовій формі та може бути оформлений як окремий договір, і як пункт основного договору (частина перша статті 259 ЦК України). При цьому закон не передбачає, що позовна давність, встановлена законом, може бути скорочена за домовленістю сторін, що свідчить про те, що позовна давність на звернення до суду за захистом порушеного права визначається законом і може бути тільки збільшена.
Підпункт 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV визначає наслідком пропуску потерпілою особою річного строку, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трирічного строку, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди, подання заяви до страховика про страхове відшкодування, право страховика на відмову у виплаті регламентних виплат.
Разом з тим, ані Закон № 1961-IV, ані ЦК України, ані будь-який інший закон не передбачає в цьому випадку припинення взагалі права потерпілої особи на отримання відшкодування або на задоволення позову як, наприклад, передбачено ЦК України при пропуску позовної давності.
Водночас ЦК України передбачається також поновлення, зупинення, переривання позовної давності (статті 263-264, стаття 267 ЦК України).
Сплив строку, протягом якого потерпіла особа може реалізувати своє регулятивне суб`єктивне право за рахунок страховика (страхової компанії), призводить до неможливості отримання страхового відшкодування від особи, що застрахувала відповідальність винної в ДТП особи в позасудовому порядку. Однак законодавством не передбачено в цьому випадку припинення взагалі права на відшкодування шкоди ані у повному обсязі, ані в обсязі страхового відшкодування. Тоді як згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови в позові.
Крім того, немає підстав вважати, що річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є спеціальним строком позовної давності, передбаченим статтею 258 ЦК України, оскільки це суперечить змісту зазначеної норми, яка не передбачає встановлення спеціальної позовної давності в інших випадках, ніж випадки, передбачені в цій нормі.
З огляду на те, що пропуск річного строку звернення із заявою до страховика (страхової компанії) не зазначений у законодавстві (стаття 12 ЦК України) як підстава для припинення матеріального права, цей строк не може бути розцінений як преклюзивний і такий, що припиняє існуюче право на отримання відшкодування шкоди в розмірі регламентних виплат взагалі.
У випадку, якщо потерпіла особа звернеться до страховика (страхової компанії) за відшкодуванням шкоди з пропуском встановленого річного строку, однак доведе, що нею здійснено розумних заходів для отримання відшкодування за рахунок страховика, та строк пропущено через незалежні від потерпілої особи причини, вона має право на відшкодування шкоди в межах страхової суми за рахунок страховика (страхової компанії) винної у спричиненні шкоди особи, у тому числі у судовому порядку.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17.
Хоча вищенаведені правові висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у спорі щодо відшкодування майнової шкоди, а у справі, яка переглядається, спірні правовідносини стосуються відшкодування шкоди, заподіяної здоров`ю, зазначені висновки є релевантними щодо обставин цієї справи, так як стосуються питання застосування підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV, яким передбачено одну й ту саму підставу для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) - неподання заяви про страхове відшкодування, але в різні строки - впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років - якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.
Враховуючи викладене, оскільки трирічний строк звернення із заявою до страховика (страхової компанії)не припиняє існуюче право на отримання відшкодування шкоди взагалі, то пропуск позивачем цього строку не може бути підставою для припинення її права на відшкодування шкоди ні в повному обсязі, ні в обсязі страхового відшкодування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к, на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що згідно з пунктом 36.1. статті 36 Закону № 1961-IV рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду у разі, якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Протилежний підхід, який ставив би у залежність право потерпілого на компенсацію за результатами кримінального провадження від попереднього звернення чи незвернення із заявою до цих осіб, призвів би до істотного обмеження, чи навіть повного нівелювання його права на судовий захист у кримінальному процесі, встановленого статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України. Отже, МТСБУ приймає таке рішення про здійснення відшкодування (регламентної виплати) також і на підставі рішення суду у разі, якщо спір розглядався в судовому порядку. У системному зв`язку зі статтею 36 положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 цього Закону щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права. Крім цього, у підпункті 37.1.3 пункту 37.1. статті 37 вищезазначеного Закону передбачено іншу підставу для відмови у відшкодуванні - невиконання потерпілим або іншою особою, яка має право на його отримання, своїх обов`язків, визначених цим Законом, якщо це призвело до неможливості страховика (МТСБУ) встановити факт дорожньо-транспортної пригоди, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди. Таким чином, у зазначеній нормі втілено загальний принцип недопустимості формального підходу до вирішення питання про здійснення або нездійснення компенсації і надання пріоритету зовнішній формі юридично значущих дій або бездіяльності над їх змістом і наслідками. Адже підставою для відмови у відшкодуванні визнаються не будь-які порушення регламентованої цим законом процедури, а лише ті, що призвели до неможливості встановлення обставин, які мають істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність підстав для здійснення виплат і визначення їх розміру. Водночас у межах кримінального провадження за статтею 286 КК України факт, обставини дорожньо-транспортної пригоди, особа, винна у її настанні, характер і розмір завданої шкоди встановлюються судом як обставини, що мають істотне значення для кримінальної справи і належать до предмету доказування. Тобто в цьому разі незвернення потерпілого безпосередньо до МТСБУ або страховика жодним чином не перешкоджає з`ясуванню обставин, з якими законодавець пов`язує підстави для виплати відшкодування. Тому для задоволення в межах кримінального провадження цивільного позову потерпілого до МТСБУ про стягнення шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 КК України, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на вищевказані норми законодавства та дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача, відповідальність якого була застрахована в ПрАТ СГ «ТАС», відшкодування матеріальної та моральної шкоди в повному обсязі. При цьому суди не з`ясували, чи заявляла ОСОБА_1 цивільний позов у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_2 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 КК України, належним чином не дослідили наявні в матеріалах справи обвинувальний акт у вказаному кримінальному провадженні та ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 03 листопада 2017 року, якою ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення.
Також суди попередніх інстанцій не врахували, що статтею 261 Закону № 1961-IV передбачено відшкодування страховиком моральної шкоди в розмірі 5 % страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. Оскільки 5 % від 100 000 грн (розмір страхової суми на одного потерпілого за шкоду, заподіяну здоров`ю) складає 5 000 грн, то лише в межах цієї суми страхова компанія може нести відповідальність з відшкодування завданої ОСОБА_1 моральної шкоди.
Наведене має важливе правове значення для правильного вирішення справи, оскільки в разі наявності в ПрАТ СГ «ТАС» обов`язку з виплати потерпілому страхового відшкодування та недостатності ліміту цивільно-правової відповідальності страховика, який суди не дослідили та не встановили, решту завданої і доведеної шкоди відшкодовує особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність (стаття 1194 ЦК України).
Таким чином, суди попередніх інстанцій не встановили достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову у визначеному в рішенні місцевого суду обсязі.
Враховуючи наведене, доводи заявника про те, що суд першої інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, а позиція апеляційного суду суперечить правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к, є обґрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
З матеріалів справи вбачається, що 07 червня 2018 року до суду першої інстанції надійшов відзив ОСОБА_2 на позовну заяву, а 03 грудня 2019 року - його заява про відкладення розгляду справи, призначеного на 12 грудня 2019 року (день ухвалення заочного рішення місцевим судом), в якій відповідач посилався на неможливість з`явитися в судове засідання у зв`язку з перебуванням у відрядженні за межами України.
За таких обставин суд першої інстанції не дотримався умов проведення заочного розгляду справи та ухвалив заочне рішення в цій справі з порушенням вимог частини першої статті 280 ЦПК України.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суди попередніх інстанцій не виклали в судових рішеннях в достатній мірі мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що судами не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання заочного рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року.
04 лютого 2022 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшла заява, в якій відповідач просить зупинити виконання заочного рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року.
Заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини восьмої статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.
Згідно з частиною першою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Враховуючи, що цією постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, в задоволенні заяви про зупинення виконання ухваленого в цій справі місцевим судом заочного рішення необхідно відмовити.
Керуючись статтями 394 400 409 411 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Заочне рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відмовити в задоволенні заявиОСОБА_2 про зупинення виконання заочного рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 12 грудня 2019 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко Є. В. Петров В. В. Сердюк В. А. Стрільчук