Постанова

Іменем України

06 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 556/1556/18

провадження № 61-4051св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Укрзалізниця»,

відповідачі: Рафалівська селищна рада, ОСОБА_1 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 27 жовтня 2020 року в складі судді Котик Л. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця» звернулось (далі - АТ «Укрзалізниця») до Рафалівської селищної ради Володимирецького району Рівненської області (далі - Рафалівська селищна рада), ОСОБА_1 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, про визнання незаконним рішення ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, державного акту на право власності на земельну ділянку, свідоцтва про право на спадщину за законом та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що при підготовці документів, які посвідчують право користування АТ «Укрзалізниця» земельними ділянками смуги відведення у адміністративних межах Рафалівської селищної ради, було виявлено, що у смузі відведення, а саме в районі 357 км. пк 4 на відстані 40 м. від головної колії з лівої сторони напрямку Ковель-Сарни знаходиться земельна ділянка, площею 0,0327 га, яка є приватною власністю ОСОБА_2 , що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку від 25 березня 2003 року.

На цій же земельній ділянці розташована верхня будова колії, яка є державною власністю і перебуває на балансі ДТГО «Львівська залізниця».

Вказана земельна ділянка набута відповідачем на підставі рішення Рафалівської селищної ради від 23 червня 2003 року № 109 та укладеного 11 грудня 2003 року відповідно до цього рішення договору купівлі-продажу № 978 земельної ділянки, площею 0,0327 га, для будівництва та обслуговування магазину, яку успадкувала дружина відповідача ОСОБА_1 як спадкоємець за законом першої черги, після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Оскільки спірна земельна ділянка повністю накладається на смугу відведення залізниці, позивач, збільшивши позовні вимоги, просив скасувати вказані рішення органу місцевого самоврядування, договір, свідоцтво про прийняття спадщини та Державний акт на право власності на землю.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 27 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, в задоволенні позову АТ «Українська залізниця» відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що земельна ділянка, яка є предметом спору, з 1969 року не перебувала у власності або у користуванні позивача, що підтверджується письмовими доказами, а відповідач та Рафалівська селищна рада дотрималися встановленого порядку переходу права власності на земельну ділянку.Разом із тим суди установили, що станом на 1957 рік спірна земельна ділянка була віднесена до полоси відведення Львівської залізниці, однак у 1969 році не була передана в постійне користування підприємству залізничного транспорту.

При цьому суди узяли до уваги висновок додаткової судової земельно-технічної експертизи, відповідно до якого спірна земельна ділянка не знаходиться в межах земельної ділянки Львівської залізниці по лінії Сарни-Ковель.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У березні 2021 року АТ «Українська залізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у вказаній вище справі, в якій просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову АТ «Українська залізниця».

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 466/6098/14.

Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні спору суди попередніх інстанцій не врахували, що правовий статус земель залізничного транспорту визначений Законом України «Про транспорт» та Законом України «Про залізничний транспорт» і не може бути змінений у будь-який інший спосіб, аніж відповідно до цих нормативно-правових актів. Крім того, суди безпідставно не узяли до уваги посилання позивача на «План границ полосы ж.д. отвода линии Сарны-Ковель Львовской ж.д. в административных границах Рафаловского района Ровенской области от км. 343+315 до км.366» від 1957 року як доказ належності спірної земельної ділянки до земель залізниці, а також висновок експерта № 190823/2_ЗО від 26 вересня 2019 року. Погоджуючи межі земельної ділянки ОСОБА_2 , начальник Сарненської дистанції колії Львівської залізниці вийшов за межі своїх повноважень. При цьому матеріали справи не містять відповідного погодження Львівської залізниці на вилучення спірної земельної ділянки.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 26 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У червні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до рішення Рафалівської селищної ради Володимирецького району №109 від 23 червня 2003 року між Рафалівською селищною радою та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки № 978 від 11 грудня 2003 року для обслуговування магазину, який того ж числа посвідчений приватним нотаріусом Володимирецького районного нотаріального округу Рівненської області.

На підставі вказаного договору ОСОБА_2 набув право власності на зазначену земельну ділянку, яке було посвідчено Державним актом на право власності на земельну ділянку від 25 березня 2005 року.

На час своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) ОСОБА_2 був власником земельної ділянки, загальною площею 0,0327 га., цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування магазину, яка розташована у АДРЕСА_1 , кадастровий номер ділянки 56 208 554 00: 02: 015: 0001.

Після смерті ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги за законом успадкувала належне чоловікові майно, у тому числі і спірну земельну ділянку.

Згідно із «Планом границ полосы ж.д. отвода линии Сарны-Ковель Львовской ж.д. в административных границах Рафаловского района Ровенской области от км. 343+315 до км.366» загальна площа земельної ділянки, що знаходиться в користуванні АТ «Укрзалізниця» для розміщення об`єктів залізничного транспорту становить 293,9 га.

З 1969 року в постійному користуванні Львівської залізниці перебувало 293,9 га земель, межі, склад та розташування яких визначено саме Актом на право користування землею від 25 грудня 1969 року, виданим виконавчим комітетом Володимирецької районної ради депутатів трудящих на право користування землею Львівської залізниці Міністерства шляхів сполучення в Володимирецькому районі Ровенської області Української РСР.

Згідно із висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи № 200304/1_30 від 18 березня 2020 року та відповідно до Державного акта на право користування землею від 25 грудня 1969 року, виданого виконавчим комітетом Володимирецької районної ради депутатів трудящих щодо земель, переданих в постійне користування Львівській залізниці Міністерства шляхів сполучення у Володимирецькому районі Ровенської області Української РСР, земельна ділянка між 356 км та 359 км не значиться і знаходиться в межах смт Рафалівка, тобто не перебуває у постійному користуванні Львівської залізниці. Земельна ділянка з кадастровим номером 5620855400:02:015:0001 для обслуговування магазину знаходиться між 357 км та 358 км, тобто на території Рафалівської селищної ради. Тобто спірна земельна ділянка не знаходиться в межах земельної ділянки Львівської залізниці по лінії Сарни-Ковель.

На земельній ділянці ОСОБА_1 за кадастровим номером: 5620855400:02:015:0001 відсутні землі під залізничним полотном та його облаштуванням станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, під захисними та укріплювальними насадженнями службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (а.с.51-60, т.2).

Згідно із повідомленням Головного управління Держземагенства в Рівненській області Держземагенства України від 05 жовтня 2010 року № 03-М-261-301 земельна ділянка, орієнтованою площею 0,03 га, розташована в межах населеного пункту та призначена для використання під розміщення житлової забудови громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування і відноситься до категорії земель: «землі житлової та громадської забудови».

Як вбачається з Акту від 28 серпня 2003 року перевірки надання в 1993 та 2001 роках Рафалівською селищною радою приватному підприємцю ОСОБА_2 земельних ділянок під магазин та млин, земельна ділянка, площею 0,0327 га, яка була виділена рішенням сесії Рафалівської селищної ради 24 скликання від 26 вересня 2002 року № 38 підприємцю ОСОБА_2 під магазин, до виділення належала КВК «Рубін», про що свідчить рішення виконавчого комітету вищевказаної ради від 25 травня 1993 року.

Земельна ділянка, площею 0,2 га, яка була виділена рішенням Рафалівської селищної ради від 26 вересня 2002 року № 27 приватному підприємцю ОСОБА_2 під млин на умовах оренди з подальшим правом викупу, до виділення належала Рівненській атомній електростанції, про що свідчить рішення вищевказаної ради від 22 січня 1992 року № 26.

Відповідно до технічного звіту план меж землекористування для будівництва магазину за адресою: АДРЕСА_2 , погоджений Укрзалізницею (а.с. 93, т.1).

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судові рішення попередніх інстанцій відповідають з таких підстав.

Щодо правового статусу спірної землі

Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до пункту б частини четвертої статті 84 Земельного Кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України «Про транспорт».

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»). Ця норма закону кореспондується з положенням статті 68 ЗК України.

Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 3-305гс15-ц, Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 466/190/14-ц (провадження № 61-1366св18).

Статтями 1, 4 Положення «Про землі, надані транспорту», затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР № 58 і Ради народних комісарів СРСР № 50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі - і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об`єктами залізничної інфраструктури.

Вказане Положення діяло до набрання чинності Постановою Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року № 24 «Про затвердження Положення про землі, надані транспорту».

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.

Разом з тим вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року» (далі - Постанова № 562) право Залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалося.

Згідно з пунктом 5 Постанови № 562 громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.

Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ «Про земельну реформу» (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.

Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов`язкового виготовлення Залізницею державного акта на право користування земельною ділянкою.

За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його уже визначено законом.

Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постановах: від 19 лютого 2020 року (справа № 466/1058/15ц, провадження № 61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року (справа № 466/6682/14-ц, провадження № 61-1957св19).

Враховуючи зазначене, правильним є висновок судів про те, що наявність чи відсутність у АТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Разом із тим при вирішенні питання чи відноситься належна ОСОБА_1 земельна ділянка до земель залізничного транспорту або чи накладається частина цієї ділянки на землі залізниці суди з урахуванням положень частини першої статті 23 Закону України «Про транспорт» та статті 68 ЗК України мають на підставі поданих сторонами доказів перевірити який саме правовий статус має спірна земельна ділянка, чи відноситься вона до смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Щодо порушення прав позивача

При зверненні з позовом АТ «Укрзалізниця» посилалося на те, що на частині смуги відведення виявлено перетин (накладення) земельної ділянки ОСОБА_1 , яка накладається на смугу відведення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили із того, що «План границ полосы ж.д. отвода линии Сарны-Ковель Львовской ж.д. в административных границах Рафаловского района Ровенской области от км. 343+315 до км.366» та Державний акт на право користування землею від 25 грудня 1969 року, виданий виконавчим комітетом Володимирецької районної ради депутатів трудящих щодо земель, переданих в постійне користування Львівській залізниці Міністерства шляхів сполучення у Володимирецькому районі Ровенської області Української РСР не є доказами, які достовірно свідчать про те, що смуга відведення, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», має перетин (накладення) із земельною ділянкою відповідача ОСОБА_1 .

Колегія суддів погоджується з цим висновком судів з таких підстав.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Положеннями статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Обґрунтовуючи свої права на спірну земельну ділянку, відповідач ОСОБА_1 вказала, що колишній власник цієї ділянки ОСОБА_2 набув право власності на зазначену земельну ділянку, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування магазину, відповідно до рішення Рафалівської селищної ради Володимирецького району №109 від 23 червня 2003 року та договору купівлі-продажу земельної ділянки № 978 від 11 грудня 2003 року, укладеного між Рафалівською селищною радою та ОСОБА_2 , та посвідчив його Державним актом на право власності на земельну ділянку від 25 березня 2005 року.

При вирішенні цього спору суди, встановивши вказані обставини, а також надавши оцінку іншим належним та допустимим доказам, поданим сторонами, дійшли висновку, що земельна ділянка ї, яка є предметом спору, з 1969 року не перебувала у власності або у користуванні позивача, не відносилась до земель транспорту, а в установленому законом порядку була відчужена органом місцевого самоврядування.

У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право АТ «Українська залізниця» порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка відноситься до земель залізничного транспорту, де проходить її межа, чи порушена межа цієї земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На обґрунтування своїх вимог АТ «Укрзалізниця» посилається на те, що спірна земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває у користуванні АТ «Укрзалізниця» та закріплена за регіональною філією «Львівська залізниця», а відповідач без будь-яких правових підстав розмістила об`єкти нерухомого майна на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту.

Однак ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судами попередніх інстанцій, жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів АТ «Укрзалізниця» суду не надано.

Разом із тим при вирішенні спору суди обґрунтовано узяли до уваги висновок додаткової судової земельно-технічної експертизи № 200304/1_30 від 18 березня 2020 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка не знаходиться в межах земельної ділянки Львівської залізниці по лінії Сарни-Ковель і на цій земельній ділянці відсутні землі під залізничним полотном та його облаштуванням станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, під захисними та укріплювальними насадженнями службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

При цьому суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи позивача про безпідставне, на його переконання, неврахування висновку експерта № 190823/2_ЗО від 26 вересня 2019 року, обґрунтовано зазначив, що наявні у матеріалах справи висновки експертиз не суперечать один одному, з огляду на те, що при проведенні експертизи у 2019 році експерт дав відповідь на запитання, чи розташована земельна ділянка ОСОБА_1 в межах смуги відведення залізниці відповідно до «Плану границ полосы ж.д. отвода линии Сарны-Ковель Львовской ж.д. в административных границах Рафаловского района Ровенской области от км. 343+315 до км.366» 1957 року, а при проведенні додаткової експертизи визначив розташування спірної земельної ділянки відносно земель залізниці відповідно до акту від 25 грудня 1969 року, який було прийнято пізніше. Разом із тим, суд звернув увагу позивача, що станом на 1957 рік спірна земельна ділянка була віднесена до полоси відведення Львівської залізниці, однак в 1969 році не була передана в постійне користування підприємству залізничного транспорту.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про безпідставність вимог АТ «Укрзалізниця» з огляду на недоведеність порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку заявника АТ «Укрзалізниця» свідчить про наявність підстав для визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування та договору купівлі-продажу, на підставі якого спірна земельна ділянка була набута попереднім власником, Державного акту на право власності на землю, виданого останньому, та свідоцтва про право на спадщину, на підставі якого відповідач ОСОБА_1 набула це нерухоме майно, проте такі аргументи були спростовані під час розгляду справи.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, апеляційним судами надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Крім того, безпідставними є аргументи касаційної скарги про те, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах, оскільки у цих постановах Верховного Суду: від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц, від 17 лютого 2021 року у справі № 466/6098/14, оскільки встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця» залишити без задоволення, а рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 27 жовтня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара