Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 559/758/17

провадження № 61-17949св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 09 жовтня 1994 року між нею та відповідачем зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 21 серпня 2014 року.

Під час шлюбу сторони спільними зусиллями придбали млин з відповідними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , який складається із: будівлі контори млина, загальною площею 53,9 кв. м, будівлі складу млина, загальною площею 125,4 кв. м, будівлі млина, загальною площею 483,4 кв. м.

Угоди про добровільний поділ майна, що є спільною сумісною власністю сторін, між ними не досягнуто.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив:

-визнати свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , видане на ім`я ОСОБА_1 03 жовтня 2002 року, частково недійсним в частині належності прибудови до житлового будинку, хліва, літньої кухні-гаража до спадкового майна;

- визнати за ним право власності на 1/2 частини прибудови до жилого будинку АДРЕСА_2 та 1/2 частини господарських будівель (хліва, літньої кухні-гаража);

- встановити факт припинення шлюбних відносин між ним та ОСОБА_1 з кінця 2006 року до розірвання шлюбу;

- визнати за ним право особистої приватної власності на приміщення млина, складу млина та реконструйованого приміщення контори млина на жилий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 .

Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що після реєстрації шлюбу сторони проживали в житловому будинку АДРЕСА_2 , який на той час належав на праві власності діду дружини - ОСОБА_3 .

Під час шлюбу сторони за спільні кошти побудували прибудову до житлового будинку, хлів та літню кухню-гараж.

Вказував на те, що ОСОБА_1 , щоб позбавити його права на збудовані ними об`єкти, оформляючи спадщину після смерті ОСОБА_3 , узаконила будівництво зазначених об`єктів і включила їх до складу спадкового майна, а тому вважав, що наявні правові підстави для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 частково недійсним в частині належності прибудови до житлового будинку, хліва, літньої кухні-гаража до спадкового майна, а також визнання за ним право власності на 1/2 частини прибудови до жилого будинку АДРЕСА_2 та 1/2 частини господарських будівель (хліва, літньої кухні-гаража).

Також вказував на те, що сторони з 2006 року не підтримують подружені відносини. У січні 2008 року він почав займатися підприємницькою діяльністю, вид господарської діяльності - виробництво продуктів борошномельної і круп`яної промисловості. У своїй господарській діяльності він використовував приміщення млина, складу млина та контори млина, які спочатку належали КСП «Світанок» Дубенського району Рівненської області. У лютому 2012 року він отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно, зокрема, на будівлю контори млина і будівлю складу майна, а у березні 2012 року отримав свідоцтво про право власності на будівлю млина.

Отже, приміщення млина, контори млина і складу млина він придбав, коли фактично були припинені подружні відносини з ОСОБА_1 . Оскільки у нього не було іншого приміщення, яке він міг використовувати для проживання, він проживав у приміщені контори млина. У подальшому провів реконструкцію приміщення під жилий будинок, в якому проживає він і члени його нової сім`ї. Реконструкція приміщення контори млина під жилий будинок проведена за його власні кошти.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 10 грудня 2020 року, ухваленим у складі судді Ралець Р. В., позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будівлю контори млина, будівлю складу млина, будівлю млина та відповідну земельну ділянку для їх обслуговування, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволені решти позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено за необґрунтованістю.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що будівля контори млина, будівля складу млина, будівля млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , придбані сторонами під час шлюбу шляхом виплати співвласникам майнових паїв, членів КСП «Світанок», грошової компенсації за сертифікати, а також за рахунок сертифікатів, що належали самим сторонам, а тому спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не довів позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Рівненського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дубенського міського суду Рівненської області від 10 грудня 2020 року в частині визнання

за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності кожного на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у цій частині відмовлено.

У решті рішення суду залишено без зміни.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 права власності за кожним на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції, здійснюючи поділ майна подружжя, яке є подільним, без його реального поділу, не звернув уваги на зміст позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , які, звертаючись до суду з позовами, не просили провести реальний поділ майна, та не врахував, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що проведення у цій справі поділу майна подружжя шляхом визначення кожній із сторін ідеальних часток в об`єктах остаточно не вирішить спір між сторонами з огляду на відносини, які склалися між ними, і неможливість одночасно користуватись об`єктами спільної власності, а також використання майна одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що спірне нерухоме майно є спільної сумісної власності подружжя, однак помилково вважав, що вона обрала спосіб захисту (поділ майна на ідеальні частки), який суперечить вимогам статті 71 СК України щодо способу поділу майна, яке є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Вказувала на те, що поділ майна на ідеальні частки є різновидом поділу майну і майнових прав та цілком допустимий і дозволений при вирішенні спорів про поділ майна подружжя.

Підставами касаційного оскарження постанови Рівненського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 201/6412/17 (провадження № 61-27532св18).

Судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України, в касаційному порядку не переглядаються.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

У строк, визначений судом, заявник усунула недоліки.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 жовтня 1994 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 21 серпня 2014 року.

У шлюбі у сторін народилось двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Під час шлюбу сторони на підставі угод із співвласниками майнових паїв колишнього КСП шляхом виплати компенсації за сертифікати, а також за рахунок сертифікатів, що належали самим сторонам, придбали будівлю контори млина, будівлю складу млина, будівлю млина.

Відповідно до витягів про державну реєстрацію прав від 28 лютого 2012 року та свідоцтв про право власності від 27 жовтня 2011 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належить будівля контори млина, будівля складу млина, будівля млина за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з записами у трудовій книжці НОМЕР_1 , ОСОБА_2 з 1990 року до 15 серпня 2003 року працював у колгоспі «Світанок» шофером.

Відповідно до виписки з протоколу № 1 загальних зборів колективу співвласників майнових паїв СВК «Семидубський» Дубенського району Рівненської області від 25 лютого 2007 року, про роздачу майна власникам майнових паїв у натурі, яке належить пайовикам згідно з договорами № 2 і № 5 від 01 березня 2000 року, вирішено видати будівлю складу млина, контору млина, млин, що знаходяться у с. Семидуби, ОСОБА_6 .

Згідно з рішенням виконавчого комітету Семидубської сільської ради № 53 від 27 жовтня 2011 року ОСОБА_2 надано дозвіл на оформлення права власності на будівлю млина, будівлю контори млина та будівлю складу млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрації фізичної особи - підприємця серія В03 № 393072 ОСОБА_2 зареєстрований як фізична особа - підприємець. Вид господарської діяльності - виробництво продуктів борошномельно-круп`яної промисловості.

У 2018-2019 роках ОСОБА_2 провів реконструкцію контори млина під житловий будинок, статус цього приміщення документально не змінено.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

У справі, яка переглядається, установлено, що під час шлюбу сторони придбали нерухоме майно - будівлю контори млина, будівлю складу млина, будівлю млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрації фізичної особи - підприємця серія В03 № 393072 ОСОБА_2 09 січня 2008 року зареєстрований як фізична особа-підприємець. Вид господарської діяльності - виробництво продуктів борошномельно-круп`яної промисловості.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі

№ 916/2813/18 (провадження № № 12-71гс20), вирішуючи питання суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної у Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 у справі №1-8/2012 за конституційним зверненням Приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зазначила, що «проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).

Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:

перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;

другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.

За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства» (пункти 8.45.-8.47. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № № 12-71гс20)).

Спірне нерухоме майно використовувалось фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 у підприємницькій діяльності без створення юридичної особи, тобто не передавалось у власність юридичної особи.

Майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для здійснення господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів, а тому саме по собі використання ОСОБА_2 спірного майна в підприємницькій діяльності не спростовує поширення на спірне нерухоме майно, реєстраційним власником якого є ОСОБА_2 , правового режиму спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установивши, що спірне нерухоме майно - будівля контори млина, будівля складу млина, будівля млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , придбані під час шлюбу сторін, а відповідач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, дійшов правильного висновку про те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Водночас висновок апеляційного суду про неналежний та неефективний спосіб захисту в даному випадку є помилковим.

Так, суд апеляційної інстанції посилався на те, що проведення у цій справі поділу майна подружжя шляхом визначення кожній із сторін ідеальних часток в об`єктах остаточно не вирішить спір між сторонами з огляду на відносини, які склалися між сторонами, і неможливість одночасно користуватись об`єктами спільної власності, а також використання майна одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності.

З таким висновком апеляційного суду погодитись не можна, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини будівлі контори млина, будівлі складу млина, будівлі млина, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Зважаючи на диспозитивність цивільного судочинства, зокрема, що саме позивачка у межах наданих їй процесуальним законом повноважень наділена правом обирати найбільш дієвий та ефективний для неї спосіб захисту порушених прав, а саме - визнання права власності на 1/2 частини спірного нерухомого майна в порядку поділу майна подружжя, що не суперечить положенням чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про поділ майна подружжя в ідеальних частках.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, не врахував, що позивач, звертаючись до суду із позовом, не заявляла вимог про реальний поділ майна, а тому суд першої інстанції, розглядаючи справу відповідно до заявлених позовних вимог, визначив частки подружжя у спірному майні без його реального поділу.

Колегія суддів вважає, що, відмовивши у позові, апеляційний суд тим самим спір по суті не вирішив, право ОСОБА_1 на судовий захист, гарантований їй статтями 55 124 Конституції України, не забезпечив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, постанова апеляційного суду відповідно до положень статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та залишення в силі рішення суду першої інстанції, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, понесені нею за подання касаційної скарги, у розмірі 16 000,00 грн.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року скасувати, рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 10 грудня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 16 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк