ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 562/2692/13-ц

провадження № 61-44693св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року, ухвалене у складі судді Кушніра О. Г., та постанову апеляційного суду Рівненської області від 23 серпня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Хилевича С. В., та за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року і постанову апеляційного суду Рівненської області від 23 серпня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2013 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, його поділ та визнання недійсними договорів дарування.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 2000 року до липня 2012 року він проживав з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

За час спільного проживання та за спільні кошти вони придбали житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,104 га за тією ж адресою, автомобіль «Volkswagen LT35», реєстраційний номер НОМЕР_1 , і будівлю ковбасного цеху на АДРЕСА_2 , а також обладнання для його функціонування, зокрема, три термокамери, два кутери, два шприци, льодогенератор, дві м`ясорубки, мішалку для м`яса, мийку, вакуумну машину, два компресори, міксер для перемішування м`яса, кондиціонер, трансформатор і обладнання готової продукції.

9 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та її сином - ОСОБА_3 укладений договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав безоплатно у власність зазначений житловий будинок з надвірними будівлями. Позивач вважає, що вказаний договір дарування укладений сторонами з метою уникнення поділу нерухомого майна як спільного сумісного майна.

З урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 остаточно просив встановити факт спільного проживання його та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2000 року до липня 2012 року;

визнати недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , укладений 9 грудня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

визнати недійсним договір дарування будівлі ковбасного цеху на АДРЕСА_2 ;

визнати житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , автомобіль «Volkswagen LT35», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та будівлю ковбасного цеху на АДРЕСА_2 об`єктом права спільної сумісної власності його та ОСОБА_2 і визнати за ним право власності на 1/2 частку вказаного майна.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 24 вересня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1 січня 2004 року до липня 2012 року.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , укладений 9 грудня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Визнано житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,104 га (кадастровий номер 5624681503:06:028:0001) за тією ж адресою та автомобіль «Volkswagen LT35», реєстраційний номер НОМЕР_1 , об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку цього майна.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Встановивши, що житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , земельна ділянка площею 0,104 га (кадастровий номер 5624681503:06:028:0001) за тією ж адресою та автомобіль «Volkswagen LT35», реєстраційний номер НОМЕР_1 , є спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку цього майна.

Обґрунтованими суд першої інстанції вважав і вимоги про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , укладеного 9 грудня 2013 року, оскільки відповідно до частини першої статті 67 СК України дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Встановивши, що під час укладення ОСОБА_2 оспорюваного договору дарування її частка у праві спільної сумісної власності на це майно не була визначена і не виділена в натурі, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання такого договору недійсним.

Суд першої інстанції також вважав, що будівля ковбасного цеху на АДРЕСА_2 поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підлягає, оскільки право власності на цей об`єкт нерухомості виникло у ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 30 червня 2009 року, отже, у розумінні пункту 1 частини першої статті 57 СК України, є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Постановою апеляційного суду Рівненської області від 23 серпня 2018 року рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У вересні 2018 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Рівненської області від 23 серпня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення є незаконними та необґрунтованими, постановлені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій, як він вважає, не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали суди і належної оцінки зібраним у справі доказам, що на думку заявника, призвело до неправильного вирішення справи. Також зазначав, що суди безпідставно відмовили у задоволенні позовних вимог щодо визнання будівлі ковбасного цеху спільною сумісною власності.

На думку заявника, суди також не змінили статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , і не роз`яснили йому права відповідача.

ОСОБА_2 у вересні 2018 року подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Рівненської області від 23 серпня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити за безпідставністю.

Вказувала на те, що суди проігнорували її заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог про визнання недійсним договору дарування від 9 грудня 2013 року. Також посилалась на те, що позивач неодноразово змінював позовні вимоги, а відтак, на її думку, позовні вимоги останнього не є чіткими, у зв`язку з чим її позбавлено права на їх належне спростування.

Також, на думку заявника, судові рішення ґрунтуються на припущеннях, оскільки вони з позивачем не проживали однією сім`єю, а покази свідків та фотокартки не підтверджують факт їх спільного проживання та ведення спільного господарства з 1 січня 2004 року до липня 2012 року.

Крім того, встановлюючи факт проживання її з позивачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу у конкретний проміжок часу, суди попередніх інстанцій проігнорували відсутність доказів щодо ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету, здійснення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї.

Посилаючись на зазначене, просила судові рішення скасувати і у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Позиція інших учасників справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому посилався на безпідставність її доводів, тому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а його задовольнити.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 і ухвалою цього ж суду від 14 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 1 січня 2004 року до липня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

За час спільного проживання та за спільні кошти сторони придбали житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,104 га за тією ж адресою та автомобіль «Volkswagen LT35», реєстраційний номер НОМЕР_1 .

9 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та її сином - ОСОБА_3 укладений договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав безоплатно у власність зазначений житловий будинок з надвірними будівлями.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що 8 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений договір дарування, за умовами якого ОСОБА_3 отримав в дар будівлю ковбасного цеху загальною площею 892,9 м2 на АДРЕСА_2 , а 30 червня 2009 року ОСОБА_3 подарував вказану будівлю ковбасного цеху ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг, суд дійшов висновку до таких висновків.

Пред`являючи позовні вимоги про встановлення факту проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_1 стверджував, що в період з 2000 року до 2012 року у нього з ОСОБА_2 існували відносини, притаманні подружжю, оскільки вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали спільні витрати та набували майно у спільну власність.

Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи справу, посилались на те, що відповідно до положень Кодексу про шлюб та сім`ю України, який діяв до 1 січня 2004 року, фактичні шлюбні відносини не породжували будь-яких правових наслідків для сторін та виникнення прав та обов`язків подружжя.

Сімейний кодекс України у редакції Закону України від 10 січня 2002 року набув чинності 1 січня 2004 року і правовідносини, що виникли до 1 січня 2004 року, не регулює.

За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми Сімейного кодексу України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права і обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Таким чином, стаття 74 СК України набрала чинності з 1 січня 2004 року, регулює майнові правовідносини між чоловіком і жінкою у фактичному шлюбі та не має зворотної дії у часі.

Статтею 74 СК України визначено: якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Частиною першою статті 319 ЦПК України визначено, що у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Із змісту положень статті 74 СК України, частини першої статті 81 та статті 319 ЦПК України випливає, що у разі пред`явлення позову про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довести початок і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами.

Cуд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що в період із 2004 року до липня 2012 року між сторонами існували відносини, притаманні подружжю, оскільки останні вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали спільні витрати та набували майно у спільну власність, а також надавши належну оцінку показанням свідків, фотографіям у справі, дійшов висновку про наявність правових підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Частиною другою статтею 74 СК України визначено, що на майно, яке є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи справу, суди встановили, що за час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,104 га (кадастровий номер 5624681503:06:028:0001) за тією ж адресою та автомобіль «Volkswagen LT35», реєстраційний номер НОМЕР_1 . За таких обставин вказане набуте нерухоме і рухоме майно є їх спільним сумісним майном, що є підставою для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку цього майна.

Разом з цим, відповідно до статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій встановивши, що будівлю ковбасного цеху загальною площею 892,9 м2 на АДРЕСА_2 ОСОБА_2 набула на підставі договору дарування, дійшли правильного висновку, що спірне нерухоме майно є власністю ОСОБА_2 і іншого ОСОБА_1 не довів.

Статтею 67 СК України передбачено, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Зміст правочину згідно з частиною першою статті 203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим правовим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Недодержання в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, є підставою недійсності правочину.

Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору дарування житлового будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 , укладеного 9 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суди попередніх інстанцій з додержанням зазначених норм матеріального права та встановили, що частка ОСОБА_2 у праві спільної сумісної власності під час укладення оспорюваного правочину визначена не була і не була виділена в натурі, тому дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог і, як наслідок, задовольнили їх.

Касаційний суд вважає, що такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають встановленим обставинам справи та вимогам закону.

Твердження ОСОБА_1 стосовного того, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.

Відхиляє касаційний суд і твердження ОСОБА_1 стосовно ненадання судами належної оцінки зібраним у справі доказам, оскільки мотиви для часткового задоволення позову та результати оцінки доказів суд першої інстанції, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, відобразив у рішенні, законність та обґрунтованість якого перевірив апеляційний суд.

Доводи ОСОБА_1 стосовно того, що суди, вирішуючи справу, не змінили статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , на відповідача і не роз`яснили останньому права відповідача, касаційний суд відхиляє з огляду на наступне.

ОСОБА_1 , подаючи заяву про доповнення позову, вказав ОСОБА_3 як відповідача у справі; у суді першої інстанції ОСОБА_3 брав участь як відповідач, відповідні права якого йому були роз`яснені і про порушення чи обмеження своїх процесуальних прав він не заявляв.

Відповідно до частини першої статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки.

Ухвалою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 24 вересня 2014 року виправлено описки, допущені у вступній та описовій частинах рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року, а саме: виключено у вступній частині рішення «третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача», а в описовій частині «третя особа» замінено словом «відповідач».

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про ігнорування судами її заяву про застосування наслідків спливу позовної давності до вимоги про визнання недійсним договору дарування від 9 грудня 2013 року, безпідставні, оскільки, вирішуючи справу, суди вказували про відсутність правових підстав для застосування наслідків позовної давності.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди не надали належної оцінки доказам, помилкові і не є підставою для скасування судових рішень; переоцінка досліджених судами доказів не входить до процесуальних повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав вважати, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків судів не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні, суд касаційної інстанції відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Касаційну скаргу залишено без задоволення, а тому підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 20 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Рівненської області від 23 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов