Постанова
Іменем України
28 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 564/3286/19
провадження № 61-13330св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Дідовець Алла Григорівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Шимківа С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Дідовець А. Г., про скасування державної реєстрації права власності на будинок, визнання договорів дарування недійсними, визнання права власності.
На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що 30 квітня 1967 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , які є її батьками, було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 30 квітня 1967 року Корецьким райбюро ЗАГС.
Під час перебування у шлюбі, а саме - у 1981 році ОСОБА_2 та ОСОБА_4 збудували житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , де були зареєстровані і проживали.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
За життя ОСОБА_4 було складено заповіт, згідно якого все належне йому майно він заповів в рівних долях своїм донькам: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 .
Після смерті ОСОБА_4 позивачка у встановлений частиною першою статті 1270 Цивільного кодексу України строк звернулася в Костопільську районну державну нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини. ОСОБА_5 подала до вказаної нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 на користь позивачки.
Заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 також подала і відповідачка ОСОБА_2 , яка мала право на обов`язкову частку у спадщині.
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті батька. Проте, їй у видачі свідоцтва про право на спадщину щодо житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , нотаріусом було відмовлено у зв`язку з відсутністю у спадкодавця правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно.
В подальшому позивачці стало відомо, що право власності на весь вказаний будинок 18 серпня 2016 року було зареєстроване на відповідачку ОСОБА_2 . Раніше вказаний будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстрований не був.
25 травня 2018 року на підставі нотаріально посвідчених договорів ОСОБА_2 подарувала спірний житловий будинок і приватизовану нею земельну ділянку, на якій знаходиться цей будинок, відповідачу ОСОБА_3
ОСОБА_1 вважає, що своїми діями відповідачі допустили порушення її спадкових прав щодо частки будинку по АДРЕСА_1 .
З урахуванням викладених обставин ОСОБА_1 просила суд:
- скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 18 серпня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір дарування будинку по АДРЕСА_1 від 25 травня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності на будинок по АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 25 травня 2018 року на ім`я ОСОБА_3 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на 7/16 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1 від 25 травня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 25 травня 2018 року на ім`я ОСОБА_3 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 7/16 частини земельної ділянки по АДРЕСА_1 ;
- вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 02 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що будь-яких доказів належності спадкодавцю ОСОБА_4 житлового будинку або його частини позивачкою суду не надано.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 02 грудня 2020 року скасовано.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Скасовано державну реєстрацію права власності на 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1006731156234, номер запису про право власності 16027624 від 18 серпня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 .
Визнано недійсним договір дарування 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 від 25 травня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 ( Дарувальник ) та ОСОБА_3 (Обдарований), посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Дідовець А. Г., зареєстрований у реєстрі за номером 988.
Скасовано державну реєстрацію права власності на 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1006731156234, номер запису про право власності 26364321 від 25 травня 2018 року на ім`я ОСОБА_3 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом на спадкове майно ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнано недійсним договір дарування 7/16 частин земельної ділянки по АДРЕСА_1 від 25.05.2018 року, укладений між ОСОБА_2 ( Дарувальник ) та ОСОБА_3 (Обдарований), площею 0,0884 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 5623410100:02:006:0527), посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Дідовець А. Г., зареєстрований у реєстрі за номером 989.
Скасовано державну реєстрацію права власності 7/16 частин земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0884 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 5623410100:02:006:0527 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1125938256234, номер запису про право власності 26364387 від 25.05.2018 р. на ім`я ОСОБА_3 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 7/16 частин земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0884 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 5623410100:02:006:0527.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Такого висновку суд апеляційної інстанції дійшов, установивши, що спірний житловий будинок було побудовано ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , які перебували у зареєстрованому шлюбі,відповідно до чинного на час його будівництва законодавства на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, на момент смерті ОСОБА_4 цей будинок був повністю збудований і прийнятий в експлуатацію.
Апеляційний суд зазначив, що вказаний житловий будинок був об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а тому наявні правові підстави для визнання за позивачкою права власності на відповідну частку цього будинку у порядку спадкування за заповітом.
При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що враховуючи наявність чотирьох спадкоємців першої черги (дружини - ОСОБА_2 , трьох дітей - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 ), відповідачка ОСОБА_2 , як спадкоємець, який має право на обов`язкову частку у спадщині, із спадкового майна, що залишилось після смерті ОСОБА_4 , і прийняв спадщину, має право на 1/ 16 частку спірного будинку. Крім цього, їй на праві власності належить Ѕ частка вказаного будинку, який перебував у спільній сумісній власності подружжя. Всього ОСОБА_2 належить 9/16 частин будинку (1/16 + 8/16 (1/2)).
Зазначене, на думку апеляційного суду, дає підстави для висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо незаконності державної реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності на цілий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 за однією особою - ОСОБА_2 .
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки на момент вчинення спірних договорів дарування відповідачка ОСОБА_2 не мала законно набутого права власності на цілі об`єкти нерухомого майна (житловий будинок, земельна ділянка), суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про те, що у неї було відсутнє право ці об`єкти відчужувати.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
05 серпня 2021 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв`язку звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у вищевказаній справі.
В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції оскаржувана постанова ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
23 листопада 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому позивачка просить суд у задоволенні касаційної скарги відповідача відмовити, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
08 листопада 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , які є батьками позивачки, з 30 квітня 1967 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 30 квітня 1967 року Корецьким райбюро ЗАГС.
Рішенням виконавчого комітету Костопілької міської ради від 28 жовтня 1973 року № 328 ОСОБА_2 відведено у безстрокове користування земельну ділянку, площею 600 м. кв., по АДРЕСА_1 для будівництва житлового будинку.
Відповідно до технічних паспортів, виготовлених Комунальним підприємством «Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації» у 1981 та 2015 роках, спірний житловий будинок побудовано на земельній ділянці по АДРЕСА_1 у 1981 році.
15 вересня 2010 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В. В., згідно якого все належне йому майно, що буде належати йому на день смерті, з чого воно б не складалося, і де б воно не знаходилося, і взагалі все те, на що він матиме право, заповів в рівних долях своїм донькам: ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_1 у встановлений статтею 1270 Цивільного кодексу строк звернулася до Костопільської районної державної нотаріальної контори Рівненської області з заявою про прийняття спадщини.
ОСОБА_5 на підставі частини першої статті 1274 Цивільного кодексу України подала до вказаної нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 на користь іншого спадкоємця - ОСОБА_1 .
Заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 до нотаріальної контори також подала відповідачка ОСОБА_2 , 1946 року народження, яка у відповідності до статті 1241 Цивільного кодексу України має право на обов`язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_4 .
03 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до нотаріальної контори з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 .
Постановою державного нотаріуса Костопільської районної державної нотаріальної контори Рівненської області Матросовою А. М. у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 відмовлено, у зв`язку з відсутністю у спадкодавця правовстановлюючих документів на будинковолодіння.
18 серпня 2016 року державним реєстратором Одейчук Л. В. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1006731156234. Підставою виникнення права власності на вказаний будинок зазначено: рішення Костопільської міської ради № 807 від 29 грудня 1999 року; технічний паспорт, виданий 04 грудня 2015 року Регіональним бюро технічної інвентаризації.
17 листопада 2016 року Костопільською міською радою Ровенської області прийнято рішення № 316, яким, зокрема, затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано безоплатно з комунальної власності у власність громадянки ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови земельну ділянку, площею 0,0884 га, кадастровий номер 5623410100:02:006:0527,яка розміщена по АДРЕСА_1 .
15 грудня 2016 року державним реєстратором Одейчук Л. В. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,0884 га, кадастровий номер 5623410100:02:006:0527, яка розміщена по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1125938256234. Підставою виникнення права власності на вказану земельну ділянку зазначено: рішення Костопільської міської ради № 316 від 17 листопада 2016 року.
25 травня 2018 року ОСОБА_2 житловий будинок та земельну ділянку, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , відчужила на підставі нотаріально посвідчених договорів дарування відповідачу ОСОБА_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає не у повному обсязі.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218 1231 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Частинами першою, п`ятою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Звертаючись до суду з позовною вимогою про визнання права власності на 7/16 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та про визнання незаконним та скасування державної реєстрації 18 серпня 2016 року за ОСОБА_2 права власності на зазначений житловий будинок, ОСОБА_1 вказувала на те, що вона є спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 за заповітом, у встановлений законом строк прийняла спадщину, вказаний будинок у 1981 році було побудовано спільно її батьками у період шлюбу, відтак цей об`єкт нерухомого майна належав ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, а тому її право на належну у спадковому майні частку порушене і підлягає захисту в судовому порядку.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов?язків, що виникли після набуття ним чинності.
Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) права і обов?язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов?язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.
Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час будівництва спірного будинку, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України).
Вказані норми, що діяли на час будівництва спірного будинку, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об?єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Встановлено, що на час зведення спірного житлового будинку (1981 рік) питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (дала - Указ) і постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.
Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом.
Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.
Установивши, що будівництво житлового будинку,розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , відбувалось відповідно до чинного на час його будівництва законодавства на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 цей будинок вже був повністю збудований і прийнятий в експлуатацію, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний будинок належав на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
При цьому реєстрація права власності на весь об`єкт нерухомого майна на одного із подружжя не є протиправною, оскільки не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю.
При таких обставинах відсутні підстави для скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 , проведеної 18 серпня 2016 року державним реєстратором Одейчук Л. В.
Разом із тим, приймаючи до уваги наявність заповіту ОСОБА_4 , факт вчасного прийняття ОСОБА_1 спадщини та відмову ОСОБА_5 від прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 на користь позивачки, апеляційний суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на відповідну частку будинку по АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом.
При цьому, суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що враховуючи наявність чотирьох спадкоємців першої черги (дружини - ОСОБА_2 , трьох дітей - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 ), відповідачка ОСОБА_2 , як спадкоємець, який відповідно до статті 1241 ЦК України має право на обов`язкову частку у спадщині, із спадкового майна, що залишилось після смерті ОСОБА_4 , та прийняв спадщину, має право на 1/16 частку спірного будинку в порядку спадкування. Крім цього, їй на праві власності належить ще Ѕ частка вказаного будинку, який перебував у спільній сумісній власності подружжя. Всього ОСОБА_2 належить 9/16 частин будинку (1/16 + 8/16 (1/2)), а позивачці ОСОБА_1 - 7/16 частин будинку, які остання набула в порядку спадкування за заповітом.
Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності (частина 361 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України.
При таких обставинах, оскільки на момент вчинення договору дарування спірного будинку відповідачка ОСОБА_2 не мала законно набутого права власності на об`єкт вказаного нерухомого майна (спірний житловий будинок) в цілому, суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку про те, що у неї було відсутнє право цей об`єкт відчужувати в частині, яка належить позивачці, у зв`язку із чим обґрунтовано визнав недійсним нотаріально посвідчений договір дарування 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 від 25 травня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 ( Дарувальник ) та ОСОБА_3 (Обдарований), та скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
При цьому, з огляду на положення частини другої статті 1220, частини п`ятої статті 1268 ЦК України, слід приймати до уваги, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Зокрема, такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Право власності спадкоємця на нерухоме майно, що входить до складу спадщини, виникає з моменту державної реєстрації такого права. До моменту ж такої реєстрації спадкоємцю належить право очікування набуття у власність відповідного спадкового майна (часто поєднане з правом володіння ним), яке в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повною мірою становить зміст права власності й підлягає захисту національними судами як таке.
Таким чином, відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення спадкоємця майнових прав щодо нерухомого спадкового майна, зокрема прав користування та володінняцим майном.
При таких обставинах, звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 ,ОСОБА_1 набула права володіти та користуватися спадковим майном.
Зазначене узгоджується з правовими висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16 (провадження № 61-39511св18), від 03 листопада 2021 року у справі № 754/13502/19 (провадження № 61-18607св20).
Згідно із частиною другою статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у разі набуття частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва право власності на земельну ділянку (крім земель державної, комунальної власності), на якій розміщено такий об`єкт, одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача у розмірі належної відчужувачу (попередньому власнику) частки у праві спільної власності на такий об`єкт.
Аналогічні положення містить стаття 377 ЦК України, відповідно до положень якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається у наведених нормах, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають відповідне право на земельну ділянку, на якій вона розташована.
Вказане узгоджується із висновками, що містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18.
При таких обставинах, ураховуючи, що позивачка набула право власності на 7/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 , вона на підставі статті 120 ЗК України набула право власності і на 7/16 частин земельної ділянки по АДРЕСА_1 , а тому позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на 7/16 частин спірної земельної ділянки підлягають задоволенню.
Крім того, враховуючи, що на момент вчинення договору дарування земельної ділянки з кадастровим номером 5623410100:02:006:0527 відповідачка ОСОБА_2 не мала права власності на цю земельну ділянку в цілому, суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку про те, що у неї було відсутнє право цей об`єкт відчужувати в частині, яка належить позивачці, у зв`язку із чим обґрунтовано визнав недійсним нотаріально посвідчений договір дарування 7/16 частин земельної ділянки по АДРЕСА_1 від 25.05.2018 року, укладений між ОСОБА_2 ( Дарувальник ) та ОСОБА_3 (Обдарований), та скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 7/16 частин земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5623410100:02:006:0527, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У відповідності до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно із статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року вчастині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок слід скасувати, у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити. В іншій частині постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року - залишити без змін.
Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року вчастині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок по АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1006731156234, номер запису про право власності 16027624 від 18 серпня 2016 року, скасувати, у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.
В іншій частині постанову Рівненського апеляційного суду від 15 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов