Постанова

Іменем України

04 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 565/25/22

провадження № 61-9880 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача -адвокат Брящей Руслан Ігорович,

відповідач - Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Брящея Руслана Ігоровича, на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області

у складі судді Малкова В. В. від 28 лютого 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М. від 01 червня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП «НАЕК «Енергоатом»), в якому просила суд: визнати протиправним і скасувати наказ від 09грудня 2021 року № 5044-к «Про відсторонення від роботи», виданий генеральним директором ВП «Рівненська атомна електростанція» Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - оскаржуваний наказ),

у частині відсторонення її від роботи; зобов`язати допустити її до роботи на посаді машиніста із прання та ремонту спецодягу ЦД та РАВ ВП «Рівненська атомна електростанція» ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом»; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10 грудня 2021 року до часу фактичного допуску до роботи.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона працює ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» на посаді машиніста із прання та ремонту спецодягу ЦД та РАВ. 08 грудня 2021 року їй вручено попередження про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, 09 грудня

2021 року її ознайомлено з оскаржуваним наказом та 10 грудня

2021 року вона не була допущена до роботи згідно вказаного наказу у зв`язку із відсутністю щеплення від CОVID-19.

Позивач вважала зазначений наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню, так як відсторонення від роботи може бути здійснене на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» лише у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Такий порядок передбачений частиною шостою вказаної статті. Зокрема, законом визначено, якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. Вказувала, що іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень не передбачено.

Зазначала, що у порушення статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи.

Крім того, у відповідача відсутні докази ухилення її від щеплення, оскільки така інформація є медичною таємницею, а відповідач не є її розпорядником й відповідачем порушені вимоги статті 286 ЦК України, статті 19 Конституції України в частині її права на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 28 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення судів мотивовані тим, що позивач була належним чином попереджена про можливе відсторонення від посади, проте не надала доказів проведення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 і не висловила заперечень щодо проведення нею цього щеплення. Також не надала доказів про наявність протипоказань, що позбавляють її можливості провести курс вакцинації від COVID-19. Таким чином, оскільки у відповідача станом на день видачі наказу були відсутні відомості про проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 позивачем та не було медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, тому у відповідача були достатні правові підстави для відсторонення позивачки від роботи.

Суди зазначили, що доводи позивача про незаконність оскаржуваного наказу є безпідставними, оскільки право на працю оскаржуваним наказом не порушене, тому що за позивачем збережене місце роботи, а право позивача обмежене на здійснення трудової діяльності через невиконання вимог законодавства про проведення обов`язкових щеплень на період карантину, пов`язаного з COVID-19, для певних категорій працівників, до яких, згідно Переліку відноситься позивач.

При цьому, суди вказали, що дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров`я особи, які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи, не є примусом, в умовах визначеного порядку обов`язкових щеплень на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи і інтереси позивача і не є надмірним втручанням держави у особисте чи сімейне життя позивача.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що аналіз робочої інструкції машиніста із прання та ремонту спецодягу 2 розряду атомної електростанції приводить до висновку, що робота позивача передбачає наявність соціальних контактів з іншими працівниками, а її характер вимагає безпосередньої присутності. При цьому, суд врахував стратегічну важливість АЕС, особливості функціонування, що вимагають підвищених заходів безпеки до яких слід відносити і стан здоров`я персоналу, тому відсторонення ОСОБА_1 зумовлене об`єктивними обставинами.

Суд апеляційної інстанції послався на правовий висновок, викладений

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження 14-82 цс 22) у подібних правовідносинах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2023 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Брящей Р. І., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 28 лютого 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 565/25/22 із Кузнецовського міського суду Рівненської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

18 липня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Брящея Р. І., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права статтю 46 КЗпП України без урахування висновків щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі

№ 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651 св 18), від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444 св 19), від 17 червня

2020 року у справі № 185/676/18 (провадження № 61-8219 св 19), від 12 серпня 2021 року у справі № 755/3373/19 (провадження 61-6985 св 20), від 03 червня 2020 року у справі № 205/4333/17 (провадження № 61-45345 св 18),

від 11 червня 2020 року у справі № 200/20428/17 (провадження

№ 61-13211 св 19) та допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Вказує, що суди належним чином не встановили у зв`язку із чим позивача було відсторонено від роботи - відмовою від щеплення, ухиленням від щеплення чи відмовою та ухилення від щеплення, оскільки ні з оскаржуваного наказу, ні з письмових заяв відповідача та доданих до них письмових документів чи під час судового розгляду вказане не можливим було встановити. При цьому, зазначає, що оскаржуваний наказ стосувався невизначеного кола працівників та не містив індивідуальнох підстав та мотивів для відсторонення позивача від роботи.

Вважає, що вимога відповідача надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від СОVID-19 є незаконною, а відмова позивача надати інформацію про щеплення не може розцінюватися як ухилення чи відмова від вакцинації, оскільки є проявом захисту права на приватне життя.

Вказує, що Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Положенням про організацію проведення щеплень, затвердженим Наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, передбачено, що факт відмови від щеплення підтверджується письмовим підтвердженням (формою № 063-2/о), що підписується громадянином та медичним працівником, а в разі відмови дати особою таке підтвердження - засвідчується актом у присутності свідків, тому в даному випадку обставини відмови або ухилення мають бути підтверджені тільки письмовими доказами, які передбачені даними нормативно-правовими актами, іншими засобами доказування дані обставини підтверджуватись не можуть. При цьому, обов`язок доказування правомірності оскаржуваного наказу у трудових спорах покладається на роботодавця, проте відповідач на підтвердження факту відмови або ухилення позивача від проведення щеплення проти СОVID-19 не надав до суду допустимих доказів, а суди ухвалили оскаржувані судові рішення на недопустимих доказів, чим порушили норму процесуального права.

Також зазначає, що попередження від 08 грудня 2021 року про відсторонення від роботи, яке видане напередодні вручення наказу про відсторонення позивача від роботи (09 грудня 2021 року), не є належним, допустимим та достовірним доказом на підтвердження обставин відмови або ухилення позивача від щеплення, так як підпис позивача у попередженні про відсторонення від роботи не можна трактувати інакше ніж як свідчення про те, що позивач поінформований про його майбутнє відсторонення від роботи,

а факт відмови від щеплення своїм підписом позивач в даному документі не підтверджував.

Вказує, що суд апеляційної інстанціїї не взяв до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року

у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82 цс 22), в якій зазначено, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише, на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. При цьому, вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував, щонаказ від 09 грудня 2021 року № 5044-к «Про відсторонення від роботи» стосувався невизначеного кола осіб, не містив жодних індивідуальних мотивів відсторонення працівників, поіменний список яких містився на окремому аркуші, тому позивач був відсторонений від роботи, що мало наслідком позбавлення його в такий спосіб заробітку, без індивідуальної оцінки його поведінки, лише на тій підставі, що він працював у ВП «Рівненська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом».

Крім того, висновок апеляційного суду про те, що з аналізу робочої інструкції машиніста із прання та ремонту спецодягу 2 розряду атомної електростанції робота позивача передбачає наявність соціальних контактів з іншими працівниками, а її характер вимагає безпосередньої присутності та те, що АЕС є стратегічна важливою, особливості функціонування вимагають підвищених заходів безпеки до яких слід відносити і стан здоров`я персоналу,

є безпідставними, так як посадові обов`язки позивача пов`язані з пранням та ремонтом спецодягу, інших предметів виробничого характеру і не передбачають необхідності у процесі виконання своїх робочих обов`язків соціальних контактів з іншими працівниками.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив від ДП «НАЕК «Енергоатом» на касаційну скаргу, в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, на підставі повного та всебічного зясування обставин справи та наданих доказів. При цьому зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно врахував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження 14-82 цс 22) у подібних правовідносинах.

Також зазначає, що позивач була проінформована про правові наслідки у випадку її відмови або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення, відповідних документів позивачем не було надано, а ненадання позивачем документів, які підтверджують наявність профілактичного щеплення від СОVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку № 2153 слід розуміти як ухилення позивача від щеплення. Позивач свідомо обрала для себе позицію щодо вакцинації, відмовившись від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.При цьому, вказує, що враховуючи характер виконуваної роботи позивача, дистанційна форма роботи не могла бути встановлена, тому вжиття такого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, як відсторонення від роботи позивача є виправданим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 працює на посаді машиніста із прання та ремонту спецодягу ЦД та РАВ РАЕС, що підтверджується копією її трудової книжки та довідкою про доходи за червень-листопад 2021 року.

19 листопада 2021 року генеральним директором РАЕС видано наказ

№ 4722-к про те, що з 09 грудня 2021 року буде здійснюватися відсторонення від роботи працівників, які відмовлятимуться або ухилятимуться від вакцинації проти CОVID-19. Строк відсторонення - до усунення причин, що зумовили. У період відсторонення працівника заробітна плата не нараховується, період відсторонення не зараховується до страхового стажу, не враховується при визначенні строку нарахування відпустки, оплата тимчасової непрацездатності в цей період не здійснюється.

Факт ознайомлення із вказаним наказом ОСОБА_1 є копія листка ознайомлення з документом 24 листопада 2021 року. 08 грудня 2021 року позивач ознайомлена з попередженням, в якому зазначено, що до 09 грудня 2021 року вона повинна надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти CОVID-19 або довідку «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» форма № 028-1/о.

У цьому ж попередженні зазначено, що від щеплення проти CОVID-19 ОСОБА_2 відмовляється. Викладені обставини встановлені на підставі копії попередження про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю щеплення проти CОVID-19.

З 10 грудня 2021 року ОСОБА_2 у зв`язку із відмовою та ухиленням

від проведення профілактичних щеплень проти CОVID-19 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі наказу генерального директора РАЕС від 09 грудня 2022 № 5044-к до моменту усунення причин, що зумовили відсторонення, але не більше ніж до закінчення дії Карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на таке: 1) Судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) Судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Брящея Р. І., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою

для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції

в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див. пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста

статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83).

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі

№ 4004-XII та Інструкції № 66.

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див. пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див. пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ

від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період

із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня

2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року

№ 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405,

від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року

№ 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928,

від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ від 27 жовтня 2021 року

№ 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див. пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені

у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня

2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді машиніста із прання та ремонту спецодягу ЦД та РАВ РАЕС.

08 грудня 2021 року позивач ознайомлена з попередженням, в якому зазначено, що до 09 грудня 2021 року вона повинна надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти CОVID-19 або довідку «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» форма № 028-1/о. У цьому ж попередженні зазначено, що від щеплення проти CОVID-19 ОСОБА_2 відмовляється. Викладені обставини встановлені на підставі копії попередження про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю щеплення проти CОVID-19.

Разом із тим відповідних документів щодо протипоказань організму від проведення обов`язкових профілактичних щеплень позивач у визначений у повідомленні строк роботодавцю не надав.

Отже, позивач висловив свою незгоду щодо надання документу, який підтверджує отримання щеплення проти гострої респіраторної хвороби

COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень.

Таким чином, у спірних відносинах є очевидним факт відмови позивача надати інформацію про проведення щеплення або наявність медичних протипоказань до проведення щеплення, що за логічно послідовним значенням вищенаведеного нормативного врегулювання фактично виявляє ухилення особи від такої процедури.

Ураховуючи характер виконуваних обов`язків позивача, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час її виконання особисто контактувати з іншими працівниками підприємства, остання підлягала обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення ухилилася від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань організму від такого щеплення роботодавцю у визначений останнім строк не надала, у зв`язку із чим відповідач (роботодавець) обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив її від роботи на термін усунення причин, що спричинили відсторонення.Доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.

Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який у цій конкретній справі дослідив пропорційність втручання і зазначив, що аналіз робочої інструкції машиніста із прання та ремонту спецодягу 2 розряду атомної електростанції приводить до висновку, що робота позивача передбачає наявність соціальних контактів з іншими працівниками, а її характер вимагає безпосередньої присутності. При цьому, суд врахував стратегічну важливість АЕС, особливості функціонування, що вимагають підвищених заходів безпеки до яких слід відносити і стан здоров`я персоналу, тому відсторонення ОСОБА_1 зумовлене об`єктивними обставинами.

Необхідно зазначити, що держава, встановивши відсторонення працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників цих виробництв та організацій. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитись від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників цього підприємства, які провели щеплення з метою загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантується статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

З огляду на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що за встановлених конкретних обставин у цій справі роботодавець правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Враховуючи, що за позивачем на період відсторонення зберіглось робоче місце, трудовий договір не припинений, отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У цій справі позивачем не доведено, а судами не встановлено обставин, які

б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Враховуючи особливий статус посади позивача як працівника підприємства, яке пов`язане із ядерною безпекою країни, колегія суддів вважає, що вжиті роботодавцем заходи щодо втручання у приватне життя у даному випадку пропорційні меті такого втручання.

Отже, у розрізі балансу інтересів суд не отримав даних про порушення права особи винесеним наказом про відсторонення від роботи та про те, що саме у зв`язку із цим відстороненням позивач ніс надмірний індивідуальний тягар. Оскаржуваний наказ прийнято повноважною особою в межах компетенції, на виконання вимог чинного законодавства, з врахуванням всіх пов`язаних аспектів в сфері забезпечення стану здоров`я як особи позивача, так і інших осіб.

Такі висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 березня 2023 рокуу справі № 697/2349/21 (провадження № 61-6083 св 22), від 01 березня 2023 року у справі

№ 751/8696/21 (провадження № 61-7240 св 22), від 15 березня 2023 року

у справі № 697/2359/21 (провадження № 61-5525 св 22), від 29 березня

2023 року у справі № 682/2645/21 (провадження № 61-4736 св 22),

від 06 вересня 2023 року у справі № 377/137/22 (провадження

№ 61-4985 св 23).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82 цс 22), Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає соціальні контакти на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд вказав, що таке індивідуальне обмеження, а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що що позивач була належним чином попереджена про можливе відсторонення від посади, проте не надала доказів проведення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 і не висловила заперечень щодо проведення нею цього щеплення. Також не надала доказів про наявність протипоказань, що позбавляють її можливості провести курс вакцинації від COVID-19. Таким чином, оскільки у відповідача станом на день видачі наказу були відсутні відомості про проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 позивачем та не було медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, тому у відповідача були достатні правові підстави для відсторонення позивачки від роботи.

При цьому, суди вірно вказали, що дані про проведення щеплень не є даними про стан здоров`я особи, які не підлягають розголошенню, даними про особисте чи сімейне життя особи, не є примусом, в умовах визначеного порядку обов`язкових щеплень на певній території України для певних категорій осіб, тому не порушує права, свободи і інтереси позивача і не є надмірним втручанням держави у особисте чи сімейне життя позивача.

Посилання касаційної скарги на неврахуванням судом відповідних правових висновків Великої Палати Верховного Суду та Верхоного Суду у подібних правовідносинах є безпідставними, так як суд апеляційної інстанції при вирішенні спору вірно застосував правовий висновок, викладений

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження 14-82 цс 22), урахуваав конкретні обставини цієї справи, а в інших справах, на які посилається заявник, зазначене не було доведено й фактичні обставини відрізняються.

Доводи касаційної скарги є безпідставними, суди надали їм правильну правову оцінку, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених

Оскільки касаційну скаргу представника ОСОБА_1. - адвоката

Брящея Р. І., залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 141 400 402 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Брящея Руслана Ігоровича, залишити без задоволення.

Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 28 лютого

2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 червня

2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець