ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 569/13152/16

провадження № 61-13534св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) -ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області у складі судді Бердія М. А.

від 25 березня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Хилевич С. В., від 29 серпня

2024 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 03 листопада 2006 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 27 лютого 2012 року.

За договором купівлі-продажу від 06 лютого 2008 року за подаровані матір`ю кошти вона придбала однокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 за ціною близько 40 000 доларів США. На той час вона була вагітною і її батьки, які все життя пропрацювали на Рівненській АЕС та мали достатні заощадження, подарували їй кошти на придбання квартири. Зазначала, що на час придбання квартири відповідач не працював і мав фінансові зобов`язання в доларах США за кредитним договором, який уклав ще до їх шлюбу на придбання квартири у м. Кузнецовську, а тому не мав і не міг мати коштів на придбання квартири у місті Рівному.

Посилаючись на викладене, позивачка просила визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою приватної власністю.

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати квартиру об`єктом права спільної сумісної власності та стягнути з ОСОБА_1 компенсацію половини вартості цього майна. В обґрунтування позову зазначав, що спірна квартира була придбана у період шлюбу та за спільні кошти подружжя, а тому є об`єктом спільної сумісної власності. Незважаючи на ці обставини, ОСОБА_1 без його згоди відчужила квартиру на користь третьої особи, а тому з неї підлягає стягненню компенсація вартості частки спірної квартири у розмірі 216 000 грн.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня

2024 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду

від 29 серпня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості належної йому частки в квартирі АДРЕСА_1 у розмірі 216 000грн.

Судові рішення мотивовані тим, що спірне майно було придбано сторонами під час перебування у шлюбі та за спільні кошти, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Разом з тим ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_2 відчужила квартиру на користь третьої особи, а тому з неї підлягає стягненню компенсація вартості частки майна. Суди зазначили, що позивачка не довела належними та допустимими доказами, що нерухоме майно було придбано нею за особисті кошти, отже правильно вважали, що воно не може бути визнано особистою приватною власністю позивачки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення її позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17, від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23, від 29 березня 2019 року у справі № 331/8757/14 (провадження № 61-20010св19), від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц, від 23 травня 2022 року у справі № 686/29779/19, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та обґрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частинидругої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 7, статті 203, частини другої статті 218, частини п`ятої статті 719 ЦК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідач пропустив строк на подання заяви про перегляд заочного рішення від 28 квітня 2017 року, а тому суд помилково прийняв її до розгляду та розглянув за відсутності позивачки. Зазначає, що спірна квартира є її особистою приватною власністю, що підтверджено належними та допустимими доказами, відповідач доходів для придбання квартири не мав. Також зазначає, що ОСОБА_2 звернувся у січні 2019 року до суду із зустрічним позовом поза межами позовної давності, оскільки про порушення своїх прав на квартиру міг дізнатися ще у квітні 2012 року, коли він звернувся до суду із позовом про поділ квартири, який був повернутий йому ухвалою суду. Посилається на те, що виплата компенсації частки квартири ОСОБА_2 становитиме для неї надмірний тягар.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами фактичні обставини справи

З 03 листопада 2006 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області

від 27 лютого 2012 року у справі № 2/1711/285/11.

За час перебування у шлюбі сторонами набуто право власності на квартиру

АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу

від 06 лютого 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 . Та

ОСОБА_4 .

Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 6 970 грн, які отримані продавцем від покупця повністю під час оформлення цього договору.

Відповідно до пункту 8 договору купівлі-продажу покупець свідчить, що укладає даний договір за згодою чоловіка.

30 серпня 2017 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу відчужила спірну квартиру на користь ОСОБА_5 (а. с. 28, т. 2).

Відповідно до висновку суб`єкта оціночної діяльності від 13 квітня 2021 року вартість квартири АДРЕСА_1 становить

589 453 грн (а. с. 51, т. 2).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті63 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц(провадження

№ 14-325цс18).

Установивши, що спірне майно набуте сторонами під час шлюбу та за їх спільні кошти, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що на нього розповсюджується режим спільної сумісної власності.

З урахуванням того, що на майно, яке придбано за час шлюбу розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно, то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на ту особу, яка її спростовує (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17).

Однак відповідачка не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на зазначене майно та не довела, що воно було придбано за її особисті кошти, а тому відповідні доводи касаційної скарги про належність їй квартири

АДРЕСА_1 на праві особистої приватної власності є помилковими.

Посилання на те, що суд помилково не витребував докази про стан рахунків ОСОБА_2 , не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки обставина закриття останнім банківських рахунків по вкладам до придбання квартири не має істотного значення, оскільки спрямованість усіх коштів саме на придбання іншої квартири не підтверджує.

Щодо стягнення компенсації

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Встановивши, що ОСОБА_1 розпорядилася спільним майном подружжя -квартирою АДРЕСА_1 на власний розсуд, без повідомлення та письмової згоди ОСОБА_2 , суд першої інстанцій, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що в такому випадку останній має право на грошову компенсацію половини вартості спірного майна.

Визначаючи розмір грошової компенсації вартості 1/2 частини квартири автомобіля, місцевий суд правильно виходив з того, що розмір компенсації за належну частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя та відчужене без згоди одного з них, визначається виходячи з вартості на час поділу майна, однак суд в межах позовних вимог стягнув компенсацію у меншому розмірі (216 000 грн), ніж визначено у висновку суб`єкта оціночної діяльності

від 13 квітня 2021 року (294 726,50 грн).

Щодо доводів про пропуск строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, то судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що відповідач в судове засідання 09 лютого, 27 березня та 28 квітня 2017 року не з`явився, оскільки не отримував судових викликів, про що свідчить повернення поштових відправлень «за закінченням терміну зберігання» (а. с. 34, 37, 53, т. 1).

Як слідує з відміток у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, відповідач з 16 січня до 12 квітня 2017 року перебував за межами України, а тому з об`єктивних причин не міг ні отримати судових викликів, ні брати участь у розгляді справи.

Докази вручення заочного судового рішення відсутні, а направлена на адресу відповідача її копія повернулася із відміткою «за закінченням терміну зберігання» (а. с. 66, т. 1).

Відповідач ознайомився із матеріалами справи, в тому числі із заочним рішенням від 28 квітня 2017 року лише 16 травня 2018 року, а тому в межах строку, передбаченого статтею 284 ЦПК України (20 днів з дня отримання заочного рішення), звернувся до суду із заявою про його перегляд. Не зазначення судом першої інстанції в резолютивній частині ухвали від 20 червня 2018 року про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення не може бути підставою для її скасування, оскільки таке порушення процесуального законодавства не вплинуло на законність оскаржуваного судового рішення, з огляду на те, що право на поновлення такого строку відповідачу гарантовано статтею 284 ЦПК України.

З відповіді Вараського міського відділу ДВС від 28 грудня 2018 року, на яку посилається позивачка як на доказ обізнаності відповідача про заочне рішення, слідує, що постанова про відкриття виконавчого провадження надсилалась відповідачу у 2017 році простою кореспонденцією у зв`язку з браком марок,

а ОСОБА_2 повідомлявся усно про наявність боргу по судовим витратам у даній справі. Таку відповідь не можна розцінювати як достовірний доказ про обізнаність відповідача зі змістом судового рішення (а. с. 146, т. 1).

ОСОБА_1 , у касаційній скарзі вважає, що ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом поза межами позовної давності, з огляду на те, що така почала свій перебіг у квітні 2012 року, коли він звернувся до суду із позовом про поділ квартири, який був повернутий йому ухвалою суду.

Статтею 20 СК України передбачено, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 72 СК України передбачено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Європейський суд з прав людини наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року, заяви № 22083/93, 22095/93, пункт 51).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, а також корелювати з реальною обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року, заява

№ 23890/02 у справі «Фінікаріду проти Кіпру»).

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі

№ 6-258цс15 сформульовано висновок про те, що вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Не користування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно. Якщо частка у спільному майні подружжя потребує утримання, збереження, догляду (зокрема, квартира), той з (колишнього) подружжя, який продовжує користуватися цим майном та утримувати його, має право вимагати від другого колишнього подружжя відповідної матеріальної (грошової) компенсації понесених витрат (аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду

від 27 січня 2021 року у справі № 643/17707/15-ц, від 26 січня 2023 року у справі № 296/1550/20, від 11 жовтня 2023 року у справі№ 359/6727/21).

Оскільки після розірвання шлюбу право ОСОБА_2 на частку спірної квартири ОСОБА_1 не оспорювалося, а про порушення свого права

ОСОБА_2 дізнався у травня 2018 року, коли його представник ознайомився із матеріалами цієї справи, у тому числі із позовною заявою позивачки про визнання квартири особистою приватною власністю, то звернувшись із зустрічним позовом у січні 2019 року позивач не пропустив позовну давність.

Посилання у касаційній скарзі на те, що про порушення свого права на квартиру ОСОБА_2 дізнався у квітні 2012 року, коли було повернуто його позов про поділ квартири є помилковими, оскільки матеріали справи не містять ні копії такої позовної заяви, ні ухвали про повернення ОСОБА_2 у 2012 році відповідного позову. Незважаючи на це, матеріали справи не містять доказів про те, що ОСОБА_1 до жовтня 2016 року (момент подання позову, про який

ОСОБА_2 дізнався лише у травні 2018 року) заперечувала право колишнього чоловіка на спірну квартиру.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, фактично зводяться до переоцінки доказів, яким суди надали обґрунтовану правову оцінку.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,

від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара