Постанова

Іменем України

08 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 587/2279/18

провадження № 61-19517св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Степанівська селищна рада Сумського району Сумської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Собини О. І., Левченко Т. А., Хвостика С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області про визнання частково недійсними рішення селищної ради та державного акта про право власності на землю.

В обґрунтування позову вказав, що з 25 січня 1982 року він є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Земельна ділянка за цією адресою площею 0,3306 га передана йому безоплатно у приватну власність за рішенням Степанівської селищної ради Сумського району від 07 вересня 1993 року, а відповідачу ОСОБА_2 цим рішенням передана земельна ділянка розміром 0,2568 га за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування було замовлено розробку проектів земельних ділянок та виготовлено технічну документацію на вказані земельні ділянки, яка у 1998 році була затверджена відповідним рішенням селищної ради.

Після затвердження технічної документації площа належної йому земельної ділянки зменшилася на 0,0132 га і становить 0,32 га, а площа земельної ділянки відповідача ОСОБА_2 збільшилася на 0,0132 га і становить 0,27 га. Межа, яка проходить між їх земельними ділянками, має не пряму лінію, а кут нахилу в бік земельної ділянки позивача, що свідчить про заволодіння відповідачем ОСОБА_2 частиною його земельної ділянки, внаслідок чого його господарські будівлі та споруди, які побудовані ще у 1957 році, знаходяться на межі, а деякі - на земельній ділянці відповідача ОСОБА_2 . У 2018 році йому стало відомо про порушення права на використання земельної ділянки зі сторони відповідача ОСОБА_2 шляхом зміщення межових знаків на його ділянку.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати недійсним рішення Степанівської селищної ради від 06 жовтня 1998 року в частині затвердження технічної документації на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , та в частині видачі ОСОБА_2 державного акту на право приватної власності на землю; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю від 22 травня 2000 року, виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 01 квітня 2019 року в складі судді Степаненко О. А. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним рішення Степанівської селищної ради від 06 жовтня 1998 року в частині затвердження технічної документації на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 та в частині видачі ОСОБА_2 державного акту на право приватної власності на землю.

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ СМ № 0007394 від 22 травня 2000 року, виданий на ім`я ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 704,80 грн судового збору.

Додатковим рішенням Сумського районного суду Сумської області від 20 травня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати за проведення земельно-технічної експертизи у сумі 6 000 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем було доведено належними та допустимими доказами факт порушення відповідачем його прав як землекористувача. При цьому суд узяв до уваги висновки земельної-технічної експертизи, якою встановлена невідповідність фактичного користування належною позивачу земельною ділянкою межам, зазначеним в плані земельної ділянки, розробленим у 1998 році Сумським обласним управлінням земельних ресурсів, та накладення контуру земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , на контури меж належної позивачу сусідньої ділянки.

ПостановоюСумського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року задоволено апеляційні скарги ОСОБА_2 , скасовано рішення Сумського районного суду Сумської області від 01 квітня 2019 року та додаткове рішення Сумського районного суду Сумської області від 20 травня 2019 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що конфігурація та площа земельної ділянки, яка фактично ним використовується, відповідає конфігурації та площі земельної ділянки, яка ним використовувалась у 1998 році і на яку було розроблено технічну документацію при передачі її у власність. Межа, на якій встановлений паркан між суміжними земельними ділянками, не відповідає межі між цими ділянками, яка існувала станом на 1998 рік, тобто на час виготовлення технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності на землю. Накладення контуру земельної ділянки № НОМЕР_1 на кут сараю літ.«Г» сусідньої ділянки АДРЕСА_1 не позбавляє позивача права користування цим сараєм на умовах добросусідства, а у випадку здійснення перешкод з боку відповідача у такому користуванні та обслуговуванні не позбавляє його можливості звернутись до суду із вимогами про встановлення сервітуту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач у порядку, передбаченому статтею 30 ЗК України 1990 року, набув право користування земельною ділянкою площею 0,15 га (фактично 0,32 га) під будинком, який він придбав у 1982 році, а відповідач набув право на сусідню земельну ділянку у 1993 році. При цьому межі належної останньому земельної ділянки накладаються на межі земельної ділянки позивача, у тому числі і на збудований у 1957 році сарай. Розмір земельної ділянки позивача, зазначений у акті про погодження та встановлення меж, становить саме 28,18 м і та спірна частина земельної ділянки, яка відійшла відповідачу після приватизації, ввійшла в площу земельної ділянки позивача. Таким чином, відповідач після приватизації збільшив площу належної йому земельної ділянки на 0,0132 га за рахунок земельної ділянки позивача.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 01 листопада 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 1982 року ОСОБА_1 належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташований у АДРЕСА_1 на земельній ділянці розміром 0,15 га.

На підставі рішення Степанівської селищної ради від 07 вересня 1993 року № 59 ОСОБА_1 було передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку за цією ж адресою, площею 0,3306 га.

За цим же рішенням ОСОБА_2 також було передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,2568 га по АДРЕСА_1 .

На підставі рішення Степанівської селищної ради № 59 від 07 вересня 1993 року виконком селищної ради було зобов`язано замовити розробку проектів земельних ділянок та виготовлення документації громадянам, у тому числі і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що посвідчують право володіння земельними ділянками.

Рішенням Степанівської селищної ради Сумського району від 06 жовтня 1998 року затверджено технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на землю жителям смт Степанівка, в тому числі позивачу та відповідачу. Внесено уточнення в площі земельних ділянок, на підставі якого за ОСОБА_1 рахувалася земельна ділянка загальною площею 0,32 га, з них: 0,28 га - с/г угідь та 0,04 га - під забудовою.

Також уточнено площу земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2 , за яким рахується земельна ділянка загальною площею 0,27 га, з них: 0,23 га - с/г угідь, та 0,04 га - під забудовою.

22 травня 2000 року, на підставі рішення 3 сесії 23 скликання від 06 жовтня 1998 року Степанівської селищної ради Сумського району Сумської області, на ім`я ОСОБА_2 виданий Державний акт на право приватної власності на землю Серії III-СМ № 007394 на земельну ділянку площею 0,27 га, з яких: для ведення особистого підсобного господарства - 0,23 га, під забудову - 0,04 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у книзі реєстрації державних актів за № 753 (а.с.11).

Позивач своє право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 не оформлював і державний акт на право приватної власності на землю не отримував.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статей 386 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.

Частиною п`ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції на підставі належних та допустимих доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про недоведеність ОСОБА_1 факту

порушення оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування його прав як землекористувача з урахуванням того, що він фактично користується земельною ділянкою іншою площею (0,3457 га), аніж затверджена рішенням Степанівської селищної ради Сумського району від 06 жовтня 1998 року - 0,32 га.

При цьому суд виходив із встановлених висновками земельно-технічної експертизи від 19 листопада 2018 року даних щодо фактичного користування спірними земельними ділянками, та, встановивши правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на вказану земельну ділянку та відсутність доказів порушення прав позивача при приватизації цієї земельної ділянки відповідачем, дійшов обґрунтованих висновків щодо відсутності правових підстав для скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким затверджено технічну документацію по складанню державного акту на належну відповідачу земельну ділянку, а також відповідного державного акту про право власності на землю, правомірність якого є похідною і залежить від вирішення питання про законність набуття відповідачем права власності на земельну ділянку.

Згідно із положеннями статей 91 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Надаючи оцінку доводам ОСОБА_1 щодо накладення контуру земельної ділянки відповідача на кут сараю, що розташований на належній позивачу земельній ділянці, суд апеляційної інстанції, врахувавши справедливість та ефективність захисту порушених прав осіб як основні засади цивільного судочинства, підставно констатував, що вказане, не позбавляє позивача права користування цим сараєм на умовах добросусідства, а у випадку здійснення перешкод з боку відповідача у такому користуванні та обслуговуванні не позбавляє його можливості звернутись до суду із вимогами про встановлення сервітуту.

За таких обставин доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а фактично зводяться до незгоди заявника із висновками суду та переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Сумського апеляційного суду від 17 вересня 2019 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара