Постанова

Іменем України

27 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 592/11194/14-ц

провадження № 61-46736св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня 2014 року у складі судді Хитрова Б. В. та постанову Апеляційного суду Сумської області від 02 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Криворотенка В. І., Хвостика С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обгрунтування позовних вимог зазначив, що 20 червня 2011 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого він передав у позику відповідачеві 15 000,00 грн, які той зобов'язувався повернути

до 20 серпня 2011 року. За прострочення повернення позики передбачена відповідальність у вигляді пені у розмірі 0,5 процентів за кожен день прострочення.

Відповідач у визначений договором строк зобов`язання щодо повернення боргу не виконав. 20 вересня 2013 року між ним та ОСОБА_2 укладений додатковий договір до договору позики від 20 червня 2011 року, за умовами якого він передав у позику відповідачеві 26 000,00 грн, які він зобов'язався повернути до 20 вересня 2014 року.

За усною домовленістю між сторонами ціна додаткового договору зумовлена нарахованими процентами за договором позики, що складають 11 000,00 грн.

Посилаючись на те, що відповідач у визначений додатковим договором до договору позики від 20 червня 2011 року строк, зобов`язання щодо повернення боргу не виконав, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 26 000,00 грн, проценти - 4 922,11 грн, пеню -

130,00 грн, та на відшкодування моральної шкоди 5 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня 2014 року провадження у справі у частині позовних вимог про стягнення процентів у розмірі 4 922,11 грн, пені - 130,00 грн, моральної шкоди - 5 000,00 грн, закрито.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 20 червня 2011 року у розмірі

26 000,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги позивача про стягнення заборгованості за договором позики є обгрунтованими, підтверджені належними доказами, зокрема договором позики від 20 червня 2011 року та додатковим договором до нього від 20 вересня 2013 року, які в установленому порядку відповідачем не спростовані. Зважаючи на те, що в обумовлений договором строк, відповідач не повернув позивачеві суму позики у розмірі 26 000,00 грн, що він визнав у судовому засіданні, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з нього зазначеної суми заборгованості є обгрунтованими.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 02 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня 2014 рокузалишено без змін.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Посилання ОСОБА_3 на те, що зі змісту договору позики від 20 червня 2011 року та додаткового договору до нього від 20 вересня 2013 року не вбачається за можливе встановити, що позикодавець передав, а позичальник прийняв грошові кошти на виконання умов зазначеного договору, а тому такий правочин не є укладеним, є безпідставними, оскільки спростовуються договором позики та додатком до нього, які за своєю класифікацією від моменту виникнення є реальними правочинами. Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_2 не заперечував, як обставин укладення між ним та позивачем договору позики, так і факту отримання ним у позику від ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 26 000,00 грн.

Узагальнені доводи касаційної скарги та відзиву на неї

У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_3 , у якій вона просила скасувати рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня 2014 рокуі постанову Апеляційного суду Сумської області від 02 жовтня 2018 року, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили наявність між сторонами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого має доводитися факт укладення правочину та його виконання, не перевірили чи має позивач право вимоги ураховуючи, що договір позики не містить застереження про те, що на виконання його умов позикодавець передав, а позичальник отримав грошові кошти, а також відсутність у матеріалах справи розписки або іншого документа, який підтверджував би факт отримання відповідачем у позику грошових коштів у розмірі 26 000,00 грн. Аналізуючи правову природу спірних правовідносин, суди дійшли помилкового висновку про визнання позову відповідачем, оскільки у судовому засіданні, що відбулося

10 листопада 2014 року, ОСОБА_2 пояснив, що реальної передачі йому у позику грошових коштів не відбувалося.

Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував, що відмовивши у задоволенні клопотання представника позивача про допит свідка ОСОБА_4 , суд першої інстанції не забезпечив повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, а також лише вибірково роз`яснив сторонам їх процесуальні права, які відповідач очевидно не зрозумів, що позбавило його можливості звернутися до суду із письмовими запереченнями на позовну заяву та надати заперечення на журнал судового засідання.

У відзиві на касаційну скаргу, що надійшов до Верховного Суду у грудні

2018 року ОСОБА_1 просив відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 та залишити без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на їх законність та обгрунтованість. Зазначив, що суди повно та всебічно з'ясували фактичні обставини справи та дійшли обгрунтованого висновку, що договір позики від 20 червня 2011 року та додатковий договір до нього від 20 вересня 2013 року, з огляду на реальний характер зазначеного правочину, підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів і є фактично розпискою про отримання грошових коштів. Посилання ОСОБА_3 на те, що між сторонами не укладений договір позики, спростовуються наявністю письмового договору позики та додаткового договору до нього, факт підписання яких позичальником не спростований, та не оскаржується особою, яка подала касаційну скаргу.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що 20 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладений договір позики, за умовами якого позикодавець передав у позику відповідачеві 15 000,00 грн, які позичальник зобов`язався повернути до 20 серпня 2011 року, а у разі прострочення виконання зобов`язання сплатити пеню у розмірі 0,5 процентів за кожен день прострочення.

Відповідач у визначений договором позики від 20 червня 2011 року строк зобов`язання щодо повернення боргу не виконав.

20 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений додатковий договір до договору позики від 20 червня 2011 року, за умовами якого позикодавець передав у позику відповідачеві 26 000,00 грн, які позичальник зобов'язався повернути до 20 вересня 2014 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року, тобто після ухвалення судом першої інстанції рішення,

ОСОБА_2 помер, спадщину, що відкрилася після його смерті, прийняла його дружина - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Другої Сумської державної нотаріальної контори Ситник С. М., зареєстрованим в реєстрі

№ 2-1071.

Висновки Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_3 висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Статтею 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до статті 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки право вимоги.

Частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зазначеним нормам кореспондують положення статей 77 81 ЦПК України.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що договір позики від 20 червня 2011 року та додатковий договір до нього від 20 вересня 2013 року, з огляду на їх реальний характер, є доказом на підтвердження не лише укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Зазначені договори підписані позичальником та позикодавцем, містять умови отримання позичальником у борг грошових коштів та зобов`язання щодо їх повернення не пізніше 20 вересня 2014 року, які

ОСОБА_2 не виконав, а тому вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики є обгрунтованими.

З огляду на наведене, посилання заявника на те, що матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження факту передачі позикодавцем позичальнику у позику грошових коштів у розмірі 26 000,00 грн є неспроможними.

Доводи касаційної скарги про те, що вирішуючи спір суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки твердженням відповідача про те, що реальної передачі позичальникові грошових коштів у розмірі 26 000,00 грн не відбулося, а сума позики, визначена у договорі та додатковому договорі до нього є збитками, понесеними ОСОБА_1 унаслідок невиходу на рейс маршрутного таксі, а також виплаченою грошовою компенсацією потерпілій особі, на яку відповідач скоїв наїзд під час перебування у трудових відносинах з позивачем є необгрунтованими, оскільки ОСОБА_2 , а в подальшому і його спадкоємець - ОСОБА_3 , не надали належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин.

Інші доводи касаційної скарги в цілому зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених ними обставинсправи, містятьпосилання на факти, щобули предметом дослідження та належної оцінки судів. В силу повноважень, визначенихстаттею 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини, надаватиоцінку та здійснюватипереоцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обгрунтованим, доводи касаційної скарги правильність висновків суду не спростовують, а тому касаційну скаргу ОСОБА_3 необхідно залишити без задоволення.

Щодо поновлення виконання рішення суду

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою судді Верховного Суду від 30 листопада 2018 року зупинено виконання рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня

2014 року та постанови Апеляційного суду Сумської області від 02 жовтня

2018 року до закінчення касаційного провадження у справі, його необхідно поновити.

Керуючись статтями 400 401 415 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 01 грудня 2014 року та ухвали Апеляційного суду Сумської області від 02 жовтня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Ковпаківського районного суду м. Суми

від 01 грудня 2014 року та постанови Апеляційного суду Сумської області

від 02 жовтня 2018 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак