ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 605/401/19

провадження № 61-45св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Підгаєцька центральна районна лікарня» Підгаєцької районної ради Тернопільської області,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою адвоката Бочана Івана Павловича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 21 жовтня 2019 року, ухвалене у складі судді Горуца Р. О., та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Шевчук Г. М., Ходоровського М. В., Ткач О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Підгаєцька центральна районна лікарня» Підгаєцької районної ради Тернопільської області (далі - КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня») про поновлення на роботі.

В обґрунтування позову вказувала, що у червні 2019 року вона перебувала у черговій відпустці, яка закінчилась 1 липня 2019 року. Не маючи змоги особисто принести заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати у зв`язку з одруженням 29 червня 2019 року залишила її своїй матері для передачі заяви відповідачу. 1 липня 2019 року вона з Єгипту телефонувала до керівника відповідача, однак він відмовився з нею розмовляти.

Вказувала, що наказом КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» № 04-к

від 16 липня 2019 року її звільнено з посади лікаря-рентгенолога флюорографічного кабінету поліклінічного відділення.

Вважає своє звільнення незаконним, оскільки її відсутність на роботі протягом п`яти днів не є прогулом, так як у зв`язку з одруженням вона мала право на відпустку без збереження заробітної плати. Заяву про надання відпустки вона своєчасно не подала, оскільки дізналась про поїздку на відпочинок 29 червня

2019 року.

За таких обставин просила поновити її на посаді лікаря-рентгенолога флюорографічного кабінету поліклінічного відділення КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» з 16 липня 2019 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 21 жовтня 2019 року відмовлено у задоволенні позову.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 з 1 до 5 липня 2019 року допустила прогули без поважних причин, внаслідок чого її звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Місцевий суд зазначив про доведення КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» належними і допустимими доказами факту прогулів, вчинених позивачем, що є підставою для її звільнення.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 21 жовтня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бочан І. П. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанції про доведення відповідачем факту відсутності позивача на робочому місці без поважних причин в період з 1 липня 2019 року до 5 липня 2019 року, оскільки суди не врахували, що 16 червня 2019 року вона одружилася і з чоловіком поїхала на відпочинок за кордон України.

Вказувала про неврахування судами обставин щодо відсутності у неї можливості особисто подати відповідачу заяву про надання відпусти без збереження заробітної плати, оскільки про виліт за кордон 30 червня 2019 року туроператор повідомив їй лише 29 червня 2019 року (вихідний день). Також суди не врахували, що в перший робочий день 1 липня 2019 року її мати ОСОБА_2 зателефонувала директору КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» та повідомила про намір подати написану позивачем заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю п`ять календарних днів, на що отримала відмову. Крім того, директор КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» відмовився прийняти заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати з 1 до 5 липня 2019 року від ОСОБА_2 під час телефонної розмови із заявником 1 липня 2019 року.

Зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій

статті 84 КЗпП України та пункту 8 статті 25 Закону України «Про відпустки».

Позиція інших учасників справи

У квітні 2020 року КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому послалось на безпідставність її доводів та відповідність висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову нормам матеріального і процесуального права.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до наказу № 45-к

від 11 серпня 2015 року ОСОБА_1 прийнята у Підгаєцьку центральну районну комунальну лікарню на посаду лікаря-інтерна зі спеціальності радіологія.

Наказом № 5-к від 31 січня 2017 року ОСОБА_1 переведено на посаду лікаря-рентгенолога флюорографічного кабінету поліклінічного відділення.

Рішенням сесії Підгаєцької районної ради Тернопільської області за № 357

від 27 червня 2019 року Підгаєцька центральна районна комунальна лікарня реорганізована шляхом перетворення в КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» з 3 липня 2019 року.

Судами встановлено, що позивач реєструвала шлюб в Тернопільському міськрайонному відділі державної реєстрації актів цивільного стану 20 вересня 2018 року. Таїнство вінчання та святкування одруження відбулось 16 червня

2019 року.

З ваучера № 1658269 від 26 червня 2019 року, виданого ТОВ «Джоін АП» на ім`я позивача та ОСОБА_3 , суди встановили, що туристична поїздка в Єгипет відбудеться з 30 червня до 7 липня 2019 року.

Суди встановили, що ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці з 1 до 5 липня 2019 року.

Зі змісту протоколу № 7 від 9 липня 2019 року суди встановили, що рішенням профспілкового комітету Підгаєцької районної організації профспілки працівників охорони здоров`я надано згоду на звільнення позивача з посади лікаря-рентгенолога поліклінічного відділення за прогул та надано згоду на її звільнення, що підтверджується витягом із протоколу засідання профспілкового комітету № 7.

Наказом КНП «Підгаєцька центральна районна лікарня» № 04-к від 16 липня

2019 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 » позивача звільнено із посади лікаря-рентгенолога флюорографічного кабінету поліклінічного відділення за прогули без поважних причин відповідно до пункту 4 частини першої

статті 40 КЗпП України (відсутність на робочому місці з 1 до 5 липня 2019 року).

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги Бочана І. П. , який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Підгаєцького районного суду Тернопільської області

від 21 жовтня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 12 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 22, 24 постанови

від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1 148 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Таким чином, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.

Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа передбачених ЦПК України.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

За змістом частин першої-третьої, п`ятої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема пунктом 4 статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з`явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності. Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору.

Частиною першою статті 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Частинами першою, третьою статті 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступень тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Звільнення за вчинення прогулу є дисциплінарним стягненням і повинне здійснюватися з додержанням правил, встановлених для застосування дисциплінарних стягнень.

Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземці та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України (стаття 2 Закону України «Про відпустки»).

Відповідно до пункту 5 статті 4 Закону України «Про відпустки» одним із видів відпусток є відпустка без збереження заробітної плати, яка надається відповідно до статей 25, 26 цього Закону.

Згідно з пунктом 8 статті 25 Закону України «Про відпустки» відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку особам, які одружуються, -тривалістю

до 10 календарних днів.

Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що позивач не подавала КПН «Підгаєцька центральна районна лікарня» заяву про надання відпуски без збереження заробітної плати та відсутність позивача на роботі з 1 до 5 липня 2019 року без поважних причин, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про поновлення на роботі.

Доводи касаційної скарги не спростовують вказаного висновку суду, а тільки підтверджують факт неподання позивачем письмової заяви КПН «Підгаєцька центральна районна лікарня» та неотримання відповідного погодження роботодавця.

Зазначені в касаційній скарзі аргументи в цілому є аналогічними доводам позовної заяви та апеляційної скарги, яким суди попередніх інстанцій надали належну оцінку та зазначили мотиви їх відхилення. Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів, з наданням таким фактам відповідної правової оцінки.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу адвоката Бочана Івана Павловича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 21 жовтня

2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня

2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук