Постанова

Іменем України

13 грудня 2021 року

місто Київ

справа № 607/11584/19

провадження № 61-1351св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Білецька Ніна Анатоліївна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 червня 2020 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у травні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Білецька Н. А., про визнання недійсними договору дарування житлового будинку від 14 квітня 2016 року та договору дарування земельної ділянки від 14 квітня 2016 року, які укладені внаслідок помилки, на підставі статті 229 ЦК України.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про недоведеність обставин, що свідчать про помилку - неправильне сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і ця помилка дійсно була та має істотне значення.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 21 січня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 червня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року, позов задовольнити.

Визначення заявником підстав касаційного оскарження та узагальнений виклад доводів касаційної скарги

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник визначив, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц (провадження № 61-7118св18). Відповідно до зазначеного висновку наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й в результаті оцінки таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Заявник зазначив, що на момент вчинення спірних правочинів йому виповнилося 67 років; він перебував на диспансерному обліку у зв`язку з гіпертонічною хворобою ІІ стадії, ІІ ступенем СНІ, хронічним гастродеуденітом в стадії ремісії, остеоартрозом обох колінних суглобів; іншого майна, окрім подарованого за спірними договорами, він не має4 фактично житловий будинок та земельну ділянку не передавав відповідачу, продовжував проживати у житловому будинку.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку таких висновків.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суд першої та апеляційної інстанцій встановили, що 14 квітня 2016 року ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) уклали договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Білецькою Н. А., зареєстрованим в реєстрі за № 1418.

Згідно з умовами цього договору дарувальник передав безоплатно у власність, а обдаровувана прийняла в дарунок належний дарувальнику житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Цього ж дня ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) уклали договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Білецькою Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 1416.

Відповідно до умов цього договору дарувальник передав безоплатно у власність, а обдаровувана прийняла в дарунок належну дарувальнику земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0, 1465 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 6125289200:03:001:0473.

У пункті 10 зазначеного договору зазначено, що сторони заявляють та гарантують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; волевиявлення є вільним, усвідомленим та відповідає їх внутрішній волі; договір укладається не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини для них; укладення договору відповідає їх інтересам; умови договору відповідають реальній домовленості сторін; договір не є удаваним правочином, не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним; однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчить особисті підписи сторін на договорі; вони отримали від нотаріуса всі роз`яснення стосовно договору і ніяких зауважень, доповнень до нього не мають.

У суді першої інстанції приватний нотаріус Білецька Н. А. дала пояснення, що ОСОБА_1 під час укладення спірного договору роз`яснено зміст укладених договорів дарування та їх правові наслідки, з якими ОСОБА_1 повністю погодився. Також зазначила, що укладення спірних договорів не відбувалося миттєво, вона роз`яснила позивачу зміст правочинів, їх суть та особливість. На підтвердження зазначених обставин ОСОБА_1 особисто прочитав усі оспорювані правочини та визнав, що вони укладаються не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини для них, укладення договору відповідало його інтересам, не приховували іншого правочину та були спрямовані на реальне настання правових наслідків. Крім цього, також пояснила, що позивач тривалий час перебував у приміщенні нотаріальної контори, сам надав усі потрібні документи для укладення спірних правочинів, висловлював своє бажання, що має намір укласти саме договори дарування, а не договори довічного утримання, розумів значення своїх дій, перед підписанням спірних правочинів їх прочитав та підписав особисто.

Відповідно до наданих приватним нотаріусом Білецькою Н. А. документів, які стали підставою для укладення спірних правочинів, перед укладенням цих правочинів ОСОБА_1 особисто надавав документи, що підтверджували його право власності на спірні об`єкти нерухомості, а саме: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, договір дарування 2/3 часток житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель і споруд від 13 серпня 2008 року, довідку, видану Чернелево-Руською сільською радою від 30 березня 2016 року № 70 про статус зазначеного домоволодіння, а також про склад його сім`ї. ОСОБА_1 надав також довідку, видану Чернелево-Руською сільською радою від 30 березня 2016 року № 69 про відсутність заборони (арешту) на спірну земельну ділянку, рішення Чернелево-Руської сільської ради від 29 березня 2012 року № 171 про передачу безоплатно у власність ОСОБА_1 земельної ділянки в межах населеного пункту в с. Жовтневе, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0, 1465 га.

За наслідками укладених правочинів право власності на нерухоме майно підлягало державній реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить відповідний запис, зазначений у спірних правочинах.

ОСОБА_2 отримала Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 19 квітня 2016 року за №57715629 на зазначені об`єкти нерухомого майна на підставі поданої нею заяви.

ОСОБА_2 після укладення спірних правочинів вступила у його користування, упродовж 2016-2018 років здійснювала його утримання, про що свідчать надані нею квитанції про оплату житлово-комунальних послуг.

Відповідно до довідки про склад сім`ї, виданої Чернелево-Руською сільською радою, станом на 01 жовтня 2016 року ОСОБА_1 зареєстрований як наймач у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Тернопільського районного центру «Первинно медико-санітарної допомоги» від 29 березня 2019 року ОСОБА_1 перебуває на диспансерному обліку з приводу гіпертонічної хвороби 2 ступеня, хронічний гастродуоденіт, хронічний гепатит, остеоартроз обох колінних суглобів.

Відповідно до протоколу проведення слідчого експерименту від 28 серпня 2018 року у кримінальному провадженні від 01 серпня 2018 року № 12018210180000392, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_3 , за участю ОСОБА_1 , «…25.06.2018 року близько 19-00 год. до господарства ОСОБА_1 приїхала його дочка ОСОБА_2 разом із внуком ОСОБА_3 . Після цього, перебуваючи на подвір`ї домогосподарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 виник словесний конфлікт. ОСОБА_3 почав наближатися до ОСОБА_1 . В цей момент ОСОБА_1 підняв із землі резиновий шланг, сказав ОСОБА_3 відійти від нього, на що останній не погодився. Тоді ж ОСОБА_1 , тримаючи в правій руці резиновий шланг, замахнувся ним та наніс ОСОБА_3 один удар в область лівої руки...».

Допитаним як свідок, позивач ОСОБА_1 суду пояснив, що йому під час укладення 14 квітня 2016 року спірних договорів приватним нотаріусом Білецькою Н. А. не було роз`яснено зміст укладених договорів дарування, він був впевнений, що укладає договори довічного утримання, оскільки хотів, щоб відповідач здійснювала догляд та піклування за ним у майбутньому.

Апеляційному суду позивач ОСОБА_1 пояснив, що на момент укладення оспорюваних угод - у квітні 2016 року - у нього не було реальної потреби в сторонньому догляді та матеріальному забезпеченні, оскільки в силу матеріального стану та стану здоров`я він сам себе повністю забезпечував, отримував пенсію за віком у розмірі 2 000, 00 грн, утримував домашню худобу та птицю, вів господарство, обробляв город, а тому фактично на той час навпаки матеріально допомагав дочці ОСОБА_2 та не розраховував на її допомогу.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом, зазначив, що підписав договори дарування під впливом помилки, вважаючи, що укладав договори довічного утримання. Як на правові підстави позову ОСОБА_1 посилався на правила статті 229 ЦК України.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі

№ 6-93цс16 дійшов висновку, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які підтверджують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

З такими висновками погодився і Верховний Суд у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц (провадження № 61-7118св18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилявся стосовно правової природи укладених ним правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсним, оскільки, укладаючи ці договори, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач, незважаючи на похилий вік, за станом здоров`я, не потребував стороннього догляду, відповідно до наданих пояснень ОСОБА_1 підтвердив, що в силу матеріального стану та стану здоров`я він сам себе повністю забезпечував, отримував пенсію за віком у розмірі 2 000, 00 грн, утримував домашню худобу та птицю, вів господарство, обробляв город, а тому фактично на той час навпаки матеріально допомагав дочці ОСОБА_2 та не розраховував на її допомогу.

Наведені пояснення позивача, а також встановлені обставини справи спростовують твердження заявника про недійсність договорів дарування як таких, що вчинені під впливом помилки.

Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту його укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він мав намір укласти договір довічного утримання, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсним за статтею 229 ЦК України, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення оспорюваних договорів дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Позивач передав обдаровуваній будинок та земельну ділянку, ОСОБА_2 як новий власник вступила у володіння домоволодінням, а отже, позивачем не спростовано, що обдарована вступила у права власника майна.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, застосувавши презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, належним чином визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі, встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц (провадження № 61-7118св18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, а тому Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій переглядалися Верховним Судом у межах доводів та вимог касаційної скарги, підстав вийти за визначені заявником межі касаційного перегляду справи Верховний Суд не встановив.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 червня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак