Постанова

Іменем України

15 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 607/17808/15-ц

провадження № 61-1857св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Салій Ганна Ярославівна, управління державної реєстрації Тернопільської міської ради,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Салій Ганни Ярославівни, управління державної реєстрації Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання недійсними договору іпотеки, додаткового договору та договору про внесення змін і доповнень, зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 січня 2019 року у складі судді Братасюка В. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 липня 2019 року у складі колегії суддів: Ткач О. І., Бершадської Г. В., Ткача З. Є.,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила поновити позовну давність, визнати недійсними договір іпотеки від 07 лютого 2007 року, додатковий договір від 29 лютого 2008 року, договір про внесення змін та доповнень від 14 грудня 2011 року, зобов`язати вчинити дії.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що на забезпечення виконання кредитного договору ОСОБА_3 на суму 35 000,00 дол. США 07 лютого 2007 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний» (далі - ВАТ «Банк Універсальний»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк»), укладено договір іпотеки майнових прав на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

29 лютого 2008 року між сторонами укладено додатковий договір до договору іпотеки, за умовами якого здійснено заміну предмета іпотеки: майнові права замінено на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

14 грудня 2011 року договір іпотеки викладено в новій редакції у формі договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 07 лютого 2007 року.

Договір іпотеки є недійсним, оскільки згідно з чинним законодавством на день укладення договору майнові права на нерухомість не були предметом іпотеки, відповідно, не можуть породжувати правових наслідків.

Додатковий договір є невід`ємною частиною договору іпотеки, тому всі укладені додаткові угоди як несамостійні договори є не дійсними.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

25 вересня 2017 року позивач доповнила доводи позовної заяви посиланням на порушення прав її неповнолітньої доньки, яка з дня народження, ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає у спірній квартирі, що є її єдиним житлом.

Тернопільський міськрайонний суд ухвалою від 19 червня 2018 року залучив до участі у справі співвідповідачем управління державної реєстрації Тернопільської міської ради замість реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції в Тернопільській області.

Справу суди розглядали неодноразово.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 19 квітня 2016 року позов задовольнив частково. Визнав недійсними договір іпотеки від 07 лютого 2007 року, укладений між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_1 ; додатковий договір від 29 лютого 2008 року та договір про внесення змін та доповнень від 14 грудня 2011 року, які посвідчені приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Салій Г. Я. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. У задоволенні заяви ПАТ «Універсал Банк» про накладення арешту в порядку статті 1057-1 ЦК України відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір іпотеки від 07 лютого 2007 року укладений з порушенням статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору), оскільки майнові права на окремі приміщення в житловому будинку не могли бути предметом іпотеки, отже, оспорюваний договір іпотеки є недійсним на підставі статей 203 215 ЦК України. Додаткова угода від 29 лютого 2008 року та договір про внесення змін і доповнень від 14 грудня 2011 року є невід`ємними частинами договору іпотеки від 07 лютого 2007 року, тому не можуть окремо породжувати правові наслідки для сторін у разі недійсності договору іпотеки з моменту його укладення.

Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 23 червня 2016 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 квітня 2016 року залишив без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 05 квітня 2017 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 23 червня 2016 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди не врахували, що 29 лютого 2008 року між сторонами укладено додатковий договір до договору іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 за згодою свого чоловіка ОСОБА_2 передала в іпотеку банку чотирикімнатну житлову квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором. Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно. Договором про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 14 грудня 2011 року сторони погодили, що предметом іпотеки є об`єкт нерухомого майна, зазначений у пункті 1 укладеного 29 лютого 2008 року між ними додаткового договору до договору іпотеки від 07 лютого 2007 року.

Суди посилаючись на правову позицію Верховного Суду України про те, що майнові права на момент укладення договору іпотеки згідно із законом не визнавались предметом іпотеки, не звернули уваги на те, що саме є предметом іпотеки, і на те, що банк не передавав у подальшу іпотеку такий предмет іпотеки без згоди власника майна, а саме власник майна передав в іпотеку незавершене будівництвом майно.

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 23 січня 2019 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що хоча на момент укладення іпотечного договору майнові права не були самостійним об`єктом іпотеки, однак наступні додаткові угоди до договору іпотеки уточнили, що об`єктом іпотеки є об`єкт нерухомості: двокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Стаття 6 ЦК України надає сторонам право укладати договір, який не передбачено актами цивільного закону, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Тернопільський апеляційний суд постановою від 30 липня 2019 рокурішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 січня 2019 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, щосуд першої інстанції дійшов правильного висновку, що згідно зі спірним договором іпотеки позивач передала в іпотеку нерухоме майно, яке в майбутньому стане власністю іпотекодавця. Позивач не довела наявності порушення свого права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій 21 січня 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 січня 2019 року і постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 липня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд розглянув справу з порушенням норм процесуального права, оскільки розгляд справи відбувся за її відсутності, незважаючи на те, що немає доказів повідомлення її про дату, час та місце судового засідання, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основопожних прав та єбезумовною підставою для скасування судового рішення.

Суди неправильно застосували статтю 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній у період часу з 12 травня 2006 року до 14 січня 2009 року) та неправомірно ототожнили поняття майнові права на об`єкт незавершеного будівництва та поняття об`єкт незавершеного будівництва, які є різними за своєю правовою природою.

Висновки судів про те, що майнові права нібито могли бути предметом іпотеки, не відповідають Закону України «Про іпотеку» (в редакції станом на 07 лютого 2007 року), тому оспорюваний договір іпотеки від 07 лютого 2007 року є недійсним відповідно до статей 203 215 ЦК України. У зв`язку з недійсністю основного договору іпотеки від 07 лютого 2007 року є недійсними додаткові до нього договори.

Суди порушили статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». На час укладання договору про внесення змін і доповнень від 14 грудня 2011 року до договору іпотеки від 07 лютого 2007 року у квартирі АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_1 проживала її малолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому для підписання цього договору обов`язковим було отримання згоди органу опіки та піклування, оскільки в разі звернення стягнення на предмет іпотеки малолітня залишиться без єдиного житла.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області.

11 лютого 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ураховуючи наведене, розгляд касаційної скарги Верховний Суд здійснює у порядку ЦПК України в редакції, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального

права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Визнаючи неповажною причину неявки ОСОБА_1 у судове засідання, призначене апеляційним судом о 10 год 00 хв на 30 липня 2019 року, апеляційний суд вказував на те, що копія ухвали про призначення справи та судова повістка надіслані ОСОБА_1 на електронну адресу, яку вона неодноразово використовувала у листуванні із судом; також судова повістка була надіслана позивачу засобами поштового зв`язку на адресу, вказану в апеляційній скарзі та повернулася на адресу суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання»; будь-яких належно оформлених заяв щодо причин неявки позивач суду не надала.

Однак із цим висновком апеляційного суду погодитися не можна з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до статей 128-130 ЦПК України.

Частиною шостою статті 128 ЦПК України передбачено, що судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Статтею 130 ЦПК України визначено, що у разі відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку.

Оскільки матеріали справи не містять належних доказів наявності у позивача офіційної електронної адреси, судова повістка, адресована ОСОБА_1 , має бути вручена їй під розписку.

Згідно з частиною першою статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя.

З матеріалів справи відомо, що Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 15 липня 2019 року поновив апеляційне провадження та призначив справу до розгляду на 10 год 20 хв. 30 липня 2019 року, судову повістку про розгляд справи ОСОБА_1 не отримала, вона повернулася до суду з вказівкою причини повернення «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (а. с. 381-382, том 2), що є доказом неналежного інформування позивача про час і місце розгляду справи.

Матеріали справи містять три адреси позивача, які вона зазначала, зокрема в суді апеляційної інстанції, а саме: в апеляційній скарзі - АДРЕСА_2 ; адресою для листування вказувала АДРЕСА_3 ; у заяві про розгляд справи з викликом сторін від 01 березня 2019 року - вул. Лучаківського, 11/109, м. Тернопіль, 46000.

Однак апеляційний суд не виконав вимог ЦПК України щодо належного повідомлення позивача про час і місце розгляду справи та не направив ОСОБА_1 судову повістку про розгляд справи на всі вказані нею адреси, тобто не вжив усіх можливих заходів щодо належного повідомлення позивача, чим порушив її право знати про час і місце судових засідань, що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктор Назаренко проти України» від 03 жовтня 2017 року та у справі «Лазаренко та інші проти України» від 27 червня 2017 року).

Направлення судової повістки на електронну адресу позивача не є належним доказом повідомлення її про час і місце розгляду справи апеляційним судом, оскільки всупереч частині восьмій статті 128 ЦПК України немає відомостей про офіційну електронну адресу позивача.

Ураховуючи наведене, немає правових підстав вважати, що ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про розгляд справи апеляційним судом, призначений на 30 липня 2019 року.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Відповідно до частини четвертої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов`язкове скасування судового рішення.

Оскільки ОСОБА_1 обґрунтовує свою касаційну скаргу тим, що апеляційний суд не повідомив її про розгляд справи і ця обставина підтверджується матеріалами справи, то постанова апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції незалежно від доводів касаційної скарги.

Керуючись статтями 400 401 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 30 липня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до апеляційного суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. Ю. Зайцев

С. Ю. Бурлаков

Є. В. Коротенко