Постанова
Іменем України
23 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 607/3781/18
провадження № 61-21041св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватне підприємство «Альпіна»,
треті особи: публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» ОСОБА_4
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 червня 2019 року в складі судді Ромазана В. В. і постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Ткач З. Є., Міщій О. Я., Шевчук Г. М.,
В С Т А Н О В И В:
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного підприємства «Альпіна» (далі - ПП «Альпіна») про визнання статутного капіталу ПП «Альпіна» об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання за позивачем права на 1/2 частку у статутному капіталі та на майно ПП «Альпіна»; визнання недійсним рішення від 25 квітня 2008 року № 25/4, винесеного засновником ПП «Альпіна» ОСОБА_2 , і відповідного додатку до нього № 1 до статуту ПП «Альпіна» від 25 квітня 2008 року; визнання недійсним договору дарування частки (100 %) у статутному капіталі від 23 червня 2016 року № 1, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Позов мотивований тим, що позивач зі ОСОБА_2 перебувала в шлюбі з 17 листопада 1990 року до 09 жовтня 2008 року.
У липні 1999 року ОСОБА_2 за спільні кошти подружжя зареєстровано ПП « Альпіна ». Також ним за спільні кошти подружжя придбане нежиле приміщення на АДРЕСА_1 , загальною площею 192,5 кв. м. Після проведення, за спільні кошти подружжя, реконструкції даного приміщення та добудови, в березні 2004 року актом державної комісії зазначену нерухомість здано в експлуатацію.
27 жовтня 2004 року рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 1069 надано дозвіл на оформлення права власності за ПП «Альпіна» та видано свідоцтво на зазначене приміщення.
З метою проведення внутрішніх робіт у зазначеному приміщенні, позивач 21 червня 2005 року уклала кредитний договір з публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк») у розмірі 24 000,00 євро.
Таким чином, майно набуте за спільні кошти подружжя є спільною сумісною власністю сторін. Зокрема, позивачу належить право спільної сумісної власності в статутному капіталі та майні ПП «Альпіна» відповідно до статей 60 61 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
25 квітня 2008 року рішенням № 25/4 ОСОБА_2 без згоди позивача передав усі права власника та засновника ПП «Альпіна» своїй матері ОСОБА_3 , яка у подальшому, згідно із договором дарування від 23 червня 2016 року № 1 безоплатно передала права засновника ОСОБА_4 . Крім того, під час перереєстрації підприємства ОСОБА_2 існувала заборона на здійснення будь-якого відчуження (передачі) майна, передбаченого у договорі іпотеки нерухомого майна від 23 червня 2005 року, укладеного на забезпечення кредитного договору.
Оскільки майно ПП «Альпіна» сформовано за рахунок коштів, які були спільною сумісною власністю подружжя, це майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому діями відповідачів і укладенням ними спірних правочинів та рішень позивач позбавлена права володіння, користування та розпорядження належною їй часткою у зазначеному підприємстві.
Таким чином, ОСОБА_1 просила:
- визнати статутний капітал об`єктом права та визнати за нею право на 1/2 частку в статутному капіталі та на майно ПП «Альпіна»;
- визнати недійсним рішення від 25 квітня 2008 року № 25/4, винесене засновником ПП «Альпіна» ОСОБА_2 та відповідний додаток до нього № 1 до статуту ПП «Альпіна» від 25 квітня 2008 року;
- визнати недійсним договір дарування частки (100 %) у статутному капіталі від 23 червня 2016 року № 1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 червня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалами Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 серпня 2018 року та 14 вересня 2018 року щодо заборони вчиняти дії по відчуженню майна ПП «Альпіна», а саме: цегляного приміщення загальною площею 831,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що права в статутному капіталі ПП «Альпіна» та належне даному підприємству майно не є спільно нажитим майном подружжя, яке підлягає поділу.
Вимога позивача про визнання недійсним рішення засновника ПП «Альпіна» ОСОБА_2 від 25 квітня 2008 року № 25/4 і відповідного додатку до нього № 1 до статуту ПП «Альпіна» від 25 квітня 2008 року не підлягає до задоволення, оскільки учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві. Подальше розпорядження учасником товариства (підприємства) своєю часткою в статутному капіталі є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки у статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 червня 2019 року залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що з часу здійснення державної реєстрації статуту ПП «Альпіна» 26 липня 1999 року відповідач ОСОБА_2 , як одноособовий засновник став власником цього приватного підприємства як унітарного підприємства, маючи у ньому 100 % статутного фонду.
Якщо один з подружжя є засновником приватного підприємства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 2-3632/11.
ОСОБА_1 просила суд провести поділ корпоративних прав ОСОБА_2 на частку у статутному капіталу ПП «Альпіна» шляхом визнання за нею права на 1/2 частку статутного капіталу та майна ПП «Альпіна». Проте позивач не була засновником приватного підприємства. Саме відповідач ОСОБА_2 є засновником ПП «Альпіна», ним же здійснено внески до статутного фонду та сформовано статутний фонд, який не було поділено на частини, ним особисто затверджено статут (пункт 1.2. статуту), здійснювалося керівництво підприємством і з часу здійснення державної реєстрації ПП «Альпіна» 26 липня 1999 року відповідач був єдиним повноправним власником ПП « Альпіна ».
Ураховуючи те, що згідно із законодавством України частка у статутному капіталі підприємства як об`єкт корпоративних прав не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та не може були предметом поділу, вимога щодо визнання права на частку в статутному капіталі ПП «Альпіна» до задоволення не підлягає, оскільки суперечить вимогам чинного законодавства.
З огляду на зазначене, є безпідставними вимоги позивача про: визнання недійсним рішення від 25 квітня 2008 року № 25/4 винесеного засновником ПП «Альпіна» ОСОБА_2 і відповідного додатка до нього № 1 до статуту ПП «Альпіна» від 25 квітня 2008 року; визнання недійсним договору дарування частки (100 %) у статутному капіталі №1 від 23 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Вимога позивача про визнання недійсним рішення від 25 квітня 2008 року № 25/4 засновника ПП «Альпіна» ОСОБА_2 і відповідного додатку до нього № 1 до статуту ПП «Альпіна» від 25 квітня 2008 року не підлягає до задоволення, оскільки розпорядження учасником товариства (підприємства) своєю часткою в статутному капіталі є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки у статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї.
Обґрунтованою є відмова в частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі №1 від 23 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки предметом договору було майно підприємства, яке не належало позивачу на праві спільної сумісної власності.
Посилання позивача на порушення судом першої інстанції його обов`язку вживати необхідних заходів, спрямованих на захист майнових прав з посиланням на статтю 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставними, оскільки суд, діючи відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, не може вийти за межі позовних вимог і в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано статтю 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), що була чинна на час створення ПП «Альпіна», яка передбачала, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, що презюмується. Ця презумпція може бути спростована рішенням суду про визнання майна особистою приватною власністю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17). Таке рішення у цій справі відсутнє.
Судом неправильно застосовано статтю 63 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та порушено частину першу статті 264 ЦПК України.
Для вирішення спору слід встановити характер відносин, що виник між засновником і ПП «Альпіна»: чи є їх об`єктом підприємство, чи вони мають зобов`язальний характер.
Суди дійшли неправильного висновку про те, що засновник відчужував корпоративні права, пославшись на норми матеріального права щодо господарських товариств, без наведення мотивів поширення таких норм на приватне підприємство. Апеляційний суд також не усунув таку помилку, не розмежував унітарні та корпоративні підприємства.
Зазначені підприємства є відмінними, оскільки статутний капітал приватного підприємства не підлягає поділу на частки. У статуті ПП «Альпіна» відсутні положення про розмір статутного капіталу та поділ його на частки. Тому ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 не корпоративні права, а підприємство як об`єкт права власності.
Отже, суди не дослідили статут ПП «Альпіна» в частині статутного капіталу, його розміру, поділу на частки, порушивши частину першу статті 264 ЦПК України.
Не застосовано рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 1-8/2012, в якому зазначено, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформований за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об`єктом спільної сумісної власності. Приватне підприємство, засноване одним з подружжя, є окремим об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.
Судом неправильно застосована частина четверта статті 369 ЦК України, що передбачає розпорядження спільним майном за згодою всіх співвласників. Аналогічне положення передбачене у статті 65 СК України.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 зауважила про порушення прав одного із співвласників у разі розпорядження іншим співвласником спільним майном без згоди першого, та право першого оспорити такий договір. Відчуження підприємства колишнім чоловіком позивача відбувалося без згоди позивача.
Суд неправильно застосував частину другу статті 718 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 безоплатно підприємство, тобто подарував їй це майно. Відповідний правочин є недійсним.
Судом порушено статтю 53 ЦПК України. Суд першої інстанції залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, ОСОБА_4 , оскільки рішення у справі впливає на права останнього. Проте суд не зазначив у відповідній ухвалі на які права та обов`язки ОСОБА_4 та яким чином могло вплинути це рішення суду.
Крім того, суд порушив частину третю статті 53 ЦПК України, залучивши ОСОБА_4 вже після закінчення підготовчого провадження, про що свідчить ухвала від 01 червня 2018 року про закінчення підготовчого провадження.
Також суд не зазначив на стороні якого саме відповідача виступає ОСОБА_4 .
Судом порушено статтю 223 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не мотивував відхилення клопотання позивача про відкладення розгляду справи у зв`язку з лікуванням, хоча мав це зробити з огляду на першу неявку.
Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу
27 грудня 2019 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ПП «Альпіна», ОСОБА_4 через представника ОСОБА_6 засобами поштового зв`язку надіслали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржувані судові рішення.
Відзив мотивований тим, що позивач неправильно тлумачить норми матеріального права, на які посилається, а також використовує практику Верховного Суду, яка стосується іншого об`єкта - не підприємства, як у цій справі, а квартири. У цій справі об`єктом спору є корпоративні права, які належали ОСОБА_2 як засновнику приватного підприємства, на яке другий з подружжя не має прав і воно не є об`єктом поділу між подружжям.
В Україні діють приватні унітарні та корпоративні підприємства, які відрізняються кількістю засновників, але не правовим статусом. Приватне підприємство - це організаційно-правова форма підприємства.
Позивач неправильно стверджує, що суди не дослідили статут підприємства, адже суди дали оцінку його положенням. Суди правильно встановили, що позивач будь-яких коштів до статутного капіталу товариства не вносила.
Позивач безпідставно стверджує, що на відчуження частки у статутному капіталі товариства потрібна була її згода. Корпоративні права належали лише її чоловіку, тому він не був зобов`язаний отримувати таку згоду. Відповідна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у справі № 6-5цс14, а також у пункті 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11.
ОСОБА_2 не вносив кошти під час створення підприємства до статутного капіталу, тому він не повинен був отримувати будь-яку згоду від дружини на передачу своїх корпоративних прав. Відповідна передача була здійснена не на підставі правочину, а за рішенням засновника.
Апеляційний суд розглянув справу без участі позивача, не порушивши при цьому норми процесуального права, адже він вже відкладав розгляд справи за заявою апелянта, до якої не додавалося підтвердження причин неявки. Крім того, позивач мала представника, який міг представляти її інтереси в апеляційному суді. Апеляційний суд розглянув справу без позивача, оскільки вона повторно не з`явилася до суду. До її заяви про відкладення розгляду справи не було додано доказів, які б підтверджували її хворобу, на яку вона посилалася як на поважну причину неявки до суду.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року справу № 607/3781/18 призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 916/2813/18.
Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі № 607/3781/18.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 17 листопада 1990 року зареєстрували шлюб, про що свідчить свідоцтво про укладення шлюбу від 17 листопада 1990 року серії НОМЕР_1 .
Рішенням Тернопільського міського суду Тернопільської області від 09 жовтня 2008 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
22 липня 1999 року відповідач ОСОБА_2 став засновником та власником ПП «Альпіна», здійснивши державну реєстрацію даного підприємства. Статут зареєстровано в реєстрі суб`єктів підприємницької діяльності 22 липня 1999 року за № 253349301100010277.
Згідно із пунктом 1.4 статуту ПП «Альпіна», в редакції від 22 липня 1999 року, зазначене підприємство є юридичною особою і діє на основі повного господарського розрахунку, має самостійний баланс і статутний фонд, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, круглу печатку із своєю назвою та реквізити.
Згідно свідоцтва, виданого 03 вересня 1999 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Мартюк Л. О., на підставі акта про проведення публічних торгів, затвердженого міським відділом державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області 26 серпня 1999 року, ПП «Альпіна», яке розташоване в АДРЕСА_2 , належить на праві приватної власності приміщення, площею 192,50 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 . Зазначене приміщення придбано ПП «Альпіна» за початковою ціною 15 073,00 грн, та остаточною ціною 16 581,00 грн.
На підставі вказаного свідоцтва, 08 вересня 1999 року Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації за ПП «Альпіна» зареєстровано на праві приватної власності приміщення площею 192,50 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У подальшому проведена реконструкція даного приміщення з надбудовою та добудовою.
Згідно акта державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об`єкта в експлуатацію, затвердженого рішенням МВК № 1032 від 14 жовтня 2004 року, реконструкцію магазину промислових товарів з надбудовою та добудовою за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею приміщення - 831,5 кв. м, торговою площею - 451,9 кв. м, прийнято в експлуатацію.
Рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 27 жовтня 2004 року № 1069 «Про оформлення права власності на приміщення, будівлі та споруди», оформлено право власності за ПП «Альпіна» на приміщення загальною площею 831,5 кв. м на АДРЕСА_1 .
Згідно свідоцтва про право власності на приміщення від 27 квітня 2005 року, приміщення під літ. «А» загальною площею 831,5 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_1 , належать ПП «Альпіна» на праві приватної власності.
Рішенням № 25/4 засновника ПП «Альпіна» ОСОБА_2 від 25 квітня 2008 року у зв`язку з виходом засновника вирішено передати ОСОБА_3 всі права власника і засновника даного підприємства.
Вирішено пункт 1.2 розділу І статуту викласти в такій редакції: засновником підприємства є громадянка України ОСОБА_3 .
Відповідні зміни внесені до статуту ПП «Альпіна» згідно додатку № 1. Державну реєстрацію змін до установчих документів проведено 09 липня 2008 року.
12 травня 2008 року ОСОБА_2 державному реєстратору Тернопільської міської ради подано нотаріально посвідчену заяву, відповідно до якої ОСОБА_2 , як засновник ПП «Альпіна» повідомляє, що відповідно до прийнятого рішення від 25 квітня 2008 року № 25/4 всі права та обов`язки як власника ПП «Альпіна» передані згідно з вимогами законодавства щодо оформлення передачі таких прав та обов`язків ОСОБА_3
23 червня 2016 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровуваний) укладено договір дарування частки у статутному капіталі № 1 від 23 червня 2016 року, відповідно до пункту 1.1. якого дарувальник передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Пунктами 2.1 зазначеного договору передбачено, що предметом договору (дарунком) є майнове право на частку у статутному капіталі юридичної особи ПП «Альпіна». Дарунок становить 100 % статутного капіталу ПП «Альпіна», є повністю сплаченим дарувальником ПП «Альпіна» і дорівнює 1 000,00 грн.
Рішенням засновника ПП «Альпіна» від 24 червня 2016 року, на підставі укладеного договору дарування засновник ОСОБА_3 передала частку в розмірі 1 000,00 грн, що становить 100 % статутного капіталу «ПП «Альпіна» набувачу частки ОСОБА_4 . Внаслідок передачі своєї частки в розмірі 1 000,00 грн, що становить 100 % капіталу ПП «Альпіна» набувачу частки ОСОБА_4 , ОСОБА_3 вважається виключеною зі складу засновників ПП «Альпіна». Внаслідок передачі ОСОБА_3 частки в розмірі 1 000,00 грн, що становить 100 % статутного капіталу ПП «Альпіна» набувачу ОСОБА_4 , включено ОСОБА_4 до складу засновників ПП « Альпіна ».
Як убачається із статуту ПП «Альпіна», затвердженого рішенням засновника 24 червня 2016 року у нього внесено відповідні зміни у частині засновника зазначеного підприємства, яким є ОСОБА_4 . Указані зміни у частині засновника вказаного приватного підприємства підтверджено витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Ураховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у листопаді 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року) та у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Як убачається з позовної заяви, предметом спору є право на частку в статутному капіталі ПП «Альпіна» та на належне цьому підприємству майно.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій виходили з того, що право в статутному капіталі ПП «Альпіна» та належне підприємству майно не відносяться до спільно нажитого майна подружжя, яке підлягає поділу згідно заявленої позовної вимоги позивача.
Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про підприємства», чинного на час здійснення реєстрації статуту ПП «Альпіна», підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
Підприємство має самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг.
Відповідно до частини другої статті 10 вказаного Закону, майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління.
Таким чином, з часу здійснення державної реєстрації статуту ПП «Альпіна» 26 липня 1999 року відповідач - фізична особа ОСОБА_2 , як одноособовий засновник став власником указаного приватного підприємства, як унітарного приватного підприємства зі статутним фондом у розмірі 100 % частки.
За пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України) особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Стаття 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.
Одним із способів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення господарської діяльності.
Під час оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 червня 2019 року у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
Разом із цим, за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності.
Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів.
Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації.
При цьому, розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки.
Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 Господарського кодексу України та статті 12 Закону України «Про господарські товариства», за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади.
Відповідно, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13, з якими погодилася Велика Палата Верховного Суду (пункт 8.40 постанови від 29 червня 2021 року, справа № 916/2813/18, провадження № 12-71гс20).
У постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц (провадження № 61-40676св18) міститься правовий висновок, згідно з яким грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується у право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначальних є факт набуття подружжям таких грошових коштів у шлюбі.
У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього Рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною цього Рішення, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що якщо один з подружжя є засновником приватного підприємства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Таким чином, частка у статутному капіталі підприємства як об`єкт корпоративних прав не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та не може були предметом поділу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) викладено наступні висновки:
«8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки: перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплекса, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю».
У справі, що переглядається, судами встановлено, що предметом спору є майно, що передане у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство.
Ураховуючи те, що частка у статутному капіталі підприємства як об`єкт корпоративних прав не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та не може були предметом поділу, обгрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що вимога щодо визнання права на частку в статутному капіталі ПП «Альпіна» до задоволення не підлягає, оскільки суперечить вимогам чинного законодавства.
З огляду на вищевикладене, є безпідставними вимоги позивача про визнання недійсним рішення від 25 квітня 2008 року № 25/4 винесеного засновником ПП «Альпіна» ОСОБА_7 та відповідний додаток до нього № 1 до статуту ПП «Альпіна» від 25 квітня 2008 року і визнання недійсним договору дарування частки (100 %) у статутному капіталі № 1 від 23 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що з урахуванням пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України, учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом. Таке право й надане учаснику (засновнику) приватного підприємства щодо розпорядження своєю часткою у статутному капіталі підприємства. Подальше розпорядження учасником товариства (підприємства) своєю часткою в статутному капіталі є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки у статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім`ї.
За таких ообставин, обгрунтованою є відмова в частині позовних вимог про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі, оскільки предметом договору було майно підприємства, яке не належало позивачу на праві спільної сумісної власності.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на порушення судами норм процесуального права, зокрема, щодо процедури залучення до участі у справі третьої особи та відхилення клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з лікуванням на правильність ухвалених судових рішень не впливають.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування.
Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 червня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук
М. Ю. Тітов