Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 624/653/16-ц

провадження № 61-3209св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне сільськогосподарське підприємство ім. Щорса,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держземагентства у Кегичівському районі Харківської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Щорса на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року у складі судді Куст Н. М. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Швецової Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Щорса (далі - ПСП ім. Щорса), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держземагентства у Кегичівському районі Харківської області, про визнання договору оренди землі недійсним та витребування земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 04 липня 2002 року серії Р2 № 769243 він є власником земельної ділянки, площею 6,2654 га, з кадастровим номером 6323183700:10:003:0095, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області. 01 лютого 2007 року між ним та відповідачем було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 15 років з правом розірвання його в односторонньому порядку. Звернувшись з вимогою про розірвання договору оренди до відповідача, отримав відмову з посиланням на те, що укладений договір зазначеної умови не містить. Зазначає, що не підписував договір оренди землі у редакції, яка не містить умову про можливість розірвання договору в односторонньому порядку.

З огляду на викладене та з урахуванням положень статей 203 215 391 ЦК України ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір оренди землі, укладений 01 лютого 2007 року між ним та ПСП ім. Щорса, зареєстрований у Харківській регіональній філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам України» 01 лютого 2008 року за № 040869600029, витребувати земельну ділянку із незаконного володіння ПСП ім. Щорса.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 01 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПСП ім. Щорса, зареєстрований у Харківській регіональній філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам України» 01 лютого 2008 року за № 040869600029. Витребувано з незаконного володіння ПСП ім. Щорса земельну ділянку, площею 6,2654 га, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, серії Р2 № 769243, яка знаходиться на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, кадастровий номер 6323183700:10:003:0095. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний договір оренди землі позивач не підписував. З урахуванням положень статей 203 207 215 216 256 257 261 ЦК України, Закону України «Про оренду землі», відсутність волевиявлення позивача на укладення цього договору вказує про наявність правових підстав для визнання такого договору недійсним та витребування земельної ділянки із незаконного володіння відповідача на підставі статті 387 ЦК України. Позивач дізнався про порушення свого права у липні 2016 року, а тому строк позовної давності у цій справі ним не пропущено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у січні 2018 року, ПСП ім. Щорса, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач протягом дев`яти років отримував орендну плату від ПСП ім. Щорса за користування спірною земельною ділянкою. Покладаючи в основу ухвалених у справі судових рішень висновок судово-почеркознавчої експертизи про те, що підпис у договорі оренди здійснено не позивачем, суди не взяли до уваги доводи відповідача щодо необхідності встановлення такої особи та відібрання у зв`язку з цим зразків підписів у членів сім`ї позивача. Врахування такого висновку судово-почеркознавчої експертизи вказує про порушення судами положень статті 112 ЦПК України 2004 року. Оскільки обставини щодо підписання договору залишились невстановленими, суди повинні були призначити у справі додаткову експертизу відповідно до статті 150 ЦПК України 2004 року.

Суди не застосували у цій справі наслідки спливу строку позовної давності, враховуючи, що оспорюваний договір сторони підписали 01 лютого 2007 року.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПСП ім. Щорса, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 624/653/16-ц, зупинено виконання рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до ПСП ім. Щорса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держземагентства у Кегичівському районі Харківської області, про визнання договору оренди землі недійсним та витребування земельної ділянки призначено до судового розгляду.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу позивач до суду не подавав.

Фактичні обставини справи

На підставі державного акта на право приватної власності на землю від 04 липня 2002 року серії Р2 № 769243 ОСОБА_1 належить земельна ділянка, площею 6,2654 га, що розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, кадастровий номер 6323183700:10:003:0095.

01 лютого 2007 року від імені ОСОБА_1 (орендодавець) та ПСП ім. Щорса Кегичівського району Харківської області (орендар) було укладено договір оренди землі № 111, відповідно до умов якого орендар приймає від орендодавця в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області. Того ж дня складено акт приймання-передачі земельної ділянки згідно з договором оренди землі № 111.

Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи № 13715/1352, складеним 20 квітня 2017 року експертом Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. проф. Н. С. Бокаріуса, підписи у договорі оренди землі від 01 лютого 2017 року № 111, акті приймання-передачі земельної ділянки від 01 лютого 2017 року № 111 та акті визначення меж земельної ділянки № НОМЕР_1 виконані рукописним способом не ОСОБА_1 .

У письмових запереченнях проти позову ПСП ім. Щорса зазначало про необхідність застосування у справі позовної давності.

Крім того, до вказаних заперечень ПСП ім. Щорса додало відомості про отримання ОСОБА_1 орендної плати від ПСП ім. Щорса протягом 2014-2016 років.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено, й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення не у повній мірі відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК Українипередбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК Україниі відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Встановлено, що оспорюваний договір підписаний від імені позивача іншою особою.

В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду за подібних правовідносин зробила висновок, згідно з яким правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійсним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19)).

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, який полягав у тому, що договір, укладений без волевиявлення позивача, зокрема підписаний не ним, а іншою особою, може бути визнано недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання договору оренди землі від 01 лютого 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПСП ім. Щорса, недійсним у судовому порядку.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач також заявляв вимогу про повернення земельної ділянки відповідно до положень статті 391 ЦК України.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Таким чином, предметом негаторного позову може бути вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Отже, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення (правова позиція, висловлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 серпня 2019 року у справі № 925/366/18).

У цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не підписував спірний договір та, відповідно, істотні умови цього договору не погоджував. Це вказує на порушення права позивача щодо вільного володіння, користування та розпорядження власною земельною ділянкою.

За таких обставин порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом витребування від ПСП ім. Щорса земельної ділянки відповідно до статті 391 ЦК України.

Натомість суди попередніх інстанцій, правильно вирішивши по суті питання про повернення спірної земельної ділянки позивачу, не звернули увагу на матеріально-правове обґрунтування позовної вимоги ОСОБА_1 щодо витребування земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України, помилково застосувавши до спірних правовідносин положення статті 387 ЦК України.

Колегія суддів вважає, що правові підстави для застосування позовної давності у цій справі як до вимоги про визнання недійсним договору оренди, так і до вимоги про витребування земельної ділянки відсутні, враховуючи таке.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Таким чином, у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту в цій частині, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2020 у справі № 686/16196/15-ц (провадження № 61-42070св18) зроблено такий правовий висновок.

До позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Таким чином, поки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позовна вимога про витребування від ПСП ім. Щорса земельної ділянки підлягає задоволенню, вважаючи за необхідне змінити мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень щодо підстав для задоволення цієї позовної вимоги відповідно до статті 391 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій в частині позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові, з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту в цій частині; оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій в частині позовної вимоги про витребування від ПСП ім. Щорса земельної ділянки змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року зупинено виконання рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, то виконання рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року в нескасованій частині підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 409 412 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Щорса задовольнити частково.

Рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Щорса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держземагентства у Кегичівському районі Харківської області, про визнання договору оренди землі недійсним скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині відмовити.

Рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Щорса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держземагентства у Кегичівському районі Харківської області, про витребування земельної ділянки змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Поновити виконання рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 12 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 12 грудня 2017 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Щорса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ Держземагентства у Кегичівському районі Харківської області, про витребування земельної ділянки.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк