№ 635/7084/16-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 635/7084/16-ц

провадження № 61-21177св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Калараша А. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Котлярівська сільська рада Харківського району Харківської області, відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Зольнікової Віти Олександрівни на постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Колтунової А. І., Бровченка І. О., Бурлаки І. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Котлярівська сільська рада Харківського району Харківської області, відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права власності та зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Котлярівська сільська рада Харківського району Харківської області, відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації, про вселення,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_6 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

ОСОБА_1 неодноразово уточнювала заявлені позовні вимоги.

З урахуванням уточнень, позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовано тим, що на підставі договору дарування від 15 червня 1996 року вона є власником житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 .

З 21 серпня 1982 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який рішенням Харківського районного суду Харківської області від 29 березня 2016 року розірвано.

Місце проживання ОСОБА_6 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .

З вересня 2015 року ОСОБА_6 в будинку АДРЕСА_2 не проживає, комунальні послуги не сплачує, утримання будинку не здійснює, особисті речі в даному будинку не залишив. Фактично ОСОБА_6 проживає за адресою: АДРЕСА_3 , з новою сім`єю.

В спірному будинку АДРЕСА_2 також проживають та зареєстровані донька сторін у справі - ОСОБА_3 , чоловік доньки - ОСОБА_4 та онук - ОСОБА_5

ОСОБА_6 фактично не проживає в спірному будинку АДРЕСА_2 , не сплачує комунальні послуги, не є членом сім`ї та не укладав з ОСОБА_1 договір оренди (найму) житла.

За наведених підстав, ОСОБА_1 , з урахуванням остаточних уточнень, просила усунути їй перешкоди у здійсненні права власності на житловий будинок АДРЕСА_2 шляхом позбавлення ОСОБА_6 права користування даним будинком.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 30 січня 2017 року залучено до участі у справі третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації.

У квітні 2017 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 мотивовано тим, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_1 з 21 серпня 1982 року по 29 березня 2016 року. За час шлюбу спірний будинок АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності, збільшився в своїй вартості у зв`язку з сумісним проведенням сторонами у справі його реконструкції, площа будинку збільшилася з 70,00 кв. м до 200,00 кв. м.

У спірний будинок ОСОБА_6 був вселений як член сім`ї власника.

ОСОБА_6 вказував, що він за час шлюбу приймав участь у перебудові будинку АДРЕСА_2 , а тому йому також належить на праві спільної сумісної власності подружжя частка в даному будинку.

Проте, ОСОБА_1 створює йому перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_2 , у зв`язку з чим він звертався до органів поліції.

З огляду на викладене, ОСОБА_6 просив усунути перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_2 та вселити його до даного будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 04 червня

2019 року, з урахуванням ухвали Харківського районного суду Харківської області від 09 серпня 2019 року про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Котлярівська сільська рада Харківського району Харківської області, відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права власностізадоволено.

Усунено ОСОБА_1 перешкоди у здійснені права власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , який належить останній на підставі договору дарування, посвідченого

15 червня 1996 року державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області Ольховською Л. М., реєстровий № 1-1950, шляхом позбавлення ОСОБА_6 права користування житловим будинком, розташованим за адресою:

АДРЕСА_2 .

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Котлярівська сільська рада Харківського району Харківської області, відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації, про вселення відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі

551,20 грн.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_6 не є членом сім`ї ОСОБА_1 , яка є власником будинку АДРЕСА_2 , та не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з останньою та ведуть з нею спільне господарство, ОСОБА_6 припинив проживання в будинку АДРЕСА_2 за власною волею та був відсутній за місцем реєстрації в спірному будинку понад рік без поважних причин, зважаючи на що суд зробив висновок про наявність підстав для усунення перешкод у здійсненні ОСОБА_1 права власності на будинок АДРЕСА_2 шляхом позбавлення ОСОБА_6 права користування цим будинком.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 про вселення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_6 не надано належних та допустимих доказів, з яких вбачається, що проведено реконструкцію будинку АДРЕСА_2 та йому належить частка в цьому будинку, а також щодо порушення його права користування спірним будинком.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - адвоката Крижановського М. В. задоволено.

Рішення Харківського районного суду Харківської області від 04 червня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , треті особи:

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Котлярівська сільська рада Харківського району Харківської області, відділ опіки та піклування Харківської районної державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права власності відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , треті особи:

Зобов`язано ОСОБА_1 усунути ОСОБА_6 перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_2 . Новий.

Вселено ОСОБА_6 в будинок АДРЕСА_2 .

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 судовий збір в розмірі 551,20 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_6 вселений у спірний житловий будинок як член сім`ї власника, а тому має згідно правил ЖК Української РСР право на користування цим житловим будинком. Факт припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє його права користуватися цим будинком. При цьому, апеляційний суд зробив висновок про відсутність ОСОБА_6 у спірному житловому будинку понад оди рік з поважних причин.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

22 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - Зольнікова В. О. через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня

2019 року та залишити в силі рішення Харківського районного суду Харківської області від 04 червня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням Харківського районного суду Харківської області від 29 березня 2016 року у справі № 635/2206/16-ц, яким розірвано шлюб між сторонами, було встановлено факт не проживання

ОСОБА_6 у спірному житловому будинку з 2015 року. При цьому, судовим розглядом було встановлено, що власником спірного житлового будинку є саме

ОСОБА_1 , її право особистої приватної власності зареєстроване у встановленому законом порядку, ОСОБА_6 ніколи не мав права власності на спірний житловий будинок. Заявник вказує, що апеляційний суд в порушення норм процесуального права не дослідив письмові докази у їх сукупності та надав їм неправильну оцінку. Судом апеляційної інстанції неправильно та незаконно стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 судовий збір у розмірі 551,20 грн, так як ОСОБА_6 за подання апеляційної скарги та зустрічного позову судовий збір не сплачував маючи статус учасника бойових дій. Заявник також вказує на незастосування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі

№ 6-158цс14 згідно якої власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Спірний житловий будинок не є спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи інших учасників справи

30 січня 2020 року представник ОСОБА_6 - Крижановський М. В. через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Зольнікової В. О. залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що аргументи наведені у касаційній скарзі жодним чино мне спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не доводять порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_1 зареєструвала у спірному житловому будинку ОСОБА_6 як члена сім`ї, а тому останній згідно правил чинного законодавства має право на користування спірним житловим будинком.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - Зольнікової В. О. на постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Харківського районного суду Харківської області.

Зупинено виконання постанови Харківського апеляційного суду від 23 жовтня

2019 року до закінчення касаційного провадження.

29 січня 2020 року матеріали цивільної справи № 635/7084/16-цнадійшли до Верховного Суду.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 10 лютого 2020 року, справу № 635/7084/16-ц передано судді.

Розпорядженням від 14 грудня 2020 року № 3127/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-21177св19 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2020 року справу призначено судді-доповідачу - Петрову Є. В.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Сторони з 21 серпня 1982 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

ОСОБА_1 є власником житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 15 червня 1996 державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Харківського району Харківської області Ольховською Л. М., реєстровий № 1-1950.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 29 березня 2016 у справі № 635/2206/16-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 розірвано.

У вказаному будинку разом з ОСОБА_1 зареєстровані та проживають її донька з чоловіком та малолітньою дитиною: ОСОБА_3 , 1988 року народження, ОСОБА_4 , 1985 року народження та ОСОБА_5 , 2010 року народження.

ОСОБА_6 як член сім`ї ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 грудня 2016 року № 76624615 ОСОБА_6 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_4 .

Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_6 зазначену квартиру АДРЕСА_4 , було продано.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_6 зазначив, що мешкає за адресою: АДРЕСА_3 тимчасово, без реєстрації. Іншої сім`ї не має.

Факт не проживання в спірному будинку з вересня 2015 року ОСОБА_6 не спростовував, проте зазначив, що не проживав в будинку АДРЕСА_2 з поважних причин, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_4 чинили йому перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_2 .

Відповідно до висновку інспектора ГРПП № 4 СРПП № 3 Харківського ВП ГУНП, затвердженого 25 листопада 2016 року, вбачається, що 22 листопада 2016 року ОСОБА_6 звертався до правоохоронних органів з тих підстав, що колишня дружина не пускає його до помешкання, поміняла замки на вхідній двері.

Згідно відповіді начальника Харківського ВП 18 березня 2017 року та 21 березня 2017 року від ОСОБА_6 надходили повідомлення про вчинення кримінального правопорушення відносно нього.

З висновку фахівця з питань судово-медичної експертизи № 1407-2018 вбачається, що 03 листопада 2018 року, за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_4 наніс ОСОБА_6 тілесні ушкодження.

Представник ОСОБА_6 - адвокат Крижановський М. В. надав витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, відповідно до якого, за заявою ОСОБА_6 відкрито кримінальне провадження № 12018220430001819 за фактом спричинення тілесних ушкоджень.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - Зольнікової В. О. на постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня

2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційних скаргах, Верховний Суд виходить із такого.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником будинку та колишнім членом сім?ї власника будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Аналіз статей 64 150 156 162 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Суд встановив, що ОСОБА_6 вселений у спірний будинок як член сім?ї власника та зареєстрований у ньому.

Таким чином, у цій справі питання про усунення перешкод позивачу у користуванні квартирою шляхом виселення відповідача у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_6 як колишнього члена її сім`ї на користування будинком.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Враховуючи те, що ОСОБА_6 набув право користування житловим приміщенням як член сім`ї наймача і цей статус члена сім`ї наймача, він не втратив увесь час користування вказаним будинком, незалежно від послідуючого припинення шлюбу, а також те, що ОСОБА_1 не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення ОСОБА_6 правил співжиття, в тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про те, що його право користування квартирою є похідним та залежить від права користування нею особою, членом сім`ї якої він був і втратити яке він може лише з підстав передбачених статтею 116 ЖК Української РСР.

Верховний Суд врахувавши вимоги про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні квартирою шляхом позбавлення ОСОБА_6 права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом не відповідає такій пропорційності, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі крім інших прав гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява

№ 19009/04, п. 50).

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_1 , як власника житла, не перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого не припинилися правові підстави користування чужим майном.

Аргументи заявника про те, що апеляційним судом неправильно та незаконно стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 судовий збір у розмірі

551,20 грн, так як ОСОБА_6 за подання апеляційної скарги та зустрічного позову судовий збір не сплачував маючи статус учасника бойових дій є безпідставними, оскільки як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 за подання зустрічних позовних вимог сплатив судовий збір у розмірі 551,20 грн, питання щодо розподілу якого апеляційним судом було вирішено відповідно до статті 141 ЦПК України.

Посилання заявника на постанову Верховного Суду України від 05 листопада

2014 року у справі № 6-158цс14 згідно якої власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, є безпідставними, оскільки фактичні обставини справи яка переглядається та фактичні обставини справи № 6-158цс14 є різними, що виключає можливість її застосування.

Крім того, не заслуговують на уваги доводи заявника про те, що спірний житловий будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки предметом розгляду цієї справи є інші позовні вимоги. Питання щодо статусу спірного житлового будинку судом не вирішувалося.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на власне тлумачення заявником норм матеріального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Зольнікової В. О. слід залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного суду

від 23 жовтня 2019 року- без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Зольнікової Віти Олександрівни залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

В. С. Висоцька

А. А. Калараш