№ 638/10158/20 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2025 року

м. Київ

справа № 638/10158/20

провадження № 61-17287св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,

Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Ковчег»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на постанову Харківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Ковчег» (далі - ОК «ЖБК «Ковчег»), який було уточнено, про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником квартири

АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18 серпня 2007 року.

Згідно з відповіддю Департаменту житлового господарства Харківської міської ради від 23 листопада 2017 року житловий будинок по

АДРЕСА_2 не є об`єктом права власності територіальної громади та на балансі комунального підприємства «Жилкомсервіс» не обліковується, був побудований на кошти співвласників, а тому відповідно до положень частини другої статті 382 ЦК України приміщення загального користування та допоміжні приміщення будинку, що забезпечують потреби усіх власників квартир і власників нежитлових приміщень будинку, якими у цьому випадку є спірні нежитлові приміщення, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Факт належності підвалу до допоміжних приміщень будинку підтверджується нормативним визначенням технічного поверху, як поверху для розміщення інженерного обладнання і прокладання комунікацій (технічне підпілля) (Основні положення ДБН В2.2-15-2005 від 18 травня 2005 року № 80).

Проте рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року

у справі № 40/356-07 позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі -

ФОП ОСОБА_3 ) задоволено, визнано право власності за ФОП ОСОБА_3

на нежитлові приміщення підвалу літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу

№ 1-№ 29), загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою:

АДРЕСА_2 . Зобов`язано комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації») у п`ятиденний строк після набрання рішенням законної сили здійснити державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення підвалу за ОСОБА_3 . Визнано право власності ФОП ОСОБА_3 на нежитлові приміщення технічного поверху літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29-№ 43), загальною площею 265,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . Зобов`язано

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 апеляційну скаргу її та ОСОБА_6 ,

ОСОБА_7 задоволено, скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року, відмовлено у задоволенні позову

ФОП ОСОБА_3 .

20 травня 2013 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу відчужив нежитлові приміщення підвалу № 1-7 літ. «А-9-10», загальною площею 253,2 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_2 .

Вибуття майна з володіння співвласників багатоквартирного житлового будинку на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власників поза їх волею, а тому відповідно до положень статті 387, пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України наявні правові підстави для витребування такого майна із чужого незаконного володіння.

Після реєстрації за ФОП ОСОБА_3 , яка вже припинила свою підприємницьку діяльність, права власності на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі № 40/356-07 на спірні нежитлові приміщення, остання продала окремі приміщення підвалу та технічного поверху,

по частинах, а не в цілому.

Позивач вважала, що вона має право, як самостійно звернуться з цим позовом до суду, як співвласник багатоквартирного будинку, так і відповідно до протоколу загальних зборів співвласників багатоквартирного житлового будинку

від 21 вересня 2017 року № 21/09/17, згідно з яким їй була надано право діяти в якості уповноваженого представника з питань захисту прав та інтересів мешканців будинку щодо спільної сумісної власності на допоміжні приміщення підвалу і технічного поверху.

З врахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь співвласників багатоквартирного будинку нежитлові приміщення підвалу № 1-7

літ. «А-9-10», загальною площею 253,2 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 березня 2024 року

у складі судді Цвіри Д. М. позов ОСОБА_1 задоволено. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь співвласників багатоквартирного будинку нежитлові приміщення підвалу № 1-7 літ. «А-9-10», загальною площею 253,2 кв. м, розташовані за адресою:

АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 840 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірному багатоквартирному житловому будинку технічний поверх та приміщення підвалу є допоміжними приміщеннями, які призначені для забезпечення експлуатації будинку, і вони належать на праві власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень у цьому будинку. Факт належності технічного поверху і підвалу до допоміжних приміщень будинку підтверджується нормативним визначенням технічного поверху.

ОСОБА_2 на праві власності належать спірні приміщення підвалу, що свідчить про порушення прав власності співвласників багатоквартирного будинку, так як вказані приміщення підвалу відносяться до приміщень загального користування.

Оскільки рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі № 40/356-07, на підставі якого ФОП ОСОБА_3 набула у власність спірні приміщення, при апеляційному перегляді було скасовано, а у задоволенні позову відмовлено, тому вимоги позивачки про витребування майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 є обґрунтованими.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 березня

2024 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У судовому рішенні у вступній і резолютивній частинах помилково зазначено, що апеляційна скарга подана ОСОБА_1 , проте зі змісту описової й мотивувальної частин судового рішення, так і з апеляційної скарги (а.с. 1-13, т. 3) вбачається, що апеляційну скаргу подано ОСОБА_2 .

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка не довела належними і допустимими доказами заявлені позовні вимоги про те, що

ФОП ОСОБА_3 продала спірні нежитлові приміщення, як окремі приміщення підвалу у складі нежитлових приміщень, які вона набула у власність на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі № 40/356-07, а саме нежитлові приміщення підвалу літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу № 1-№ 29), загальною площею 814,8 кв. м.

Крім того, відсутні належні докази продажу спірних нежитлових приміщень саме ФОП ОСОБА_3 , а тому апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність посилання позивачки на те, що унаслідок скасування вказаного вище судового рішення спірні нежитлові приміщення підвалу № 1-7 літ. «А-9-10», загальною площею 253,20 кв. м, які мають меншу площу та кількість, і право власності на які відповідачка набула на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2013 року

у власність від ОСОБА_4 , вибули з власності позивача поза її волею. Отже, у справі відсутні докази існування причинного зв`язку між скасованим рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року у справі

№ 40/356-07 та набуттям у власність відповідачкою спірних нежитлових приміщень.

Апеляційний суд зазначив, що районний суд помилково не з`ясував, що згідно з договором купівлі-продажу від 20 травня 2013 року № 810 відповідачка придбала

у власність нежитлові приміщення цокольного поверху № 1-7 літ. «А-9-10», загальною площею 253,2 кв. м, у ОСОБА_4 , а не у ФОП ОСОБА_3 .

Отже, у справі відсутні належні докази про те, що нежитлові приміщення підвалу власником яких була ФОП ОСОБА_3 та нежитлові приміщення цокольного поверху власником яких є ОСОБА_2 , є тотожними.

ОСОБА_2 , укладаючи договір купівлі-продажу нежитлових приміщень

від 20 травня 2013 року, проявляючи розумну обачність не могла знати про те, що нежитлові приміщення цокольного поверху могли вибути з володіння співвласників багатоквартирного будинку незаконно. ОСОБА_4 мав права їх відчужувати, оскільки при укладення вказаного договору купівлі-продажу

від 20 травня 2013 року № 810 керувався інформацією з Реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з якою право власності на майно було зареєстровано за продавцем.

Отже, при купівлі майна ОСОБА_2 правомірно очікувала, що продавець мав право ними розпоряджатися, а вона після отримання цього майна і сплати за нього грошових котів матиме змогу мирно ним володіти. Проте суд першої інстанції у порушення норм матеріального права не оцінив пропорційність втручання в право відповідача на мирне володіння майном, а також не дав оцінку тягаря, що буде покладено на неї таким втручанням, у зв`язку з чим не мотивував висновок про можливість витребування нежитлових приміщень у відповідача, оскільки витребування майна матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря.

Ураховуючи викладене, відсутні визначені положеннями статті 388 ЦК України підстави для витребування спірного майна у відповідачки, яка є його добросовісним набувачем і тривалий час, з 2013 року відкрито ним

користується, а саме передала в оренду і сплачує відповідні комунальні платежі ОК «ЖБК «Ковчег».

Відповідачка не була належним чином повідомлена судом першої інстанції про розгляд цієї справи.

У зв`язку з цим апеляційний суд скасував судове рішення районного суду і ухвалив власне судове рішення.

Після відкриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю зареєстрованого електронного кабінету ОСОБА_2 у підсистемі «Електронний суд» судові повістки та інші процесуальні документи направлялися судом поштовими листами на адресу відповідачки, зазначену позивачем у позовній заяві, а саме:

АДРЕСА_3 . Проте з 16 квітня 2018 року, тобто до відкриття провадження у справі ОСОБА_2 мала зареєстроване місце проживання за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_4 , що підтверджується відміткою в її паспорті. Таким чином, відповідач не була належним чином повідомлена про відкриття судом провадження у справі та розгляд справи у підготовчому провадженні.

Під час розгляду судом справи по суті суд почав направляти повідомлення відповідачу на його зареєстровану адресу проживання, а саме

АДРЕСА_4 , проте відповідно до справи судові повідомлення не були вручені та повернулися до суду з позначкою «за закінченням строку зберігання», або «адресат відсутній за вказаною адресою», а не у зв`язку з відмовою їх отриманні відповідачем.

Згідно з доданими відповідачкою до апеляційного скарги документів причиною неотримання нею судових повідомлень, направлених за адресою -

АДРЕСА_4 , було фактичне проживання відповідача у період з листопада

2019 року по вересень 2022 року за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_5 . У жовтні 2022 року після початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України відповідачка виїхала за межі території України та постійно проживає у Королівстві Іспанія, що підтверджується інформацією із її закордонного паспорту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 638/10158/20

з Дзержинського районного суду м. Харкова. Підставою відкриття касаційного провадження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У лютому 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2025 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що спірні приміщення підвалу є складовими частинами житлового будинку та за функціональним призначенням є допоміжними приміщеннями.

Перебування вказаних приміщень підвалу у приватній власності ОСОБА_2 перешкоджає співвласникам багатоквартирного житлового будинку належним чином володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Крім того, перебування допоміжних приміщень будинку у власності інших осіб значною мірою ускладнює здійснення управління та обслуговування будинком.

Положеннями закону визначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку призначені для забезпечення його експлуатації і побутового обслуговування мешканців будинку та знаходяться у спільній сумісній власності мешканців будинку.

У багатоквартирному житловому будинку АДРЕСА_2 технічний поверх та приміщення підвалу є допоміжними приміщеннями житлового будинку і вони належать на праві спільної сумісної власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень у цьому будинку.

Крім того, постановою Харківського апеляційного господарського суду

від 05 грудня 2017 року у справі № 40/356-07 встановлено, що у житловому будинку АДРЕСА_2 технічний поверх та приміщення підвалу є допоміжними приміщеннями і вони належать на праві власності усім співвласникам житлових та нежитлових приміщень у цьому будинку.

Таким чином, обґрунтованими є вимоги позивачки про витребування спірного приміщення із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

Згідно з листом ОК «ЖБК «Ковчег»від 10 грудня 2024 року за адресою

АДРЕСА_2 цокольного поверху не існує, а приміщення

№ 1-7 літ. «А- 9-10» є частиною підвалу багатоповерхового будинку.

Відповідно до висновку фізичної особи-підприємця ОСОБА_9 від 19 грудня 2024 року № 2024/241 відносно цокольного поверху, який повинен мати позначкою підлоги приміщень вище планувальної позначки землі менше як на половину висоти приміщень не виявлено. Житловий будинок по

АДРЕСА_2 має технічний поверх та підвальний поверх, цокольний поверх відсутній. Отже, нежитлові приміщення № 1-7 знаходяться в підвальному поверсі.

Відповідачем до апеляційної скарги не було додано технічно-проектної документації, яка б свідчила про роздільний функціонал спірних приміщень.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що районним судом розглянуто справу без належного повідомлення відповідачки, оскільки факт того, що ОСОБА_2 має квартиру і саме туди повинні були надходити судові повістки є безпідставним та спростовується тим, що перебування у власності об`єкта нерухомості жодним чином не підтверджує безпосереднє проживання за визначеною адресою.

Доводи особи, яка подала відзив та відповідь на відзив

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 про прийняття відзиву на касаційну скаргу слід відмовити, оскільки представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подав відзив на касаційну скаргу, який не було направлено усім учасникам справи, а відповідно до вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України до відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. Таким чином, відзив на касаційну скаргу не береться до уваги Верховним Судом й залишається без розгляду. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року

у справі № 757/43793/18-ц (провадження № 14-311 цс 19).

У лютому 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав відповідь на відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 . Оскільки відзив залишено без розгляду, то ця відповідь не розглядається.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири

АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на нерухоме майно від 18 серпня 2007 року.

Відповідно до протоколу загальних зборів співвласників багатоквартирного житлового будинку від 21 вересня 2017 року № 21/09/17 ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 надано право діяти в якості уповноважених представників з питань захисту прав та інтересів мешканців будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , щодо спільної сумісної власності на допоміжні приміщення підвалу та технічного поверху.

Згідно з відповіддю Департаменту житлового господарства Харківської міської ради від 23 листопада 2017 року житловий будинок

АДРЕСА_2 не є об`єктом комунальної власності територіальної громади та на балансі КП «Жилкомсервіс» не обліковується.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12 липня 2007 року

у справі № 40/356-07 позов ФОП ОСОБА_3 задоволено, визнано право власності за ФОП ОСОБА_3 на нежитлові приміщення підвалу літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення підвалу № 1-№ 29), загальною площею 814,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . Зобов`язано

КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» у п`ятиденний строк після набрання рішенням законної сили здійснити державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення підвалу за ОСОБА_3 . Визнано право власності ФОП ОСОБА_3 на нежитлові приміщення технічного поверху

літ. «А-9-10» (нежитлові приміщення технічного поверху: № 23, № 24, № 29-№ 43), загальною площею 265,8 кв. м, розташовані за адресою:

АДРЕСА_2 . Зобов`язано КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» у п`ятиденний строк після набрання рішенням законної сили здійснити державну реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення за ОСОБА_3 .

20 травня 2013 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу відчужив ОСОБА_2 нежитлові приміщення підвалу № 1-7 літ. «А-9-10», загальною площею 253,2 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 05 грудня

2017 року у справі № 40/356-07 апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_6 ,

ОСОБА_7 задоволено, скасовано рішення Господарського суду

Харківської області від 12 липня 2007 року, відмовлено у задоволенні позову

ФОП ОСОБА_3 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає зміні щодо мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Щодо інституту захисту прав та інтересів невизначеного (неперсоніфікованого) кола осіб

За загальним правилом право на звернення до суду за захистом особа має у разі порушення, невизнання або оспорювання її власних прав, свобод чи інтересів (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).

Можливість звернення до суду з позовом для захисту прав та інтересів неперсоніфікованого кола осіб законодавство України не передбачає. А тому позовна вимога, спрямована на захист прав неперсоніфікованого кола осіб, не може розглядатися у суді.

Такі правові висновки викладені у пункті 45 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 757/12726/18-ц (провадження № 14-97цс19), а згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У зв`язку з викладеним, оскільки у справі, яка Верховним Судом переглядається, позивачка звернулася до суду за захистом невизначеного кола осіб і районний суд такий позов задовольнив, витребувавши із чужого незаконного володіння на користь співвласників багатоквартирного будинку (неперсоніфікованих) нежитлові приміщення, є необхідність, урахувавши правову доктрину та проаналізувавши норми вітчизняного права, дати правову оцінку інституту захисту прав невизначеного кола осіб, дослідити процесуально-правові можливості судового захисту прав та інтересів численної групи осіб в Україні.

Позови в інтересах невизначеного кола осіб є різновидом групового позову - визнаного у світовій юридичній практиці процесуального засобу судового захисту прав та інтересів численної групи осіб, що зазнають порушень внаслідок дій (бездіяльності) одного відповідача; засобу розширення доступу до правосуддя; засобу, що сприяє процесуальній економії, забезпеченню єдності судової практики, а також стримуванню неправомірних дій.

Перші нормативні положення про можливість подання позову в інтересах невизначеного кола споживачів було введено до Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону від 15 січня 1994 року, стаття 26 якого містила вказівку, що об`єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов`язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов`язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. Звернемо увагу, що текст цього правового положення не зазнав змін і нині вказане право громадських організацій споживачів на звернення до суду в інтересах невизначеного кола споживачів закріплено пунктом 9 частини першої статті 25 Закону України «Про захист прав споживачів».

Водночас можна навести й інші правові норми, які за своєю суттю передбачають можливість судового захисту прав та інтересів численного кола осіб, хоча й без спеціальної вказівки на це в нормативно-правовому акті. Так, згідно зі статтею 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. На розвиток зазначеного конституційного положення статтею 293 ЦК України закріплено, що фізична особа має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання, а також право на належні, безпечні та здорові умови праці, проживання, навчання тощо. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. Діяльність фізичної та юридичної особи, що завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

Відповідно до статті 282 ЦК України кожна фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров`ю. Із зазначеною статтею пов`язана глава 81 ЦК України, якою фізичній особі надано право вимагати усунення загрози її життю, здоров`ю, майну від того, хто її створює. А у разі неусунення заінтересована особа має право вимагати заборони діяльності, яка створює загрозу. При цьому в статті 1163 ЦК України не конкретизовано, чим може бути створено загрозу, на відміну від статті 282 ЦК України, в якій законодавцем чітко визначено, що небезпека повинна створюватись господарською чи іншою діяльністю.

Згідно з частинами другою і третьою статті 9 Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуської Конвенції), представникам заінтересованої громадськості забезпечується доступ до процедури перегляду прийнятих компетентними органами рішень із питань, що стосуються навколишнього природного середовища, у суді та (або) іншому незалежному й неупередженому органі, а також оскарження дій або бездіяльності приватних осіб і громадських органів, які порушують положення національного законодавства, що стосується навколишнього середовища. При цьому вищевказані процедури повинні забезпечувати адекватні та ефективні засоби правового захисту, включаючи у разі необхідності засоби правового захисту у формі судової заборони, і бути справедливими, неупередженими, своєчасними і не пов`язаними з непомірно великими витратами.

У відповідності з пунктами «з» та «и» частини першої статті 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» кожен громадянин України має право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров`ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище; на оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом. Згідно із пунктом «ж» частини першої статті 21 вказаного Закону громадські природоохоронні організації мають право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров`ю громадян.

Згідно з частиною третьою статті 27 Закону України «Про рекламу» державні органи, зазначені у статті 26 цього Закону, з метою захисту інтересів суспільства, держави, споживачів реклами і учасників рекламного ринку можуть звертатися до суду з позовами про заборону відповідної реклами та її публічне спростування.

Пунктом 15 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено право сільського, селищного, міського голови на звернення до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів.

Як уже зазначалося вище в цій постанові, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).

Разом з тим, що стосується позову фізичної особи на захист невизначеного кола осіб, то слід погодитися з думкою відомих вчених-процесуалістів, що наразі право звертатися до суду з позовами на захист невизначеного кола осіб виглядає скоріше як ідея, декларація, оскільки для реального розгляду подібних позовів необхідні специфічні процедури й інститути судочинства, які в ЦПК України є відсутніми.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про те, що практика національних судів поступово сприймає розгляд групових позовів в інтересах невизначеного кола осіб, суспільних інтересів, але позовні вимоги стосуються, як правило, захисту прав численної групи осіб, невизначеного кола осіб (споживачів), колективних екологічних прав тощо.

Під час проведення судової реформи 2017 року та оновлення національного процесуального законодавства розробниками оновленого ЦПК України, а саме Радою з питань судової реформи ще на етапі презентації законопроекту було проанонсовано вирішення питання групових (або «класових», «масових») позовів та інші питання, які дозволять зменшити навантаження на судову систему. Проте, якщо в адміністративному судочинстві запроваджено процедуру розгляду типових справ в спрощеному провадженні з урахуванням рішення у зразковій справі (§ 3 глави 11 КАС України «Розгляд типових та зразкових справ»), що певною мірою можна розглядати як варіант судового захисту численної групи осіб, то оновлене цивільне процесуальне законодавство не містить положень, що стосуються порядку розгляду групових позовів, а саме захисту невизначеного кола осіб.

Діючий ЦПК України в пункті 6 частини першої статті 161 містить лише норми щодо віднесення до переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, вимоги про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Виходячи з цього, можна говорити, що в національному цивільному судочинстві знайшла часткове закріплення лише одна модель групового позову - організаційний груповий позов, і лише в чітко визначеній сфері - захист прав споживачів. При цьому, як свідчать дані судової статистики за останні роки таких судових рішень практично немає. Причиною цьому є те, що ця норма права на практиці не може бути застосована, оскільки йдеться про рішення суду за груповими позовами, а цивільне процесуальне законодавство не передбачає існування таких позовів (див.: Курс цивільного процесу: підручник / Комаров, В. А. Бігун , В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - С. 664-665; Liber Amicorum Вячеслав Комаров. - Харків : Право, 2020).

У монографії Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, . Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. -Х. : Право, 2016. - С. 464-468 зазначається, що чинний ЦПК України не передбачає можливості пред`явлення позовів на захист групових інтересів, незважаючи на те, що норми матеріального права в деяких випадках допускають їх пред`явлення. При цьому зазначається, що на рівні чинного законодавства України доцільно запровадити декілька позовів та процедур, за допомогою яких можуть бути захищені групові позови.

Підтвердженням цьому є Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), в якому закріплено, що акціонер може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі й третіми особами, прав та охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом.

Тобто Конституційний суд України чітко констатував, що пред`явлення похідних позовів, а також позовів на захист групових інтересів ні підставі чинного процесуального законодавства є неможливим.

Колегія суддів зазначає, що наразі з огляду на нормативне регулювання цивільного процесуального законодавства неможливо суду розглянути позов фізичної особи на захист невизначеного (неперсоніфікованого) кола осіб, зокрема, як у цій справі на захист співвласників будинку, оскільки до основних питань, які потребують вирішення в національному цивільному процесуальному законодавстві, з урахуванням позитивного досвіду інших країн, в яких успішно функціонує інститут групових позовів, необхідно:

- визначити критерії визнання позову як групового (сертифікація);

- визначити склад групи та з`ясування згоди потенційних учасників провадження на участь у ньому з огляду на можливі допустимі механізми погодження або відмови учасника групи, проблема принципу диспозитивності цивільного судочинства;

- визначити юрисдикцію та процесуальну компетенцію судів із розгляду і вирішення справ за груповими позовами;

- виробити процесуальний механізм подання групового позову (через єдиного позивача - представника групи або особою, яка діє в «чужих» інтересах (громадські об`єднання, органи державної влади, прокурор тощо));

- інформувати учасників (потенційних учасників) групи про відкриття провадження у справі за груповим позовом, час та місце судового розгляду, прийняте судове рішення;

- вирішити щодо права особи, яка не була членом групи у провадженні за груповим позовом, але рішення у справі стосується її прав, звертатися до суду в індивідуальному, але процесуально спрощеному, порядку, доводячи лише те, що рішення стосується її прав;

- передбачити оскарження рішення як кожним із членів групи, так і особами, які не є членами групи, проте рішення стосується їх прав, та виконання рішення тощо.

Отже, у ЦПК України має бути врегульована процесуальна форма розгляду такої категорії справ, як це, зокрема, врегульовано у КАС України щодо зразкових справ, типових справ.

При цьому чинна цивільна процесуальна форма не пристосована до розгляду позовів фізичних осіб, поданих на захист невизначеного кола осіб, так як відсутні відповідні процедури та процесуальні інститути, які стосуються встановлення обставин справи, доказування та змісту судового рішення й преюдиційності такого судового рішення, а також можливістю оскарження такого судового рішення особами, які вказують, що входять до цього невизначеного кола осіб.

Крім того, невизначеним залишається питання про те, чи через позивача, який представляє інтереси групи, чи члени групи (невизначеного кола осіб) мають право: 1) зменшувати/збільшувати розмір позовних вимог; 2) змінювати підставу або предмет позову; 3) подавати письмові пояснення та докази тощо.

Вочевидь, є зрозумілим, що позови щодо захисту прав інших осіб спрямовані на захист не безпосередньо позивача, а інших осіб, коли позивач законодавчо уповноважений на порушення справи в їх інтересах. Це, наприклад, заяви, що подають органи опіки та піклування або прокурор. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, громадські природоохоронні, екологічні організації, об`єднання споживачів тощо, подаючи позов на захист прав та інтересів невизначеного кола осіб, вони у цій ситуації є процесуальними позивачами, а не матеріальним позивачем.

Отже. конструкція «захист прав невизначеного кола осіб» передбачає захист прав інших осіб після законодавчого врегулювання цього процесуального інституту.

Щодо розгляду справи по суті

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 4 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення) (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав (частина друга статті 382 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 385 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 369 ЦК України).

Відповідно до частин першої - третьої статті 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Згідно з абзацом 10 частини першої статті 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» об`єднання має право відповідно до законодавства та статуту об`єднання захищати права, представляти інтереси співвласників у судах, органах державної влади і органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності

У постанові Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 910/11948/18 вказано, що « об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ), яке є об`єднанням громадян, мета створення та діяльність якого прямо та безпосередньо пов`язана із забезпеченням і захистом прав співвласників будинку, є належним виразником інтересів більшості членів цього об`єднання. Водночас, інтереси об`єднання, як юридичної особи, не завжди співпадають з інтересами кожного члена об`єднання. З урахуванням мети створення, ОСББ має пряме та безпосереднє відношення до усіх питань, що стосуються будинку, а отже, може мати власну, окрему від інтересів кожного окремого члена об`єднання, матеріально-правову зацікавленість у спорах що стосуються будинку.

Наявність матеріально-правової зацікавленості у ОСББ у правовідносинах, що виникають щодо будинку чи його складових, утримання, експлуатації та інших подібних питань є передумовою визнання за ОСББ самостійної процесуальної правосуб`єктності, а отже, і права на звернення до суду із самостійним позовом. Окрім того, реальний захист прав співвласників будинку (членів ОСББ) у певних випадках потребує звернення до суду.

З огляду на викладене заслуговують на увагу доводи скаржника стосовно того, що суди попередніх інстанцій у вирішенні спору не звернули уваги на те, що позивач звернувся з позовом до суду на захист прав та законних інтересів співвласників будинку. Таке право надано ОСББ «Гончара 62» згідно з приписами статті 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» Конституцією України та статутом Об`єднання, а також узгоджується з позицією, викладеною у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Горраіз Лізаррага та інші проти Іспанії» від 10 листопада 2014 року, заява № 62543/00».

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 815/219/17 (провадження № К/9901/3315/18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі

№ 757/12726/18-ц (провадження № 14-97цс19), постанові від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (провадження № 14-651цс18) зауважила, що обраний спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу позивача. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.

За загальним правилом право на звернення до суду за захистом особа має у разі порушення, невизнання або оспорювання її власних прав, свобод чи інтересів (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).

Подібні правові висновки викладені у пункті 45 постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 757/12726/18-ц (провадження № 14-97цс19).

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України),

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України).

Апеляційний суд у порушення вищевказаних вимог закону не звернув уваги на те, що у правовідносинах, які виникають щодо допоміжних приміщень багатоквартирного будинку чи його складових та інших подібних питань, є передумовою визнання саме за ОСББ або відповідною громадською організацією самостійної процесуальної правосуб`єктності, а отже, і права на звернення до суду із самостійним позовом.

Разом з тим звернення позивачки, як власника квартири у спірному будинку, та надання їй протоколом співвласників багатоквартирного житлового будинку

від 21 вересня 2017 року № 21/09/17 права діяти з питань захисту прав та інтересів мешканців будинку, не спростовує визначені законом право безпосередньо ОСББ на захист інтересів співвласників багатоквартирного житлового будинку, у тому числі щодо допоміжних приміщень. При цьому позов ОСОБА_1 пред`явлено не на захист свого порушеного права чи інтересу, а виключно на захист неперсоніфікованого, невизначеного кола осіб. Більше того, якщо брати до уваги рішення ОСББ, то навіть у такому разі позов мав би бути пред`явлений від імені ОСББ.

Верховний Суд зазначає, що у практиці суду касаційної інстанції розглядалися справи, в яких пред`явлено подібні позови в інтересах групи осіб (невизначеного кола осіб, проте не фізичною особою, а виключно або ОСББ, чи на підставі Статуту громадської організації (див:, зокрема: постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 березня 2021 року у справі № 367/4695/20 (провадження № 14-12цс21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року у справі № 638/5304/21 (провадження № 61-2614св23).

При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 906/1308/19 (провадження № 12-76гс20) у подібній ситуації позивач, споживач, захищав, у тому числі свої права та інтереси, і саме щодо захисту прав позивача вирішувався спір, як і у подібній справі № 363/2109/21 (провадження № 61-1973св24).

Ураховуючи викладене, апеляційний суд не врахував, що фактично позивачка звернулася з цим позовом не за захистом свого порушеного права чи інтересу, а з метою захисту інтересів невизначеного кола осіб. Тобто саме з цих правових підстав слід було відмовити у позові.

Отже, апеляційний суд по суті правильно вирішив спір та вірно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , проте дійшов помилкового висновку щодо мотивів такої відмови.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись статтями 400 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 07 листопада 2024 року змінити, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Харківського апеляційного суду від 07 листопада

2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець