Постанова

Іменем України

04 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 638/13880/17

провадження № 61-10398св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року у складі судді Штих Т. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, в якому просив визнати недійсним договір дарування частки домоволодіння з надвірними будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 01 серпня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позов мотивовано тим, що 12 червня 2003 року ОСОБА_2 взяла у ОСОБА_1 у борг 120 000 доларів США, які зобов`язалась повернути до 12 серпня 2009 року. В обумовлений строк позику не повернула. У борговій розписці зазначено, що якщо борг не буде повернутий, ОСОБА_2 передасть ОСОБА_1 усі права на належний їй будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

У подальшому ОСОБА_2 звільнила будинок та передала його

ОСОБА_1 . Проте через деякий час відмовилась від цих дій та звернулась до суду щодо виселення ОСОБА_1 із вказаного будинку. Позивач у свою чергу звернувся до суду про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу за договором позики у розмірі 120 000 доларів США.

01 серпня 2017 року між відповідачами укладено договір дарування 89/100 частки домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Укладення вказаного договору дарування є заходом для виведення майна із під можливості у майбутньому звернути на нього стягнення в рахунок погашення боргу, що свідчить про фіктивність цього правочину та є підставою для визнання його недійсним.

Спірний договір дарування укладався без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, а отже є фіктивним, що підтверджується тим, що обдарований ОСОБА_3 після укладення договору дарування жодних дій на виконання договору не вчиняв, в будинок не вселявся, речі не завозив, у будинку не проживає, предмет договору дарування - частка домоволодіння, до теперішнього часу фактично залишається у власності ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 16 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що станом на момент укладання спірного договору ОСОБА_2 була зареєстрована за адресою спірного домоволодіння та була власником 89/100 часток цього нерухомого майна, а відповідно, могла ними розпорядитися, обмежень стосовно вчинення указаного правочину не існувало.

Фактичні обставини справи свідчать про те, що передбачені договорами дарування від 01 серпня 2017 року правові наслідки дійсно настали, сторони договору - відповідачі у справі вчинили усі передбачені цим договором дії, виконали його, передавши майно від дарувальника обдарованому, що, в свою чергу, виключає можливість визнання такого договору фіктивним.

Право власності на спірну частину домоволодіння після укладення оскаржуваної угоди було зареєстровано за новим власником ОСОБА_3 у встановленому законом порядку, що вказує на прийняття ним дарунка у вигляді спірної частини домоволодіння і що відповідає положенням частини третьої статті 722 ЦК України .

Позивачем не надано доказів на підтвердження його доводів щодо порушення його прав внаслідок укладеного оспорюваного правочину. Матеріали справи не містять, ні розписки про наявність боргових зобов`язань, ні ухвали або рішення суду щодо наявності в провадженні суду справи за позовом ОСОБА_1 про стягнення боргу або визнання за ним права на спірне домоволодіння.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника, не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки та не врахували тих обставин, що оспорюваний правочин був укладений 01 серпня 2017 року. У вересні 2017 року позивач звернувся з даним позовом, про що відповідачі довідалися з матеріалів, надісланих судом у жовтні 2017 року. Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно дані оспорюваного договору відносно реєстрації права власності до Реєстру не вносилися. Ці відомості були внесені до Державного реєстру лише 31 жовтня 2017 року, тобто через три місяці після укладання правочину. Таким чином причиною укладення відповідачем договору дарування є саме загроза втрати прав на спірне домоволодіння, а не її внутрішня воля щодо безоплатного відчуження цього майна.

Судами не враховано, що доказом фіктивності правочину, відповідно до заяви про зміну підстав позову є обставина, що згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкту домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , присвоєно реєстраційний номер 209398, а майну, що передано у дар, за оспорюваним договором дарування присвоєно реєстраційний номер 634912063191.

У разі переходу права власності на об`єкт нерухомого майна або зміни відомостей про об`єкт нерухомого майна його реєстраційний номер не змінюється. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна має першочергове і пріоритетне значення серед усіх ідентифікаторів, за якими здійснюється пошук відомостей у Державному реєстрі прав.

Таким чином, передане у дар за оспорюваним договором дарування нерухоме майно, навіть після вчинення реєстраційних дій (через три місяці після укладання правочину) стосовно його предмету, залишається власністю дарувальника - відповідача ОСОБА_2 .

Апеляційний суд у прийнятій постанові зазначив, що матеріали справи не містять розписку про наявність боргових зобов`язань у ОСОБА_2 перед позивачем, але в матеріалах справи така розписка є. Таким чином, суд не дослідив зібрані у справі докази, що, відповідно до статті 411 ЦПК України, є підставою для скасування судового рішення.

Крім того, судами попередніх інстанцій не враховано, що у відповідача ОСОБА_2 на утриманні знаходяться троє неповнолітніх/малолітніх дітей, іншого житла вона немає, а тих обставин, що укладений правочин по відчуженню єдиного житла відповідає інтересам дітей, вона не довела під час розгляду справи.

Під час вирішення даного спору, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, відповідно до якого вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

З урахуванням викладених у цій постанові Верховного Суду висновків оспорюваний у цій справі договір дарування може бути кваліфікований як правочин, який не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, оскільки обставини укладання договору свідчать про умисел обох сторін правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності ОСОБА_2 без отримання плати за це майно, з метою уникнути виконання ОСОБА_2 обов`язків по виконанню договору позики від 12 червня 2003 року, відповідно до якого відповідачка ОСОБА_2 взяла у позивача у борг 120 000 доларів США, які вона зобов`язалась повернути до 12 серпня 2009 року.

При цьому, ОСОБА_2 була обізнана про позовні вимоги ОСОБА_1 , про відкриття провадження у цивільній справі про стягнення з неї суми за договором позики у розмірі 120 000 доларів США.

Врахувавши відсутність вчинення відповідачами належних дій, спрямованих на реальне виконання умов спірного договору дарування, а саме: що передане у дар за оспорюваним договором дарування нерухоме майно, навіть після вчинення реєстраційних дій стосовно його предмету, залишається власністю дарувальника - відповідача ОСОБА_2 ; новий власник подароване майно фактично у дар не прийняв; Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради не давав згоду на відчуження житла, можливо дійти до переконливого висновку про наявність умислу ухилення у майбутньому від виконання рішення суду щодо стягнення з ОСОБА_2 суми за договором позики у розмірі 120 000 доларів США.

Відзиви на касаційну скаргу іншими учасниками справи суду не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

01 серпня 2017 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарований) укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Дергачівського нотаріального округу Харківської області Арнаутовою Т. А., відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала в дар ОСОБА_3 89/100 часток домоволодіння з відповідною частиною надвірних будівель АДРЕСА_1 , які належать їй на праві приватної спільної часткової власності.

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 серпня 2017 право приватної спільної часткової власності на 89/100 частки домоволодіння з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 01 серпня 2017 року.

З червня 2016 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обгрунтовував позовні вимоги про визнання недійсними договору дарування, посилався на те, що вказаний правочин є фіктивним, оскільки сторони їх уклали без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, а лише з метою уникнення ОСОБА_2 у майбутньому звернення стягнення на належне їй нерухоме майно на виконання судового рішення про стягнення з неї боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики на суму 120 000 доларів США.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі

№ 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

У справі, яка переглядається, установлено, що договір дарування, укладений 01 серпня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виконано, дарунок від дарувальника передано обдарованому, який зареєстрував за собою право власності на це нерухоме майно у встановленому порядку, тобто прийняв у дар спірне майно, а після укладення цього договору дарувальник не проживає у спірному будинку та зареєстрована за іншою адресою.

Установивши, що передбачені договором дарування від 01 серпня 2017 року правові наслідки дійсно настали, сторони цього договору вчинили усі передбачені цим договором дії, виконали його, передавши майно від дарувальника обдарованому, який прийняв дарунок, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання такого договору недійсним з підстав фіктивності.

Під час розгляду справи позивач не довів на підставі належних і допустимих доказів, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування 89/100 частки домоволодіння з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 , є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків, а також не наведено фактичних даних, підтверджених доказами, на спростування встановленої законом презумпції правомірності правочину.

Посилання у касаційній скарзі на фіктивність договору дарування з тих підстав, що цей правочин укладений з метою уникнення боргових зобов`язань за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не заслуговують на увагу, оскільки під час розгляду справи позивач наявність таких обставин не довів, зокрема, ним не доведено, що станом на момент укладення оспорюваного договору у ОСОБА_2 існувало невиконане та прострочене боргове зобов`язання перед позивачем та що спірне майно було відчужено на момент виникнення цього боргового зобов`язання та розгляду судом справи щодо стягнення цього простроченого боргу.

Матеріали справи не містять розписки про наявність боргових зобов`язань, на яку посилається позивач, а також ухвали або рішення суду щодо розгляду судом справи за позовом ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 боргу, або визнання за ним права на спірне домоволодіння.

В матеріалах справи розписка ОСОБА_2 , про наявність боргового зобов`язання відсутня, що спростовує доводи касаційної скарги позивача про наявність такого боргового документу у справі.

Суди правильно виходили, що наявність в провадженні суду справи про припинення права власності на 89/100 часток спірного домоволодіння не встановлює обов`язку відповідача повернути майно та не підтверджує факт існування у неї боргового простроченого зобов`язання перед позивачем в момент укладення оспорюваного договору дарування.

Доводи касаційної скарги, що оспорюваний правочин є фіктивним з тих підстав, що був укладений 01 серпня 2017 року, але відомості до Державного реєстру речових прав було внесено лише 31 жовтня 2017 року, є аналогічними аргументам апеляційної скарги позивача, які під час розгляду справи спростовані апеляційним судом з посиланням на Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 серпня 2017 року, відповідно до якого право приватної спільної часткової власності на 89/100 частки домоволодіння з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 01 серпня 2017 року.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження №61-22378св19), є необґрунтованими та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, які, з рахуванням встановлених у цій справі конкретних обставин цим висновкам не суперечать, а норми матеріального права щодо визнання правочину недійсним з підстав його фіктивності застосовано правильно, відповідно до установлених фактів.

У вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Проте, у справі, яка переглядається, не встановлено факту вчинення договору дарування з метою унеможливити задоволення вимоги позивача, як стягувача за рахунок майна відповідача, як боржника, і таких обставин позивач належними і допустимими доказами під час розгляду не довів.

Крім того, постанова Верховного Суду від 27 травня 2020 року прийнята у справі № 641/9904/16-ц (провадження №61-22378св19) про витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, тобто у цій справі містяться різні фактичні обставини, інші підстави позову та нормативно-правове регулювання, у порівнянні зі справою, яка переглядається.

Таким чином, підстави, за яких відкрито касаційне провадження, не підтвердились.

За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку позивача свідчить про фіктивність оспорюваного ним договору дарування з підстав фіктивності. Проте такі доводи і обставини були перевірені і спростовані судами під час розгляду справи з посиланням на належні докази.

Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, судами надано належну оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може з тих підстав, що встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко