Постанова

Іменем України

31 травня 2022 року

м. Київ

справа № 638/20248/19

провадження № 61-19696св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гібадулова Лариса Августинівна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Глущенко Ірина Юріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Харківського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гібадулова Лариса Августинівна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Глущенко Ірина Юріївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у грудні 2019 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 січня 2019 року, укладений від її імені з ОСОБА_2 , та визнати недійсним договір іпотеки від 08 липня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо передачі в іпотеку нежитлових приміщень.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що у листопаді 2019 року вона дізналася про те, що ОСОБА_4 використав надану йому раніше довіреність від 05 липня 2017 року та уклав від її імені зі своєю матір`ю ОСОБА_2 договір купівлі-продажу від 18 січня 2018 року, за яким право власності на нежитлові приміщення другого поверху №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 загальною площею 145,2 кв. м, в житловому будинку літера А-16, що розташовані на АДРЕСА_1 , було оформлено на ОСОБА_2 .

Продаж вказаного майна було здійснено за 782 500 грн, які нібито отримані представником продавця.

Проте ОСОБА_4 не тільки не повідомив про те, що від її імені уклав правочин, але й жодних коштів від його продажу їй не передав.

Продаж майна було вчинено за ціною, що набагато нижча від ринкової вартості, а договір купівлі-продажу було укладено на користь близького родича особи, що діяла нібито від її імені.

Згідно з висновком про вартість майна від 20 грудня 2019 року, наданим ТОВ «Центр експерт груп», оціночна вартість вказаних нежитлових приміщень складає 5 258 250 грн.

У подальшому між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 08 липня 2019 року було укладено договір іпотеки, згідно з яким передано в іпотеку спірні нежитлові приміщення.

Вказаний договір було укладено для забезпечення боргових зобов`язань ОСОБА_4 перед ОСОБА_3 , у якого було позичено 874 186 грн.

Договором іпотеки від 28 липня 2019 року визначено, що узгоджена сторонами вартість предмета іпотеки становить 4 479 948 грн, що на день укладення договору становить 174 240 доларів США.

ОСОБА_2 є людиною похилого віку, яка перебуває на пенсії, отримує соціальну допомогу від держави по сплаті за комунальні послуги та у неї не було у наявності коштів, що свідчить про те, що в дійсності гроші за договором купівлі-продажу від 18 січня 2019 року фактично не передавались.

Крім того, позивач до листопада 2019 року продовжувала отримувати орендну плату за договором оренди № 3613 нежитлового приміщення, що свідчить про те, що укладений договір купівлі-продажу від 18 січня 2019 року не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Жодних повідомлень про те, що нежитлові приміщення були продані вона не отримувала, а також не отримувала грошових коштів за продаж зазначених нежитлових приміщень, що свідчить про наявність зловмисної домовленості.

Довіреність від 05 липня 2017 року, за якою був укладений правочин, була видана нею як фізичною особою-підприємцем, а нежитлові приміщення були зареєстровані за нею, як за фізичною особою, тому договір купівлі-продажу від 18 січня 2019 року з боку продавця було укладено неуповноваженою особою, оскільки за чинним законодавством України фізична особа і фізична особа-підприємець різні особи.

Оскільки право власності було зареєстровано не за суб`єктом господарювання - фізичною особою-підприємцем, то розпоряджатись майном, що не належить цій особі, вона не має право, як не має право це робити і представник від імені такої особи.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дзержинський районний суд міста Харкова рішенням від 02 лютого 2021 року відмовив у задоволенні позову.

Скасував заборону відчуження нерухомого майна, що належить ОСОБА_2 , а саме нежитлових приміщень другого поверху №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 загальною площею 145,2 кв. м, в житловому будинку літера А-16, що розташовані на АДРЕСА_1 , яка вжита ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 03 січня 2020 року.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що ОСОБА_1 добровільно видано ОСОБА_4 нотаріально посвідчену довіреність, якою вона уповноважила останнього розпоряджатися нерухомим майном. Видаючи довіреність позивач повинна була усвідомлювати, що наділила відповідача правом, в тому числі і відчужувати рухоме та нерухоме майно будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд. Вказана довіреність позивачем не оспорювалася.

Позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною вимогою від визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 січня 2012 року.

Харківський апеляційний суд постановою від 02 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 02 лютого 2021 року скасував та прийняв нову постанову про задоволення позовних вимог.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень другого поверху №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 загальною площею 145,2 кв. м у житловому будинку літера А-16 на АДРЕСА_1 від 18 січня 2019 року, укладений від імені ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А.

Визнав недійсним договір передачі в іпотеку нежитлових приміщень другого поверху №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 загальною площею 145,2 кв. м у житловому будинку літера А-16 на АДРЕСА_1 від 08 липня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Глущенко І. Ю.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4 вчинив правочин від імені позивача на користь своєї матері фактично у власних інтересах, тому суд першої інстанції зробив необґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 238 ЦК України.

Оскільки позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу від 18 січня 2012 року укладеного між ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_1 , підлягають задоволенню, позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки 08 липня 2019 року також підлягають задоволенню оскільки є похідними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3 у грудні 2021 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що апеляційний суд у відсутність жодних доказів на підтвердження обставин, безпідставно проігнорував презумпцію добросовісності поведінки представника продавця, який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності, безпідставно дійшов висновків про родинні стосунки представника продавця та покупця й про те, що повірений вчинив правочин купівлі-продажу у власних інтересах та на цій підставі визнав недійсним такий договір купівлі-продажу, скасувавши повністю законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 554/9882/15-ц, від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц, від 03 лютого 2021 року у справі № 621/2173/16, від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц.

Висновок апеляційного також зроблено всупереч правовому висновку, висловленому у постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), згідно з яким для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Подібних висновків дійшов також Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц.

На час укладення договору купівлі-продажу від 18 січня 2019 року у нього не було жодних ні правовідносин, ні домовленостей ані з ОСОБА_4 щодо укладення в подальшому договору позики від 08 вересня 2019 року, ані з ОСОБА_2 щодо укладення договору іпотеки від 08 липня 2019 року, тому на час вчинення правочину купівлі-продажу не існувало такої підстави для визнання його недійсним.

Суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки у позовній заяві не містилося такої підстави позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу як вчинення ОСОБА_4 зазначеного договору у власних інтересах на порушення статті 238 ЦК України.

У матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 є матір`ю представника продавця.

Презумпція добросовісності поведінки особи-представника ОСОБА_4 не спростована жодним чином.

Сам по собі факт продажу об`єктів нерухомого майна представником продавця своєму близькому родичу за заниженою вартістю не доводить наявність зловмисної домовленості між вказаними особами.

Висновок апеляційного суду про наявність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним з підстав, передбачених частиною третьою статті 238 ЦК України є необґрунтованим та таким, що грубо суперечить нормам процесуального права та матеріалам справи.

На час вчинення правочину довіреність не була визнана нікчемною, не припинила свою дію, ОСОБА_4 вчинив правочин за наданими йому ОСОБА_1 повноваженнями. Довіреність позивачем не оспорювалася та на дату вчинення оспорюваного правочину купівлі-продажу не була скасована.

Шляхом посвідчення договору іпотеки між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нотаріус встановив та підтвердив відповідність договору іпотеки вимогам закону.

Навіть у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення майна у власність ОСОБА_1 , іпотека залишається дійсною, а права та обов`язки іпотекодавця перейдуть до нового власника, тобто до ОСОБА_1 . Викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 668/9978/15-ц (провадження № 14-124цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19), від 05 травня 2020 року у справі № 161/6253/15-ц (провадження № 14-32цс20), та у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 646/5674/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 2-3080/12, від 21 травня 2020 року у справі № 753/11450/17.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у січні 2022 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_4 вчинив оспорюваний правочин від її імені фактично у власних інтересах, оформивши право власності спочатку на свою матір за договором купівлі-продажу, а потім на себе за договором дарування від 27 липня 2021 року, який був укладений до набрання рішенням законної сили з метою унеможливлення виконання рішення у цій справі.

У подальшому того ж дня між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку було передано спірні нежитлові приміщення.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 грудня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дзержинського районного суду міста Харкова.

Справа № 638/20248/19 надійшла до Верховного Суду 06 січня 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Акціонерне товариство «Житлобуд-2» та ОСОБА_1 30 грудня 2005 року уклали договір пайової участі у будівництві.

Згідно з актом приймання-передачі нежитлових приміщень у житловому будинку на АДРЕСА_1 , на підставі сертифікату та у відповідності з договором пайової участі у будівництві № 422/12-1 від 30 грудня 2005 року «Жилстрой-2» передав, а громадянка ОСОБА_1 прийняла офіс/нежитлові приміщення №№ 80, 81, 82, 83, 84, 85, 94, які відповідають №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 технічного паспорту загальною площею 145,2 кв. м в житловому будинку на АДРЕСА_1 .

З наданого ОСОБА_1 договору оренди нежитлового приміщення № 3613 від 03 червня 2013 року апеляційним судом також встановлено, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 та ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа вієнна іншуранс груп» уклали зазначений договір про передачу ОСОБА_1 у строкове платне користування ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа вієнна іншуранс груп» приміщення загальною площею 132 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

З договору купівлі-продажу від 18 січня 2019 року судами встановлено, що ОСОБА_1 , як продавець, передала у власність (продала) ОСОБА_2 (покупцю) об`єкт нерухомості, який відповідно до правовстановлюючих документів значиться як нежитлові приміщення другого поверху №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 загальною площею 145,2 кв. м, в житловому будинку літера А-16, що розташовані на АДРЕСА_1 .

Зазначений договір купівлі-продажу укладений від імені ОСОБА_1 (продавця) - ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А.

Згідно з довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А. 05 липня 2017 року, ОСОБА_1 , як фізична особа-підприємець уповноважила ОСОБА_4 представляти її інтереси, зокрема з питань відчуження (купівлі-продажу, ренти, міни) належного рухомого і нерухомого майна.

Довіреність дійсна до 05 липня 2020 року.

У подальшому ОСОБА_2 , як власник нежитлових приміщень, на підставі договору іпотеки від 08 липня 2012 року передала ОСОБА_3 нежитлові приміщення другого поверху №№ 30, 31, 32, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47 загальною площею 145,2 кв. м, в житловому будинку літера А-16, що розташовані на АДРЕСА_1 . Договір іпотеки укладено в якості забезпечення зобов`язання ОСОБА_4 за договором позики, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звернувшись із даним позовом до суду, ОСОБА_1 посилалася на те, що ОСОБА_4 не повідомив її, про те, що він уклав правочин щодо продажу належних їй на праві власності нежитлових приміщень, жодних коштів від його продажу передано не було. Продаж майна було вчинено за ціною, що набагато нижча від ринкової вартості, а договір купівлі- продажу було укладено на користь близького родича особи, що діяла нібито від її імені.

З огляду на частини першу та другу статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, у спосіб визнання правочину недійсним.

За положеннями статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229-233 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18) зроблено висновок щодо застосування статті 232 ЦК України та вказано, що «під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють».

Відповідно до частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акту органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (частина третя статті 238 ЦК України).

За змістом статей 244 245 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

При визнанні недійсним договору купівлі-продажу апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_4 , діючи від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А. 25 липня 2017 року, 18 січня 2019 року здійснив продаж належних позивачу нежитлових приміщень своїй матері ОСОБА_2 , яка в подальшому уклала договір іпотеки з ОСОБА_3 на забезпечення виконання зобов`язань самого ОСОБА_4 .

Отже, продаж спірних нежитлових приміщень ОСОБА_4 здійснив у інтересах своєї сім`ї та особистих інтересах.

Таким чином, сукупність зібраних у справі доказів, які були оцінені судом апеляційної інстанції, свідчить про наявність зловмисної домовленості ОСОБА_4 , який діяв за довіреністю від імені ОСОБА_1 , з іншою особою - його матір`юОСОБА_2 при укладенні договору купівлі-продажу належних ОСОБА_1 нежитлових приміщень, оскільки про це свідчить те, що договір укладався між близькими родичами.

Наведене давало суду апеляційної інстанції підстави для висновку щодо наявності умислу представника, домовленості сторін оспорюваного договору для переслідування власних інтересів всупереч інтересам ОСОБА_1 .

Також апеляційний суд правильно визнав недійсним оспорюваний договір іпотеки, оскільки позовні вимоги про визнання його недійсним є похідними від позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18 січня 2019 року.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 760/34776/19 (провадження № 61-17192св20).

Доводи касаційної скарги щодо відсутності умислу представника на вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статте 400 ЦПК України.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки у позовній заяві не містилося такої підстави позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу як вчинення ОСОБА_4 зазначеного договору у власних інтересах на порушення статті 238 ЦК України є безпідставними, оскільки як на підставу недійсності договору купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень ОСОБА_1 , зокрема посилалася на те, що оспорюваний правочин було укладено на користь близького родича особи, що діяла нібито від її імені.

Аргументи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду прийнята без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 554/9882/15-ц, від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц, від 03 лютого 2021 року у справі № 621/2173/16, від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, не заслуговують на увагу, оскільки на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров