Постанова
Іменем України
02 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 638/289/18
провадження № 61-14445св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2019 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Кіся П. В., Хорошевського О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.
Позов обґрунтовано тим, що з 11 листопада 2005 року до 13 жовтня 2014 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .
У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, укладеним 16 січня 2011 року, за умовами якого ОСОБА_3 надав у позику ОСОБА_2 750 000,00 грн на придбання квартири АДРЕСА_1 , яка визнана спільним майном подружжя.
Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 червня 2015 року з ОСОБА_2 стягнуто борг за договором позики. За результатами розгляду скарги ОСОБА_1 в рішенні апеляційного суду Харківської області від 26 листопада2015 року, яке залишено в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року, зазначено, що ОСОБА_1 не є стороною спірного договору, проте вказаним рішенням виключено із мотивувальної частини посилання на те, що кошти ОСОБА_2 взято в борг на придбання квартири.
Вважав, що дії ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є умисними та узгодженими, фактично позики не було, вона була безгрошовою та має усі ознаки фіктивності, а саме: з огляду на вимоги статей 206 208 ЦК України відсутній нотаріально засвідчений договір позики, відсутнє будь-яке забезпечення позики, відсутня і нотаріально посвідчена згода на цей правочин від позивача, оскільки на той час він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 ; кредитор ОСОБА_3 на час позики був зареєстрований та жив у гуртожитку, що викликає сумніви у можливості у нього надати в борг 100 000 доларів США (750 000,00 грн) на 5 років сторонній особі; викликає сумнів за рахунок яких коштів останній, будучи держслужбовцем, надав позику на вказану суму і за рахунок яких коштів ОСОБА_2 поверталася позика.
У зв`язку з зазначеним, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір позики у вигляді боргової розписки, укладеної між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на суму 750 000,00 грн (еквівалент 100 000 долларів США) від 16 січня 2011 року, та стягнути з відповідачів судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики задоволено.
Визнано недійсним позику між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на суму 750 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США та боргову розписку ОСОБА_2 від 16 січня 2011 року про отримання нею від ОСОБА_3 позики у 750 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем доведено в ході судового розгляду відсутність в учасників правочину вчинення будь-яких дій на виконання договору позики.
У зв`язку з відсутністю доказів спроможності ОСОБА_3 позичити ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 750 000,00 грн (еквівалент 100 000 доларів США) відповідно до укладеної 16 січня 2011 року розписки, суд першої інстанції вважав наявними правові підстави для задоволення позову.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 13 червня 2019 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину, а саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
Факт укладання спірного правочину встановлено заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 червня 2015 року у справі № 638/22174/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, а також рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2017 року у справі № 638/17330/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя, стягнення суми в порядку зворотної вимоги до солідарного боржника, яким визнано спільним боргом колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 кошти за договором позики, укладеним 16 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розмірі 750 000,00 грн, та стягнуто з ОСОБА_1 у порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 боргового зобов`язання за договором позики у розмірі 375 000,00 грн.
Апеляційний суд вважав, що встановлені обставини свідчать про реальний характер спірного договору, а тому на підставі частини четвертої статті 82 ЦПК України вказані обставини не підлягають повторному доказуванню при розгляді цієї справи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
26 липня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2019 року та залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 лютого 2019 року.
Находження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У жовтні 2019 року справу № 638/289/18 передано до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову та відсутність правових підстав для визнання недійсним договору позики, безпідставно посилаючись на преюдиційність судових рішень у інших справах.
Зокрема, у справі № 638/22174/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, ОСОБА_1 не був залучений, а тому обставини справи, встановлені раніше, не мають юридичних наслідків у цій справі.
Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув належної правової уваги на висновок Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеному в ухвалі від 08 червня 2016 року у вищезазначеній справі, відповідно до якого встановлено недоведеність факту того, що спірні кошти були отримані ОСОБА_2 для придбання квартири, яка є спільним майном подружжя.
Суд помилково посилався на рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2017 року у справі № 638/17330/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя, стягнення суми в порядку зворотної вимоги до солідарного боржника, оскільки це рішення не є остаточним та оскаржене в касаційному порядку.
Відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін як законну та ухвалену з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки про існування договору позики ОСОБА_1 було відомо з моменту його укладання, проте за захистом своїх прав позивач звернувся лише після ухваленого судового рішення, яким встановлено обов`язок солідарної відповідальності колишнього подружжя.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що з 11 листопада 2005 року до 13 жовтня 2014 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2014 року розірвано.
На підтвердження факту укладення 16 січня 2011 року договору позики ОСОБА_2 надана розписка про отримання нею від ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 750 000,00 грн (еквівалент 100 000 доларів США) з терміном повернення до 16 січня 2016 року.
Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 червня 2015 року (справа № 638/22174/14-ц) позов ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошові кошти за договором позики у сумі 450 000,00 грн. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 листопада 2015 року заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 червня 2015 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення посилання на те, що ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_3 кошти з метою купівлі квартири, яку вона згодом придбала, за адресою: АДРЕСА_2 . В іншій частині рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 листопада 2015 року залишено без змін.
Згідно з розписки від 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 100 000 доларів США в рахунок повного та кінцевого розрахунку за договором позики, укладеного та оформленого розпискою від 16 січня 2011 року.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2017 року у справі № 638/17330/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя, стягнення суми в порядку зворотної вимоги до солідарного боржника, визнано спільним боргом колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 кошти за договором позики, укладеним 16 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розмірі 750 000,00 грн, та стягнуто з ОСОБА_1 у порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 боргового зобов`язання за договором позики у розмірі 375 000,00 грн.
Вказане рішення залишено без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 12 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2020 року.
Мотивувальна частина.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, наведені у відзиві, Верховний суд у складі колегії суддів Третьої судової палати касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Відповідно до вимог чинного законодавства зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (стаття 215 ЦК України).
З огляду на зазначене та відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
У постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на ухилення боржника від виконання в майбутньому судових рішень про стягнення з нього грошових коштів.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, та свідчить, про те, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин може бути визнаний судом недійсним.
Особа вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Вказане відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), в якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Звертаючись до суду із позовом про визнання договору позики недійсним, ОСОБА_1 як на підставу позову посилався, зокрема, на висновок Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеному в ухвалі від 08 червня 2016 року у справі № 638/22174/14-ц, відповідно до якого встановлено недоведеність факту того, що спірні кошти були отримані ОСОБА_2 для придбання квартири, яка є спільним майном подружжя. Разом із тим, вказаний висновок не свідчить про недійсність правочину.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
З урахуванням вищенаведених положень ЦПК України, суд апеляційної інстанції встановив, що у справі № 638/22174/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, предметом позову був саме спірний договір позики від 16 січня 2011 року. У вказаній справі судами встановлено правомірність спірного правочину, а тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України ці обставини не підлягали повторному доказуванню при розгляді цієї справи.
Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що апеляційний суд помилково посилався на рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2017 року у справі № 638/17330/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя, стягнення суми в порядку зворотної вимоги до солідарного боржника, оскільки це рішення не є остаточним та оскаржене в касаційному порядку, з огляду на наступне.
Встановлено, що рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2017 року у справі № 638/17330/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спільним боргом колишнього подружжя, стягнення суми в порядку зворотної вимоги до солідарного боржника, визнано спільним боргом колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 кошти за договором позики, укладеним 16 січня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розмірі 750 000,00 грн, та стягнуто з ОСОБА_1 у порядку зворотної вимоги (регресу) 1/2 боргового зобов`язання за договором позики у розмірі 375 000,00 грн.
Вказане рішення залишено без змін постановою Апеляційного суду Харківської області від 12 липня 2018 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2020 року (провадження № 61-43636св18).
У зазначені справі суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 , яка є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, придбана за кошти, отримані в позику за договором від 16 січня 2011 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам процесуального права щодо законності й обґрунтованості.
Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним.
Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваного судового рішення зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в чинній редакції.
Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження апеляційним судом та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної
інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Враховуючи, що на момент відкриття касаційного провадження заявник не сплатив судовий збір за подання касаційної скарги, Верховний Суд зробив висновок про залишення її без задоволення, належний до сплати судовий збір підлягає стягненню із ОСОБА_1 в дохід держави.
Відповідно до підпункту 2 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви немайнового характеру, яка подана юридичною особою, судовий зір сплачується у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» установлено що з 1 січня 2019 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу становить 1 921,00 грн.
Оскільки спір у цій справі є немайновим, тому розмір судового збору за подання та розгляд касаційної скарги становить 1 536,80 грн (1 921,00 х 0,4=768,40 х 200%).
Таким чином, належний до сплати судовий збір за подання ОСОБА_1 касаційної скарги на постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2019 року становить 1 536,80 грн.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 13 червня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Сімоненко
С. Ю. Мартєв
Є. В. Петров