№ 639/6370/18 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

06 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 639/6370/18

провадження № 61-2747св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт»,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Євген Валентинович, на рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 серпня 2019 року в складі судді

Баркової Н. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня

2020 року в складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В.,

Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінстандарт» (далі - ТОВ «Укрфінстандарт»), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., про визнання недійсним договору.

Позовна заява мотивована тим, що Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі -

ПАТ «Укрсоцбанк»), а у подальшому на Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), і ОСОБА_1 08 жовтня 2007 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит

у розмірі 440 609 грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитом

з кінцевим терміном погашення 07 жовтня 2022 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 08 жовтня 2007 року укладено договір іпотеки, предметом якого є майнові права на об`єкт інвестування - квартиру з будівельним

АДРЕСА_1 .

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 06 квітня 2011 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто

з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 474 007,21 грн, а рішенням цього ж суду від 14 січня 2015 року стягнуто заборгованість за вказаним договором у розмірі 216 520 грн.

АТ «Укрсоцбанк» і Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»)

19 вересня 2018 року уклали договір факторингу, відповідно до умов якого останнє набуло право вимоги за вищевказаними договором кредиту та договором іпотеки. Того ж дня ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» відступило право вимоги за вказаними договорами на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінстандарт» (далі -

ТОВ «ФК «Укрфінстандарт»), яке у подальшому уклало договір відступлення права вимоги від 19 вересня 2018 року щодо зазначених правочинів (кредитного та іпотечного договорів) на користь ОСОБА_2 .

Позивач 26 жовтня 2018 року отримав від ОСОБА_2 заяву-вимогу,

в якій останній повідомив про наявність заборгованості за кредитним договором у розмірі 822 304,94 грн та 260 456,34 грн, у разі непогашення якої у 30 денний строк буде здійснено задоволення вимог кредитора шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Вказував, що, заявивши до позичальника вимогу про стягнення

коштів у більшому розмірі, ніж номінальна вартість відступленої

ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» вимоги, відповідач має намір отримати винагороду у вигляді різниці між номінальною вартістю відступленої вимоги та її ринковою (дійсною) вартістю, тому договір від 19 вересня 2018 року за своєю правовою природою є договором факторингу, а відсутність

у ОСОБА_2 ліцензії на право здійснення фінансових послуг виключає можливість укладення ним договорів факторингу.

На підставі викладеного ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених

позовних вимог, просив визнати укладений 19 вересня 2018 року між

ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_2 договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 08 жовтня 2007 року та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 08 жовтня 2007 року недійсним.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх прийняття

Рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 серпня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір від 19 вересня 2018 року про відступлення права вимоги за кредитним договором від 08 жовтня 2007 року та відступлення права вимоги за іпотечним договором від 08 жовтня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» і ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» судовий збір у розмірі по 384,20 грн з кожного окремо.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що розмір грошової вимоги перевищує ціну відступлення вимоги, тому оспорюваний договір

є договором факторингу, оскільки вказана різниця є платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу. Фактично

відбулася заміна кредитодавця - банку, який є фінансовою установою та має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну

особу ОСОБА_2 , який не є фінансовою установою у розумінні

Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і не може надавати фінансові послуги, зокрема й у формі факторингу. Права позивача як боржника укладенням оспорюваних правочинів порушені, ним правильно обрано спосіб захисту, позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Постановою Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що укладений 19 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» і ОСОБА_2 договір є договором факторингу, останній не має ліцензії на здійснення фінансових послуг, тому наявні передбачені законом підстави для визнання договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Є. В., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову

в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність ознак договору факторингу та

у повній мірі не дослідили правову природу укладеного між відповідачами правочину. Укладений між відповідачами договір відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки не містить характерних ознак договору факторингу.

У спірних правовідносинах відбулася заміна кредитора у грошовому зобов`язанні, яке виникло з кредитного договору, а не заміна кредитодавця в кредитному договорі. Різниця між сумою відступленого боргу та

сплачених ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» коштів за відступлення права вимоги є платою за надані нотаріусом послуги, який посвідчував спірний правочин.

Оскільки ОСОБА_2 спірним договором набув статусу кредитора, то він має право на нарахування неустойки за затримку повернення боргу, розмір якої передбачений розділом 4 кредитного договору. Пеня не є сумою, яка

в розумінні договору факторингу вважається додатково нарахованою сумою за користування кредитними коштами, а є лише забезпеченням виконання зобов`язання щодо повернення боргу, тому зазначена різниця між сумою боргу та сумою пені не може вважатися як додаткове благо, в зв`язку з чим її стягнення не підпадає під поняття факторингу.

Позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказував, що суди дійшли правильного висновку щодо природи договору відступлення права вимоги, який є договором факторингу. Фактор для надання фінансової послуги повинен, зокрема, бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. Разом з тим, ОСОБА_2

не є особою, яка може надавати фінансові послуги. Доводи касаційної скарги, що надлишок коштів (11 010 грн), сплачених за договором відступлення права вимоги, був спрямований на оплату послуг нотаріуса, спростовані довідкою вказаного нотаріуса, відповідно до якої останнім прийнято плату за посвідчення спірного правочину 19 вересня 2018 року в розмірі 12 000 грн саме від ОСОБА_2 , а не ТОВ «ФК «Укрфінстандарт».

Інші учасники справи відзиву на касаційні скарги не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Є. В., 07 лютого 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що АКБ «Укрсоцбанк», назву якого змінено на

ПАТ «Укрсоцбанк», а у подальшому на АТ «Укрсоцбанк», і ОСОБА_1

08 жовтня 2007 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 440 609 грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитом з кінцевим терміном погашення 07 жовтня 2022 року.

АДРЕСА_1 .

АТ «Укрсоцбанк» (клієнта) і ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» (фактор) 19 вересня 2018 року уклали договір факторингу, відповідно до умов якого фактор зобов`язується передати грошові кошти у розпорядження клієнта за плату,

а клієнт зобов`язується відступити факторові свої права грошової вимоги до боржників за договором кредиту від 08 жовтня 2007 року, що укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 (основний договір).

Згідно з пунктом 1.2 договору факторингу від 19 вересня 2018 року за основним договором відступаються наступні права: право вимоги повернення заборгованості за основною сумою кредиту відповідно до основного договору - 401 433,46 грн; право вимоги сплати процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому основним договором нарахованих та несплачених станом на дату підписання цього договору, - 420 861,48 грн, а також право вимоги сплати процентів за користування кредитом, нарахованих в майбутньому; право вимоги сплати пені, що була нарахована та буде нарахована в майбутньому.

Відповідно до пункту 1.4 договору факторингу від 19 вересня 2018 року в день підписання цього договору до фактора переходять також права, що виникають з іпотечного договору від 08 жовтня 2007 року, що укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 .

Також 19 вересня 2018 року укладено договір про відступлення права вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки між

ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» і ТОВ «ФК «Укрфінстандарт».

Крім того, 19 вересня 2018 року між ОСОБА_2 (цесіонарій)

і ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» (цедент) укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до пункту 1.1 якого на умовах, визначених цим договором, цедент передає, а цесіонарій приймає права вимоги за договором кредиту від 08 жовтня 2007 року, позичальником за яким є ОСОБА_1 , що укладений з АКБ «Укрсоцбанк», кредитором за яким є цедент на підставі договору факторингу від 19 вересня 2018 року, укладеного з ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» у межах боргу у розмірі 822 304,94 грн, з яких: право вимоги повернення заборгованості за основною сумою кредиту відповідно до основного договору - 401 443,46 грн; право вимоги сплати процентів за користування кредитом в розмірі, встановленому основним договором нарахованих та несплачених станом на дату підписання цього договору - 420 861,48 грн, а також право вимоги сплати процентів за користування кредитом, нарахованих в майбутньому; право вимоги сплати пені що була нарахована та буде нарахована в майбутньому.

Згідно з пунктом 1.2 договору відступлення права вимоги від 19 вересня

2018 року відступлення прав вимоги за кредитним договором здійснюється на умовах оплати цесіонарієм цеденту вартості відступлених прав вимоги

у порядку, визначеному розділом 2 цього договору.

Пунктом 2.1 договору відступлення права вимоги від 19 вересня

2018 року визначено, що права вимоги за договором, вказаним у пункті 1.1 цього договору, вважаються переданими у день сплати цесіонарієм цеденту суми, визначеної у пункті 2.2 цього договору.

У пункті 2.2 договору відступлення права вимоги від 19 вересня

2018 року передбачено, що вартість прав вимоги, що відступається, складає 833 304,94 грн.

ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» (цедент) і ОСОБА_2 (цесіонарій)

19 вересня 2018 року уклали договір (цесії) передачі прав за іпотечним договором, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Левковець О. Л. 08 жовтня 2007 року.

ОСОБА_1 26 жовтня 2018 року надійшла заява-вимога ОСОБА_2 , посвідчена нотаріусом, відповідно до якої ОСОБА_2 повідомив про заборгованість у розмірі 822 304,94 грн і пенею - 260 456,34 грн, попередив, що у разі непогашення заборгованості у термін 30 днів буде здійснено задоволення його вимог шляхом набуття у власність предмета іпотеки.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (тут і далі в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що розмір грошової вимоги перевищує ціну відступлення вимоги, тому оспорюваний договір

особу ОСОБА_2 , який не є фінансовою установою у розумінні

Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і не може надавати фінансові послуги, зокрема й у формі факторингу. Отже, наявні передбачені законом підстави для визнання договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсним.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша

статті 510 ЦК України).

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор

у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 656 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання,

в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: предметом

є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора

у зобов`язанні.

Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор

у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором,

у якому виникло таке зобов`язання.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами

глави 73 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти

в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника

з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Відповідно до частини першої статті 1078, статті 1079 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне

в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу

є фактор і клієнт.

Договір факторингу має такі ознаки: предметом є надання фінансової послуги за плату; мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20).

Згідно пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг

є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим у статті 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначено, що факторинг являється кредитною операцією.

Таким чином, договір факторингу як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних з грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів

у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов`язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов`язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 травня

2021 року у справі № 761/44364/18 (провадження № 61-11248св20).

Так, відповідачі уклали договір відступлення права вимоги у межах боргу

у розмірі 822 304,94 грн. При цьому у пункті 2.2 договору передбачено, що вартість прав вимоги, що відступається, складає 833 304,94 грн.

Крім того, пунктом 2.5 договору відступлення права вимоги передбачено, що з моменту відступлення права вимоги цесіонарій заміщує цедента у всіх правовідносинах, які склалися між ним і боржником на підставі договору, вказаного в пункті 1.1 цього договору (договору кредиту від 08 жовтня

2007 року).

Таким чином суди правильно встановили, що з умов спірного правочину вбачається надання фінансової послуги за плату, а ОСОБА_2 фактично набув прав кредитора у правовідносинах за договору кредиту від 08 жовтня 2007 року.

При цьому ОСОБА_2 у вимозі на адресу позивача зазначав про необхідність сплати як відступленого за спірним правочином боргу у розмірі 822 304,94 грн, так і нарахованої у подальшому пені - 260 456,34 грн.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним

є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг,

а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані

з наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 березня

2021 року у справі № 752/13279/16-ц (провадження № 61-14199св19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором).

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) вказувала, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення

права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме

договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін

(стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.

Фактично АТ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»,

ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_2 уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу кредитного та іпотечного договорів від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.

На підставі викладеного, суди дійшли правильного висновку, що укладений 19 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» і ОСОБА_2 договір є договором факторингу, останній не має ліцензії на здійснення фінансових послуг, тому наявні передбачені законом підстави для визнання договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсним.

Наведене свідчить, що судами правильно застосовані норми матеріального права, а саме положення частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України,

Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що укладений між відповідачами договір відступлення прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки не містить характерних ознак договору факторингу, враховуючи наступне.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження

№ 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими

є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним

є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) вказував, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги

з фізичною особою.

Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій

з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

Фактично було укладено ряд угод, завдяки яким відбувся перехід права на вимогу кредитного та іпотечного договорів від банку до фізичної особи. Послідовність укладення договорів між банком та двома фінансовими юридичними особами свідчить про передачу прав, зокрема за фінансово послугою, якою є зокрема кредит.

Добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці,

є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

При цьому, зазначаючи про відсутність у ОСОБА_2 прав кредитора за договором кредиту, представник останнього також вказує на його право нарахувати неустойку за затримку повернення боргу, розмір якої передбачений розділом 4 кредитного договору.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява

№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження

в судах з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку

з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення

з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Березовський Євген Валентинович, залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Харкова від 27 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук