№ 640/12871/21 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 640/12871/21

адміністративне провадження № К/990/18337/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року (суддя: Бояринцева М.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року (судді: Собківа Я.М., Глущенко Я.Б., Черпіцької Л.Т.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - відповідач, ДАБІ України), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 02 квітня 2021 року № 137 «ОС»;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу екології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур державної архітектурно-будівельної інспекції України;

- стягнути з Державної архітектурно-будівельної інспекції України середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме за період з 02 квітня 2021 року по дату ухвалення судового рішення;

- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць;

- вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що відповідачем звільнено його із займаної посади в період тимчасової непрацездатності, не запропоновано іншої посади, що свідчить про невиконання обов`язку Державної архітектурно-будівельної інспекції України з працевлаштування державного службовця, а також порушено порядок доведення інформації про його звільнення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Обґрунтовуючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що частиною 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII, який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу.

При цьому судами попередніх інстанцій указано, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII, оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанції зауважено, що з дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII не містить будь яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною і достатньою підставою для її припинення.

Аналізуючи положення частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII суди попередніх інстанцій виснували, що обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби запропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей стосується випадків визначених пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII, тобто у випадку припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу.

У цьому зв`язку, судами попередніх інстанцій, покликаючись на постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду» від 23 грудня 2020 року №1340, якою вирішено створити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, зазначено про створення органу, який виконуватиме функції Державної архітектурно-будівельної інспекції України.

Разом з цим судами першої та апеляційної інстанцій указано, що за змістом роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком.

На підставі викладеного суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що доводи позивача з приводу обов`язку відповідача працевлаштувати працівників ліквідованої установи є необґрунтованими.

Щодо тверджень позивача про звільнення його під час періоду тимчасової непрацездатності суди попередніх інстанцій звернули увагу, що позивача не було звільнено із займаної посади у період його тимчасової працездатності, а звільнено у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової працездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність - 28 квітня 2021 року, що, в свою чергу, не суперечить положенням частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII.

Враховуючи наведене суди попередніх інстанцій також визнали безпідставними доводи позивача щодо порушення порядку доведення позивачу інформації про його звільнення, оскільки останнього звільнено із займаної посади 28 квітня 2021 року і 28 квітня 2021 року безпосередньо й ознайомлено із відповідним наказом.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , покликаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційну скаргу подано з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Мотивуючи заявлені підстави для касаційного оскарження скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а саме: висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20; від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18) щодо застосування положень частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII, пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

У касаційній скарзі скаржник, з покликанням на наведені вище правові висновки Верховного Суду, зазначає, що оскільки приписи статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII будь-яких застережень стосовно процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, в тому числі, у разі ліквідації державного органу не містять, відповідні питання щодо особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального закону не врегульовані, існує необхідність застосування положень законодавства про працю.

Також скаржник указує, що ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Наполягаючи на своїй позицій скаржник наголошує, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

У цьому сенсі зауважує, що Верховним Судом неодноразово повторювалось (постанова від 20.02.2020 справа № 826/27239/15, від 04 березня 2014 року (справа № 21 -8а 14), від 27 травня 2014 року (справа № 21- 108а 14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а 14) та встановлювалась правова позиція, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію.

Водночас, як зазначає скаржник, у процесі ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України (ДАБІ), держава не відмовилась від функцій державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а лише надала ці функції іншому новоутвореному органу - Державній інспекції архітектури та містобудування України, що фактично, з погляду скаржника, свідчить про реорганізацію.

Скаржник звертає увагу, що суди першої та апеляційної інстанцій фактично підтвердили доводи позивача в тій частині, що відбулась реорганізація, а не ліквідація суб`єкта владних повноважень.

З огляду на викладене уважає, що попереджаючи позивача про звільнення та до моменту прийняття оскаржуваного наказу про звільнення відповідач протиправно не запропонував йому жодної посади та не вжив жодних заходів з метою працевлаштування, що свідчить про порушення встановленого Кодексом законів про працю України та Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII порядку звільнення.

Що стосується покликання судів першої та апеляційної інстанції на роз`яснення Національного агентства з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86 p/з, скаржник доводить, що таке зроблене без аналізу та врахування фактичних обставин справи, оскільки абзацом 2 частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII передбачено, що одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Скаржник також зазначає, що за приписами частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII державний службовець у випадках, передбачених частиною першою цієї статті не може бути звільнений у період, зокрема, тимчасової непрацездатності, а тому, на думку скаржника, відповідачем порушено вказані приписи Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII, оскільки на момент звільнення позивача із займаної посади він знаходився на лікарняному.

Водночас скаржник зауважує, що на момент подання цієї касаційної скарги відсутній висновок Верховного Суду про застосування положень частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 № 889-VIII щодо права на звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності в контексті описаних правовідносин.

Позиція інших учасників справи

Від відповідача - Державної архітектурно-будівельної інспекції України відзив на касаційну скаргу не надходив, що відповідно до приписів частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 серпня 2022 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року та поновлено цей строк, відкрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 вересня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 02 квітня 2021 року № 137 «ОС» наказано звільнити ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур у зв`язку з повною ліквідацією органу.

Пунктом 2 вказаного наказу наказано вважати датою звільнення ОСОБА_1 перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової працездатності, зазначеним у документі про тимчасову працездатність.

Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України № 177 «ОС» від 28 квітня 2021 року «Про остаточний розрахунок з ОСОБА_1 » відповідно до частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» наказано вважати 28 квітня 2021 року датою звільнення ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур.

Не погоджуючись із своїм звільненням, вважаючи його неправомірним, позивач звернувся з даним позовом до суду.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, визначено Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон України «Про державну службу», у редакції, яка діяла на момент видання оскаржуваного наказу про звільнення).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

За змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Частиною четвертою статті 87 Закону України «Про державну службу» встановлено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Відповідно до частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

Предметом спору у цій справі є питання правомірності наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 02 квітня 2021 року № 137 «ОС» про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з повною ліквідацією державного органу.

Підставою для прийняття Державною архітектурно-будівельною інспекцією України рішення про звільнення позивача, реалізованого оскаржуваним наказом, слугувала постанова Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 13 березня 2020 року № 218, якою постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію.

Заперечуючи щодо правомірності оскаржуваного наказу, скаржник, головним чином, указує на те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 13 березня 2020 року № 218 відбулась реорганізація Державної архітектурно-будівельної інспекції України, позаяк держава фактично не відмовилась від функцій державного архітектурно-будівельного контролю, а надала ці функції іншому новоствореному органу - Державній інспекції архітектури та містобудування України.

Своєю чергою, суди попередніх інстанцій, зазначивши, що постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду» від 23 грудня 2020 року №1340 вирішено створити новий орган, який виконуватиме функції Державної архітектурно-будівельної інспекції України, - Державну інспекцію архітектури та містобудування України, не з`ясовували, зокрема відбулася ліквідація чи реорганізація державного органу, та належної уваги цьому аспекту не надали.

Відтак, надаючи оцінку доводам касаційної скарги позивача в тій частині, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 13 березня 2020 року № 218 відбулася саме реорганізація Державної архітектурно-будівельної інспекції України як юридичної особи публічного права, а не його ліквідація, Суд ураховує наступне.

Ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.

Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції (постанова Верховного Суду у від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270).

Верховний Суд у подібних за змістом правовідносинах вже вирішував питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи: ліквідація чи реорганізація (приміром, у постановах від 22 квітня 2021 року у справі № 440/395/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20).

Відповідаючи на це питання, Верховний Суд виходив з того, що особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.

Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.

У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.

Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.

На підставі викладеного Верховний Суд у наведених справах дійшов висновку, що для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.

Підґрунтям такого підходу є правова позиція Верховного Суду України, сформована у постановах від 17 жовтня 2011 року у справі № 21-237а11, від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі № 21-108а14, від 28 жовтня 2014 року у справа №21-484а14, від 19 січня 2016 року у справі №810/1783/13-а, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі №816/979/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 826/25887/15, від 17 липня 2019 року у справі № 820/2932/16, від 26 травня 2021 року у справі № 140/90/20 та інш.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року №294, Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду в частині надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.

Згідно з нормами частин першої та п`ятої статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року № 3166-VI міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

13 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 13 березня 2020 року №218 (далі - Постанова №218), відповідно до пункту 1 якої, постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію.

Згідно з пунктом 2 Постанови № 218 постановлено утворити Державну сервісну службу містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій.

Пунктом 3 цієї постанови затверджено Положення про Державну сервісну службу містобудування України, що додається.

Слід зазначити, що у Постанові № 218, як у розпорядчому акті органу державної влади, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Державної архітектурно-будівельної інспекції України або передачі їх іншим органам виконавчої влади.

Натомість, за змістом пункту 4 Постанови № 218, Державна архітектурно-будівельна інспекція мала продовжувати здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної сервісної служби містобудування.

13 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду» від 13 березня 2020 року № 219 (далі - Постанова № 219), пунктом 1 якої постановлено утворити:

- Державну інспекцію містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду;

- Державне агентство з технічного регулювання у містобудуванні України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань технічного регулювання у сфері містобудування.

Пунктом 2 вказаної постанови затверджено Положення про Державну інспекцію містобудування України.

Тобто на підставі зазначених постанов Кабінетом Міністрів України на виконання своїх управлінських повноважень ліквідовано центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, - Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, та утворено замість нього три нові органи з метою реалізації ними державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду у певній сфері, зокрема, Державну сервісну службу містобудування України, Державну інспекцію містобудування України та Державне агентство з технічного регулювання у містобудуванні України.

В подальшому, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду» від 23 грудня 2020 року № 1340 (далі - Постанова № 1340), пунктом 1 якої також передбачено утворити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Пунктом 2 вказаної постанови затверджено Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України, що додається.

В той же час, пунктом 3 Постанови № 1340 постановлено ліквідувати Державну інспекцію містобудування та Державну сервісну службу містобудування.

Відтак, Державна сервісна служба містобудування, до завершення здійснення заходів з утворення якої Державна архітектурно-будівельна інспекція повинна була продовжувати свої повноваження та функції була ліквідована Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 7 Постанови № 1340 постановлено визначити Державну інспекцію архітектури та містобудування суб`єктом управління індивідуально визначеного майна Державної інспекції містобудування та Державної сервісної служби містобудування, Державної архітектурно-будівельної інспекції, які ліквідовуються.

29 березня 2021 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо удосконалення діяльності органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду» від 29 березня 2021 року № 303, пунктом 2 якої постановлено, що Державна архітектурно-будівельна інспекція продовжує здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної інспекції архітектури та містобудування.

Надалі, постановою Кабінету Міністрів України «Питання Державної інспекції архітектури та містобудування» від 15 вересня 2021 року №960 Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства розвитку громад та територій про можливість здійснення Державною інспекцією архітектури та містобудування повноважень і виконання функцій з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Указаною постановою, зокрема, визнано такою, що втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 року № 294 «Про затвердження Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України» (Офіційний вісник України, 2014 р., № 61, ст. 1688).

Відтак, з 15 вересня 2021 року повноваження і виконання функцій з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду Державної архітектурно-будівельної інспекції України перейшли до Державної інспекції архітектури та містобудування.

За інформацією із офіційного веб-ресурсу Міністерства розвитку громад та територій України з 16 вересня 2021 року розпочала роботу Державна інспекція архітектури та містобудування (відповідно до відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Державна інспекція архітектури та містобудування зареєстрована як юридична особи 20 травня 2021 року).

Згідно з пунктами 1 та 3 Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2020 року № 1340, Державна інспекція архітектури та містобудування України (ДІАМ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Основним завданням Державної інспекції архітектури та містобудування є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а саме:

- підготовка та внесення на розгляд Міністра пропозицій щодо забезпечення формування державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду;

- здійснення в межах повноважень, визначених законом, державного архітектурно-будівельного контролю за дотриманням замовниками, підприємствами, що надають технічні умови щодо інженерного забезпечення об`єкта будівництва, архітекторами та іншими проектувальниками, підрядниками, експертами, експертними організаціями та відповідальними виконавцями робіт, інженерами-консультантами, власниками будівель та лінійних споруд вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт;

- здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил територіальними органами ДІАМ, уповноваженими органами містобудування та архітектури, структурними підрозділами Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності (далі - об`єкти нагляду), під час провадження ними містобудівної діяльності;

- ліцензування видів господарської діяльності з будівництва об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, та здійснення контролю за додержанням суб`єктами господарювання ліцензійних умов провадження видів господарської діяльності з будівництва об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками;

- виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві у визначених законодавством випадках.

На підставі викладеного, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію щодо вирішення питання публічного правонаступництва для цілей визначення обставин припинення юридичної особи, Суд у вимірі встановлених обставин цієї справи і порушених позивачем у касаційній скарзі питань констатує, що внаслідок реалізації приписів Постанови № 218 та подальших указаних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України фактично відбулася реорганізація Державної архітектурно-будівельної інспекції України як юридичної особи публічного права із передачею її функцій новоствореній юридичній особі публічного права - Державній інспекції архітектури та містобудування.

У вимірі встановлених обставин Верховний Суд уважає за доцільне надати оцінку твердженням позивача в частині поширення законодавства про працю на спірні правовідносини.

Колегія суддів зазначає, що Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX були внесені зміни та доповнення до Закону України «Про державну службу», зокрема, відповідно до положень статті 83 Закону України «Про державну службу» (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX , що діє з 25 вересня 2019 року) державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).

Згідно з пунктами 1, 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (зі змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX) підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення: є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; ліквідація державного органу.

Слід зазначити, що відповідно до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX), процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) визначалася законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускалося лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

13 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX, яким частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: « 3. Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому, не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».

Водночас за змістом частини п`ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу» (зі змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX), у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.

Згідно з Рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Тобто, за загальним правилом, норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Отже, до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Слід зазначити, що частиною третьою статті 5 Закону України «Про державну службу» прямо передбачено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Отже, вирішальним у контексті застосування законодавства про працю до спірних правовідносин є момент виникнення спірних правовідносин, враховуючи неодноразове внесення змін до Закону України «Про державну службу».

Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, з попередженням про наступне вивільнення у зв`язку з повною ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України позивач був ознайомлений 24 березня 2020 року.

Таким чином процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне звільнення, так само і на час видання оскаржуваного наказу від 02 квітня 2021 року № 137 «ОС», у цій справі врегульована положеннями Закону України «Про державну службу» (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами України № 117-IX та № 440-IX), що виключає застосування Кодексу законів про працю України до спірних правовідносин.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 07 липня 2022 року у справі №200/7782/20-а, від 10 лютого 2022 року у справі №380/3597/20, від 02 червня 2022 року у справі № 420/3541/20, від 20 квітня 2022 року у справі № 400/2034/21 правовідносини у яких є подібними до цієї справи.

За наведеного правового регулювання та висновків Верховного Суду з цього питання колегія суддів уважає твердження позивача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин норм загального трудового законодавства помилковими.

В аспекті викладеного необхідно зауважити, що висновки, висловлені Верховним Судом у постановах від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20; від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18), які зазначає скаржник у якості підстав для касаційного оскарження, не є подібними до спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювались позиції щодо визначення поняття «подібні правовідносини».

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/7, пункт 40 постанов від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц).

Умовою для перегляду Верховним Судом судових рішень в адміністративних справах з вказаної нормативної підстави є їх невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).

При цьому, подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Водночас обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.

Отже подібність правовідносин необхідно встановлювати одночасно за трьома критеріями: суб`єктним, об`єктним і, так би мовити, змістовним. Основним критерій, без якого неможливо встановити подібність правовідносин, є змістовний (права й обов`язки суб`єктів).

Проаналізувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи спірних правовідносин, з яких виник спір у наведеній скаржником справі, у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та правовим регулюванням спірних правовідносин у цій справі в оскаржуваній частині, на предмет їх подібності, а відтак застосовності як підстави для касаційного перегляду оскарженого рішення суду апеляційної інстанції по суті, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у справах №140/90/20, № 826/19187/16, № 821/595/16 предметом розгляду було звільнення державного службовця до 13 лютого 2020 року, що виключає застосування у цих випадках Закону України «Про державну службу» із врахуванням змін, які внесені Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX.

Предметом розгляду у справах № 826/6148/16, № 800/538/17 (П/9901/310/18) було звільнення особи, яка не перебувала на державній службі і на яку не розповсюджувався Закон України «Про державну службу».

Таким чином висновки Верховного Суду стосовно застосування норм права, викладені у постановах від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20; від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18), стосується правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин в оскаржуваній частині у цьому касаційному провадженні, тому не можуть слугувати прикладом неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм права при ухваленні судового рішення.

Реагуючи на доводи позивача щодо порушення відповідачем процедури звільнення його із займаної посади у зв`язку з реорганізацією державного органу з огляду на те, що відповідач не запропонував йому жодної іншої рівнозначної посади державної служби, тоді як частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» передбачала обов`язок суб`єкта призначення на вчинення відповідних дій, Суд зазначає наступне.

Як убачається з тексту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій, керуючись роз`ясненнями Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86р/з, уважали, що відповідно до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком.

Відтак для правильного вирішення спору у цьому зв`язку слід відповісти на питання про «право» чи «обов`язок» відповідача пропонувати вакантні посади державної служби ідеться у значенні частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі №813/1715/16, висловлював позицію, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Колегія суддів уважає цю правову позицію справедливою та застосовною до спірних правовідносин у цій справі.

У цьому контексті слід зазначити, що частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX, який набрав чинності 13 лютого 2020 року, тобто станом на дату видачі позивачу попередження про звільнення - 24 березня 2020 року) передбачала, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Тобто на момент видачі позивачу попередження про наступне вивільнення частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» не покладала на суб`єкта призначення або керівника державної служби обов`язку з працевлаштування працівників, що вивільняються, вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX, який набрав чинності 06 березня 2021 року, частину третю статті 87 Закону України «Про державну службу» викладено в наступній редакції:

« 3. Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Указана редакція частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» діяла на момент видачі оскаржуваного наказу та звільнення позивача - 02 квітня 2021 року та 28 квітня 2021 року відповідно.

З наведеного вбачається, що частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX, передбачала обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону пропонувати державному службовцю відповідну посаду.

Таким чином, зважаючи на те, що наказ про звільнення позивача був реалізований в період дії частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX, а також ураховуючи, що звільнення фактично відбулося на підставі реорганізації, а не ліквідації органу, Суд зазначає, що, в рамках спірних правовідносин у відповідача був наявний обов`язок щодо здійснення пропозиції вакантних інших рівнозначних посад державної служби або, як виняток, нижчих посад державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

При цьому Суд звертає увагу, що згідно з положеннями частини п`ятої статті 22 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Резюмуючи наведене Суд указує, що положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX у системному зв`язку з іншими положеннями цього Закону (зокрема статті 22) треба розуміти так, що в разі реорганізації державного органу, що є підставою для звільнення державного службовця у значенні пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», суб`єкт призначення/керівник державної служби повинен запропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення посади, усі вакантні посади (за умови, що такі є), на які можна було б його перевести.

Водночас приписи частини п`ятої статті 22 Закону України «Про державну службу» дозволяють здійснити цю процедуру без обов`язкового проведення конкурсу.

Слід зазначити, що обсяг з`ясованих в цій справі обставин справи дозволяє Cуду виснувати, що позивачу, перед тим, як видати оскаржуваний наказ, не пропонували рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

При цьому, обставин щодо відсутності можливості запропонувати позивачу відповідні посади в цій справі не встановлено.

За таких обставин та наведеного вище правового врегулювання слід констатувати, що недотримання відповідачем наведених вимог Закону України «Про державну службу», зокрема частини третьої статті 87, що проявилося у невиконанні зобов`язання щодо пропонування позивачці вакантних посад державної служби в державному органі, якому передаються повноваження та функції Державної архітектурно-будівельної інспекції України, є істотним порушенням процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, яке впливає на остаточний її результат, яким - в контексті цієї справи - є спірний наказ про звільнення. Впливає у тому значенні, що цей наказ не відповідає критеріям, визначеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а значить є протиправний.

Правовий висновок щодо питання застосування частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX у системному зв`язку з положеннями частини п`ятої статті 22 Закону України «Про державну службу» висловлено Верховним Судом у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 640/15797/21, який підлягає застосуванню у цій справі.

З приводу покликання судів попередніх інстанцій у цій справі на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20 лютого 2020 року № 86 р/з, то Суд уважає такі помилковими, оскільки останні стосувалися частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції, викладеній згідно із Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX (який набрав чинності з 13 лютого 2020 року), тоді як текст цієї частини статті 87 Закону України «Про державну службу» на момент звільнення позивача змінився з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-IX (з 06 березня 2021 року).

Ураховуючи викладені обставини Верховний Суд погоджується із доводами касаційної скарги в частині протиправності оскаржуваного позивачем наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 02 квітня 2021 року № 137 «ОС» про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур та убачає наявними підстави для його скасування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 Кодексу законів про працю України, а відтак, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Зважаючи на те, що звільнення ОСОБА_1 відбулось із порушенням процедури звільнення, позивач в силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України підлягає поновленню на попередній роботі, а саме на посаді начальника відділу екології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур державної архітектурно-будівельної інспекції України.

При цьому суд зауважує, що наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України № 177 «ОС» від 28 квітня 2021 року «Про остаточний розрахунок з ОСОБА_1 » вирішено вважати датою звільнення ОСОБА_1 з посади начальника методології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур 28 квітня 2021 року.

Таким чином позивач підлягає поновленню на попередній посаді з 29 квітня 2021 року.

Згідно із частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 14 січня 2014 року у справі № 21-395а13, сформулював правову позицію, згідно якої суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами Порядку № 100.

Верховний Суд підтримує цю позицію, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі №822/1832/16, від 24 жовтня 2018 року у справі №820/5932/16, від 19 червня 2019 року у справі №2-а-1648/00(2-а/215/15/16), від 01 серпня 2019 року у справі №820/1446/17, від 21 квітня 2021 року у справі №826/19766/16 та інших і звертає увагу, що при визначенні розміру такого заробітку суд повинен навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.

Понад те, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти доказ.

Таким чином оскаржувані судові рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до частини 1 статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами другою, четвертою статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування спірного наказу та поновлення позивача на посаді. В частині вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу справу необхідно направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 351 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 вересня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2022 року у цій справі скасувати і ухвалити в частині позовних вимог ОСОБА_1 нове рішення, яким:

визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України «Про звільнення ОСОБА_1 » від 02 квітня 2021 року № 137 «ОС»;

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу екології ведення та адміністрування єдиного реєстру Департаменту дозвільних процедур державної архітектурно-будівельної інспекції України з 29 квітня 2021 року.

В частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - направити адміністративну справу 640/15797/21 на новий розгляд до суду першої інстацнії.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов