№ 640/15737/22 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 640/15737/22

адміністративне провадження № К/990/22598/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Смоковича М.І., Єресько Л.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року (судді: Файдюк В.В., Мєзєнцев Є.І., Собків Я.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, третя особа: Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Пенсійного фонду України (далі - відповідач), за участю третьої особи Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - третя особа) у якому просила:

визнати протиправним та скасувати наказ Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 до штату працівників на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві;

допустити рішення про поновлення на роботі до негайного виконання.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачка зазначила, що відповідач порушив процедуру звільнення останньої. Зокрема, позивачка стверджує про відсутність підстав для її скорочення, порушення відповідачем вимог статті 87 Закону України «Про державну службу», статей 49-2 119 252 Кодексу законів про працю України, статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року адміністративний позов задоволено повністю.

Визнано протиправним та скасовано наказ Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві датою, із якої остання була звільна із займаної посади.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві датою, із якої остання була звільнена із займаної посади.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час виникнення спірних правовідносин, тобто на момент початку процедури попередження позивачки про вивільнення (15 лютого 2021 року), положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» не передбачали обов`язку суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо пропонування державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності) у разі його звільнення згідно із пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

При цьому суд першої інстанції установив, що разом з попередженням про наступне вивільнення позивачці були запропоновані 38 вакантних посад державної служби в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві, від зайняття яких остання відмовилась.

В аспекті вказаного суд першої інстанції зазначив, що станом на момент початку процедури попередження в територіальних органах Пенсійного фонду України були наявні вакантні посади, які є рівнозначними посаді першого заступника начальника Головного управління, яку обіймала позивачка. Водночас, заперечуючи проти позовних вимог, відповідач не навів жодних обґрунтувань щодо підстав не пропонування позивачці при вивільненні рівнозначних посад, а обмежився пропозицією виключно вакантних посад у кількості 38 посад.

Суд першої інстанції урахував, що позивачці в подальшому листом від 24 листопада 2021 року №2800-0901-9/58717 були запропоновані рівнозначні вакантні посади в органах пенсійного фонду. Проте, суд першої інстанції указав, що ні положеннями Закону України «Про державну службу», ні положеннями Кодексу законів про працю України не передбачено повторної пропозиції суб`єктом призначення рівнозначних вакантних місць. Також суд першої інстанції зазначив, що вказана пропозиція була здійснена відповідачем на підставі частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в іншій редакції, аніж та, що діяла станом на час початку процедури попередження позивачки про звільнення.

Резюмуючи наведене суд першої інстанції дійшов висновку, що мали місце дві процедури щодо звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у відмінних редакціях закону. В першому випадку, з врученням попередження про майбутнє звільнення, складеного з порушенням чинного законодавства, застосовуючи при цьому положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції, чинній на момент початку процедури попередження (15 лютого 2021 року). В другому випадку, з наданням пропозиції про вакантні рівнозначні посади, застосовуючи положення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції чинній станом на 24 листопада 2021 року, яка вже встановлювала обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо пропонування державному службовцю іншої рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, попередження про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» під час цієї процедури позивачці видано не було.

Крім цього, суд першої інстанції указав, що позивачку звільнено після спливу дев`яти місяців з дня попередження про звільнення, тобто з порушення строків, визначених частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції станом на момент початку процедури попередження про вивільнення.

Також, суд першої інстанції акцентував на недотриманні відповідачем вимог статті 42, частини другої статті 49-2 Кодексу законів про працю України при звільненні позивачки, наголосивши, що ОСОБА_1 згідно із довідкою до акту огляду МСЕК серії 10 ААА №769765 від 11 січня 2012 року є особою, яка має переважне право на залишення на роботі.

При вирішенні цього спору суд першої інстанції урахував покликання позивачки на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 жовтня 2021 року у справі №640/25471/21, якою заборонено Пенсійному фонду України вчиняти дії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві в порушення частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» без попередження про звільнення та запропонування рівнозначної посади до набрання рішенням у справі законної сили. Проте, зауважив, що такі покликання не можуть бути покладені в основу рішення про задоволення позовних вимог, оскільки вказана ухвала суду прийнята з урахуванням положень частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції від 23 лютого 2021 року, яку в межах спірних правовідносин у справі № 640/15737/22 суд не застосовує.

Разом з тим, суд першої інстанції уважав необґрунтованими твердження позивачки про те, що її було попереджено про звільнення начальником Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_2 , тобто неуповноваженою особою, указавши на наказ Голови правління Пенсійного фонду України від 15 лютого 2021 року «Про деякі питання делегування повноважень з питань управління персоналом», згідно з яким Голова правління Пенсійного фонду України делегував повноваження керівника державної служби з питань управління персоналом щодо попередження про звільнення та повідомлення про зміну істотних умов державної служби державним службовцям, які займають посади заступників начальників головних управлінь Пенсійного фонду України в областях та м. Києві, посадовим особам, серед іншого ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції також відхилив покликання позивачки на порушення відповідачем вимог статті 252 Кодексу законів про працю України та статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», зазначивши, що за змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», у редакції на час видачі попередження про вивільнення, не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Щодо доводів позивачки про порушення відповідачем статті 119 Кодексу законів про працю України суд першої інстанції зазначив, що контракт добровольця територіальної оборони був укладений позивачкою 25 березня 2022 року, в той час коли наказ про її звільнення прийнято 28 грудня 2021 року.

Твердження позивачки щодо формування Головним управління Пенсійного фонду України в м. Києві штатного розпису та штучного скорочення її посади тощо, суд першої інстанції залишив поза увагою, зазначивши, що роботодавець наділений правом самостійно визначати чисельність працівників та штатний розпис не потребує додаткового доведення, а судові органи не можуть вимагати обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.

Не зважаючи на часткову обґрунтованість позовних вимог, вказані вище порушення відповідачем процедури звільнення позивачки суд першої інстанції уважав самостійними та достатніми для формування висновку про задоволення її позовних вимог.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції погодився з твердженням суду першої інстанції про те, що на час виникнення спірних правовідносин, тобто на момент початку процедури попередження позивачки про вивільнення (15 лютого 2021 року), норма частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» не встановлювала обов`язку суб`єкта призначення надавати державному службовцю, якого попереджено про звільнення, пропозиції всіх наявних посад, а тим паче рівнозначних посад, зокрема, в державному органі, з яким такий державний службовець не перебував в трудових відносинах.

Водночас суд апеляційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції висловив непослідовну позицію щодо застосування наведеної норми. Так, суд апеляційної інстанції уважав, що Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві не було зобов`язане пропонувати позивачці вакантні посади в інших головних управліннях, а воно мало право запропонувати вакантні посади у Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві. Також, Законом не було передбачено обов`язку пропонувати всі вакантні посади.

Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов з огляду на роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15 березня 2021 року № 132-р/з, згідно з якими, якщо процедура вивільнення, розпочата і не завершена до набрання чинності Законом України від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби», така процедура завершується згідно із законодавством, яке діяло на момент початку такої процедури.

З цих міркувань, на думку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції помилково уважав, що мали місце фактично дві процедури щодо звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у відмінних редакціях закону. В цьому сенсі апеляційної інстанції зазначив, що процедура звільнення позивачки була розпочата та відбувалася відповідно до норм частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції, яка діяла на момент початку процедури попередження позивачки, що відповідає змісту роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 15 березня 2021 року № 132-р/з. Натомість, повторна пропозиція позивачці щодо вакантних рівнозначних посад листом від 24 листопада 2021 року № 2800-0901-9/57817 була здійснена на виконання вимог ухвали Окружного адміністративного суду міста Києві від 06 жовтня 2021 року у справі № 640/25471/21. Суд апеляційної інстанції зауважив, що вказана ухвала набрала законної сили, а отже підлягала обов`язковому виконанню. Тож, висновок суду першої інстанції про те, що суб`єкт призначення або керівник державної служби не мав права на повторну пропозицію вакантних посад, суд апеляційної інстанції уважав помилковим.

Крім того, суд апеляційної інстанції указав на помилковість висновку суду першої інстанції про порушення відповідачем вимог статті 42, частини другої статті 49-2 Кодексу законів про працю України. З цього приводу суд апеляційної інстанції зазначив, що стаття 87 Закону України «Про державну службу» у редакції, чинній на момент початку процедури попередження, не передбачала врахування при звільненні державного службовця переважного права залишення на роботі. Також указав, що суд першої інстанції неправильно застосував частину шосту статті 49-2 Кодексу законів про працю України, згідно з якою при вивільненні працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу» не застосовуються положення частини другої статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо переважного права на залишення на роботі.

В частині покликань позивачки на попередження про її звільнення неуповноваженою особою, суд апеляційної інстанції погодився з твердженням суду першої інстанції про їх безпідставність.

Необґрунтованими також суд апеляційної інстанції визнав твердження позивачки в частині формування Головним управління Пенсійного фонду України в м. Києві штатного розпису та штучного скорочення посади тощо, підтвердивши висновок суду першої інстанції про те, що роботодавець наділений правом самостійно визначати чисельність працівників і штатний розпис не потребує додаткового доведення, а судові органи не можуть вимагати обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року.

Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заявлену підставу скаржниця аргументує тим, що суд апеляційної інстанції приймаючи оскаржувану постанову не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі №725/3265/18, від 12 січня 2021 року у справі №753/9240/18, від 16 березня 2023 року у справі №640/4907/21, від 10 листопада 2022 року у справі № 640/24023/21, від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі №813/1715/16, від 07 липня 2022 року у справі №826/6203/17, від 19 травня 2022 року у справі № 205/6352/18, від 16 грудня 2020 року у справі №127/27008/19, від 09 червня 2022 року у справі № 400/1781/21, від 16 грудня 2021 року у справі 380/1857/20, від 11 червня 2020 року у справі №826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі №821/595/16, від 18 вересня 2018 року у справі №800/538/17, від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14.

В касаційній скарзі скаржниця зазначає, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив виконання відповідачем вимог статті 87 Закону України «Про державну службу», статей 5-1, 40, частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, у зв`язку з чим дійшов безпідставного висновку про відповідність процедури звільнення позивачки встановленому порядку.

На переконання скаржниці, поза увагою суду апеляційної інстанції залишилась та обставина, що Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві на момент початку процедури попередження про наступне вивільнення позивачки на власний розсуд реалізувало право пропонування позивачці вакантних посад. В цьому сенсі скаржниця зазначає, що Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві на виконання делегованих Пенсійним фондом України повноважень одночасно з попередженням про звільнення запропонувало позивачці наявні в цьому управління вакантні посади вибірково, без пропонування усіх наявних на той час рівнозначних посад. При цьому скаржниця уважає, що на момент початку процедури попередження їй мали бути запропоновані також посади, наявні в інших управліннях Пенсійного фонду України.

Скаржниця також зауважує, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки та не урахував, що після попередження позивачки про наступне вивільнення та, власне, до винесення відповідачем оскаржуваного наказу і звільнення останньої з посади, відбулася законодавча зміна норм, що регулюють спірні правовідносини. Так, скаржниця зазначає, що з 06 березня 2021 року частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» діяла у редакції Закону №1285-ІХ, що передбачала обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби пропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.

Окрім того, скаржниця переконує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення частини 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України, зазначивши про відсутність підстав для застосування переважного права на залишення на посаді при звільненні державних службовців.

Також скаржниця указує на те, що відповідач порушив строк, визначений частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу», для її звільнення, адже попередження про вивільнення датоване 15 лютого 2021 року, а наказ про її звільнення - 28 грудня 2021 року, що не урахував суд апеляційної інстанції.

Скаржниця додатково звертає увагу, що зміни структури та штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, які слугували підставою для її звільнення, були зроблені всупереч встановленому для цього порядку.

Позиція інших учасників справи

Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві скористалось своїм правом подати відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 липня 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Смокович М.І., ОСОБА_4) визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року та поновлено цей строк; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року у справі №640/15737/22.

Розпорядженням № 1533/0/78-23 від 12 вересня 2023 року заступника керівника апарату Верховного Суду - керівник секретаріату Касаційного адміністративного суду у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_4, яка входить до складу постійної колегії суддів, з метою дотримання строків розгляду справ, призначено повторний автоматизований розподіл позовних заяв.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 12 вересня 2023 року визначено склад колегії суддів: Загороднюк А.Г. (головуючий суддя), Смокович М.І., Єресько Л.О.

Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 13 вересня 2023 року призначено справу до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Відповідно до пункту 10 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві прийнято наказ №911 від 12 жовтня 2020 року «Про введення в дію змін до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві», яким введено в дію з 12 жовтня 2020 року зміни до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві зі штатною чисельністю 1264 штатних одиниць та у зв`язку із введенням в дію змін до штатного розпису управлінню по роботі з персоналом ( ОСОБА_3 ) провести відповідну роботу, згідно із чинним законодавством.

01 лютого 2021 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві скеровано до Пенсійного фонду України лист №2600-01-5/13811, яким, з метою покращення роботи Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, надано на затвердження проект структури Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Наказом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 11 лютого 2021 року №97 «Про введення в дію структури та змін до штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві» введено новий штатний розпис Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - Наказ №97).

На підставі Наказу №97, керуючись статтею 87 Закону України «Про державну службу» та відповідно до наказу Пенсійного фонду України від 15 лютого 2021 року №16 «Про деякі питання делегування повноважень з питань управління персоналом» Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві прийнято наказ від 15 лютого 2021 року №104-а «Про попередження про звільнення першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 », яким наказано ОСОБА_1 , першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві попередити про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» та наказано управлінню по роботі з персоналом ( ОСОБА_3 ) забезпечити ознайомлення ОСОБА_1 з цим наказом та надати перелік вакантних посад державної служби (далі - Наказ №104-а).

Також на виконання Наказу №104-а Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві складено попередження першому заступнику начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 , яким попереджено про наступне звільнення та в порядку частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» запропоновано вакантні посади (далі - попередження).

З Наказом №104-а та попередженням позивачка ознайомлена 16 лютого 2021 року та нею виявлено незгоду з пропозицією про переведення на запропоновану посаду.

24 листопада 2021 року листом №2800-0901-9/57817 Головою Правління Пенсійного фонду України складено пропозицію першому заступнику начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 рівнозначних вакантних посад станом на 24 листопада 2021 року.

Листом від 13 грудня 2021 року №2600-08-8/200076 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві просило Голову первинної профспілкової організації працівників Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві відповідно до статті 43 Кодексу законів про працю України дату згоди на звільнення першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві ОСОБА_1 .

Листом від 24 грудня 2021 року №16 Первинна профспілкова організація працівників Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомила про прийняття рішення (протокол №21 від 23 грудня 2021 року) лист від 13 грудня 2021 року №2600-08-8/200076 без розгляду по суті.

В подальшому 28 грудня 2021 року Пенсійним фондом України прийнято наказ №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 », яким звільнено ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - оскаржуваний наказ).

Наказом №1264-о від 28 грудня 2021 року «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 » оголошено наказ Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у зв`язку зі скороченням посади державної служби 28 грудня 2021 року.

Наказом №1289-о від 30 грудня 2021 року «Про внесення змін до наказу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 28 грудня 2021 року №1264-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 » наказано внести зміни до вказаних наказів, зокрема, вказано, що датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 , зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.

Не погоджуючись з наказом про звільнення, уважаючи його протиправним, а свої права порушеними, позивачка звернулася до суду з даним позовом.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях регулює Закон України «Про державну службу» № 889-VIII від 10 грудня 2015 року (далі - Закон України «Про державну службу», у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частинами другою, третьою статті 5 Закону України «Про державну службу» відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до положень пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.

За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ визначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX (далі - Закон №440-IX) передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Разом з цим, 06 березня 2021 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» від 23 лютого 2021 року № 1285-ІХ (далі - Закон № 1285-ІХ), яким законодавець змінив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» і виклав частину третю статті 87 цього Закону у новій редакції.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону (у редакції Закону №1285-ІХ, чинній на час звільнення позивачки) суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Крім того Кодекс законів про працю України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

За змістом частини першої статті 4 Кодексу законів про працю України законодавство про працю складається з цього Кодексу й інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

За приписами частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частиною шостою статті 49-2 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).

Предметом спору у цій справі є питання правомірності наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 », яким на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» звільнено ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції керувався положеннями частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону № 440-ІХ, яка діяла на момент початку процедури попередження. Виходячи з аналізу цієї норми суд апеляційної інстанції констатував, що у відповідача не було обов`язку пропонувати всі вакантні посади позивачці, у тому числі рівнозначні посади, а тому процедуру звільнення позивачки визнав правомірною.

Скаржниця переконує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, позаяк не урахував, на момент видання відповідачем оскаржуваного наказу норма частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» діяла у редакції № 1285-ІХ, та встановлювала вже обов`язок відповідача запропонувати позивачці всі рівнозначні посади, і як виняток інші посади державної служби.

Отже, ключовим у розв`язанні цього спору є питання редакції частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», яку належить застосовуватися до спірних правовідносин: у тій, яка викладена згідно із Законом № 440-ІХ та була чинна станом на момент початку процедури попередження про вивільнення, чи в тій, яка викладена згідно із Законом № 1285-ІХ та була чинна на момент звільнення позивачки.

Колегія суддів ураховує, що вказане питання вже було предметом дослідження Верховного Суду, який сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування означених норм права, який викладено, зокрема у постановах від 30 листопада 2022 року у справі № 640/15797/21, від 22 грудня 2022 року у справі № 640/17678/21, у постанові від 11 травня 2023 року у справі № 380/9574/21, від 10 серпня 2023 року у справі № 540/2917/21.

Так, Верховний Суд у справі № 640/17678/21 констатував, що регулювання процесу реорганізації ДФС України було суперечливим і непослідовним; на дату набрання чинності Законом №1285-ІХ (06 березня 2021 року) процес реорганізації ДФС України ще тривав й остаточного рішення щодо подальшого проходження позивачем публічної служби в митних органах не було; указаний Закон прийнятий пізніше Закону № 440-ІХ (14 січня 2020 року) і не містить приписів, які б наділяли цей Закон зворотною дією/силою, як і не містить приписів щодо застосування статті 87, надто її частини третьої, у редакції, викладеній згідно із Законом №440-ІХ, до правовідносин, які виникли чи існували до прийняття та/чи набрання чинності Законом №1285-ІХ (тобто приписів, які б наділяли Закон №440-ІХ ультраактивною дією); пам`ятаючи у цьому зв`язку презумпцію про пряму дію закону в часі, застосовувати, на думку Суду, за описаної ситуації треба статтю 87 Закону №1285-ІХ у редакції того закону, який в часі прийнятий пізніше і, відповідно, регулював правовідносини, з яких виник спір.

Тож, у вказаній постанові Верховний Суд підсумував, що Законом, який належить застосовувати до спірних правовідносин є Закон №1285-ІХ, який в часі виданий пізніше й набрав чинності задовго (за три місяці) до звільнення позивача відповідно до спірного наказу.

Зокрема, у вказаній справі Верховний Суд указав, що очевидно, що частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» у чинній редакції (відповідно до Закону №1285-ІХ) передбачає для позивача як державного службовця певні гарантії при звільненні з публічної служби у порівнянні з тим, як була викладена частина третя статті 87 Закону України «Про державну службу» у попередній редакції.

Указаний висновок Верховний Суд сформував у релевантних правовідносинах, а тому колегія суддів застосовує його при вирішенні цієї справи.

З огляду на наведене колегія суддів констатує помилковість висновку суду апеляційної інстанції щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» в редакції Закону № 440-ІХ, які були чинним на момент попередження позивачки про наступне вивільнення.

Повертаючись до обставин справи слід зазначити, що із попередженням про наступне вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції Закону № 440-ІХ) позивачку ознайомлено 16 лютого 2021 року, проте її звільнення відбулося відповідно до наказу від 28 грудня 2021 року на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII (в редакції Закону №1285-ІХ).

Так, 06 березня 2021 року набув чинності Закон №1285-ІХ, яким законодавець змінив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» і виклав частину третю цього Закону у такій редакції: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Тож, має місце ситуація, за якої на момент повідомлення позивачки про наступне вивільнення чинною була редакція частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», яка передбачала право (а не обов`язок) роботодавця пропонувати працівникові іншу посаду, а на момент звільнення ОСОБА_1 редакція указаної статті зазнала змін, й встановила обов`язок для роботодавця пропонувати рівнозначну посаду, тобто включила в себе певну гарантію трудових прав працівника.

Після внесення Законом № 1285-ІХ змін до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» існування обставин, з якими законодавець пов`язує наявність підстав для звільнення державних службовців відповідно до пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті включає зобов`язання роботодавця (держави) в особі суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо працевлаштування державних службовців, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють їх можливе вивільнення.

Тобто, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Одночасно, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14, від 27 травня 2020 року у справі №813/1715/16 та інших, наголошував, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Перевіряючи дотримання відповідачем обов`язку, передбаченого частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» у редакції Закону №1285-ІХ, у період з 06 березня 2021 року (дата набрання чинності Законом №1285-ІХ) до моменту звільнення позивачки, колегія суддів виходить з наступного.

Так, судом апеляційної інстанції з`ясовано, що Пенсійний фонд України листом від 24 листопада 2021 року №2800-0901-9/57817 запропонував позивачці для переведення вакантні рівнозначні посади в органах Пенсійного фонду України станом на 24 листопада 2021 року, а саме: посаду заступника начальника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області та посаду заступника начальника головного управління - начальника управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області. На переведення на вказані посади позивачка згоду не надала.

Водночас суд апеляційної інстанції не досліджував питання наявності у відповідача вакантних посад починаючи з 25 листопада 2021 року до моменту звільнення позивачки, які би могли бути запропоновані останній відповідно до її кваліфікації.

Суд апеляційної інстанції не витребував та не аналізував відповідних штатних розписів тощо. Так, матеріали справи містять інформацію щодо наявних вакантних посад в органах Пенсійного фонду України лише станом на 24 листопада 2021 року, тоді як оскаржуваний наказ видано 28 грудня 2021 року.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що фактично позивачку було звільнено значно пізніше, адже наказом №1289-о від 30 грудня 2021 року внесено зміни до наказів Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 28 грудня 2021 року №1264-о «Про оголошення наказу Пенсійного фонду України від 28 грудня 2021 року №322-о «Про звільнення ОСОБА_1 , зокрема, вказано, що датою звільнення слід вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 . Зокрема, як зазначала позивачка у позовній заяві, останнім днем її тимчасової непрацездатності було 05 квітня 2022 року.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Позаяк для правильного вирішення спору потрібно додатково дослідити докази та встановити додаткові обставини, Верховний Суд не може висловити своєї правової позиції в аспекті порушених у касаційній скарзі питань щодо правильного застосування положень частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу». Водночас, висловлювати правову позицію, спираючись на власні припущення, суд касаційної інстанції не може.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За правилами пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктах 1, 2, 3 частини 2 статті 328 цього Кодексу.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального щодо повного і всебічного з`ясування обставин в цій справі, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування рішення суду апеляційної інстанції з передачею справи на новий розгляд до цього ж суду.

Суду під час нового розгляду справи необхідно ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам через призму частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року у справі №640/15737/22 скасувати і направити справу на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк М.І. Смокович Л.О. Єресько