ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2023 року

м. Київ

справа №640/25691/21

адміністративне провадження №К/990/16061/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Кашпур О.В.,

суддів - Радишевської О.Р., Уханенка С.А.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року, ухвалене суддею Вовком П.В., і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року, прийняту в складі колегії суддів: судді-доповідача Беспалова О.О., суддів Ключковича В.Ю., Парінова А.Б.,

У С Т А Н О В И В :

І. Короткий зміст позовних вимог

1. У вересні 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до суду з позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - Апарат ВРУ, відповідач), у якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування і невиплати позивачеві грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток за період роботи з 01 серпня 2003 року до 15 жовтня 2008 року;

- зобов`язати Апарат ВРУ нарахувати та виплатити позивачеві грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток за період роботи з 01 серпня 2003 року до 15 жовтня 2008 року в сумі 37337 грн;

- зобов`язати Апарат ВРУ виплатити позивачеві середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 19 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 15 жовтня 2008 року по день фактичного розрахунку.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Апаратом ВРУ у порушення вимог чинного законодавства України не виплачено позивачеві при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток, а тому відповідач зобов`язаний виплатити ОСОБА_1 відповідну грошову компенсацію та середній заробіток за весь час затримки виплати цієї компенсації.

ІІ. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток за період роботи з 01 серпня 2003 року до 15 жовтня 2008 року. Зобов`язано Апарат ВРУ нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток за період роботи з 01 серпня 2003 року до 15 жовтня 2008 року в сумі 15392,28 грн. Зобов`язано Апарат ВРУ виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 19 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 15 жовтня 2008 року по день фактичного розрахунку. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Апарату ВРУ на користь ОСОБА_1 понесені останньою судові витрати у розмірі 908 грн.

4. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року апеляційну скаргу Апарату ВРУ залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року - без змін.

5. Задовольняючи позовні вимоги частково, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що: звільнення помічника-консультанта народного депутата України з посади є підставою для виплати йому грошової компенсації за невикористані дні відпусток; усі виплати, які виникають з трудових правовідносин, в тому числі й матеріальна допомога на оздоровлення, грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток й, відповідно, середній заробіток за весь час затримки виплати при звільненні грошової компенсації за невикористані дні відпусток, здійснюються Апаратом ВРУ із загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється ВРУ; видатки з виплати компенсації за невикористані дні відпусток при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України та, відповідно, з виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток, має нести Апарат ВРУ в межах кошторису витрат на реалізацію повноважень ВРУ і відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону. Суди попередніх інстанцій дійшли висновків: про протиправну бездіяльність Апарату ВРУ щодо ненарахування і невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток за період роботи з 01 серпня 2003 року до 15 жовтня 2008 року; що загальна кількість календарних днів невикористаних відпусток позивача за вказаний період складає 89, а загальна сума грошової компенсації, яка підлягає нарахуванню та виплаті, - 15392,28 грн; разом із тим, ураховуючи невиплату відповідачем ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за всі невикористані дні відпусток, - за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, непроведення повного розрахунку під час звільнення позивача, Апарат ВРУ зобов`язаний також виплатити позивачеві середній заробіток за весь час затримки виплати відповідної компенсації по день фактичного розрахунку.

ІІІ. Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. Апарат ВРУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року і направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

7. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими, ухваленими судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального і процесуального права.

8. Скаржник, посилаючись як на підставу оскарження судових рішень на пункт 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), указує на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 березня 2019 року в справі №757/9144/16-ц з приводу того, що помічник-консультант народного депутата України перебуває у трудових відносинах саме із Апаратом ВРУ, а не із народним депутатом України, тому видатки має нести саме Апарат ВРУ.

9. Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу оскарження судових рішень, Апарат ВРУ зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховані висновки щодо застосування норм статей 116 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), викладені Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року в справі №524/5572/16-а, від 28 листопада 2019 року в справі №360/1159/19, від 25 червня 2020 року в справі №440/2896/19, від 09 вересня 2020 року в справі №826/3730/16, а також висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17.

10. Скаржник указує, що у цій справі порушене питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; що суд першої інстанції помилково відніс цю справу до категорії справ незначної складності та розглянув її в порядку спрощеного позовного провадження, а також не зобов`язав позивача доплатити судовий збір за заявлені нею позовні вимоги.

IV. Позиція інших учасників справи

11. Адвокат Цикалевич В.М. подав в інтересах ОСОБА_1 відзив на касаційну скаргу із проханням відмовити у її задоволенні, оскільки оскаржувані рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права.

V. Рух справи у суді касаційної інстанції

12. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Кашпур О.В., суддів Радишевської О.Р., Уханенка С.А. ухвалою від 07 липня 2022 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Кашпур О.В. від 14 серпня 2023 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами на 15 серпня 2023 року.

VI. Стислий виклад обставин справи, установлених судами першої та апеляційної інстанцій

14. ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з поширенням дії Закону України «Про державну службу» з такою кількістю невикористаних календарних днів щорічної основної та додаткової відпусток:

- ІV скликання з 01 серпня 2003 року до 25 травня 2006 року - 69,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 33 календарних дні додаткової відпустки;

- V скликання з 26 травня 2006 року до 19 червня 2007 року - 32 календарних дні щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки;

- VI скликання з 23 листопада 2007 року до 15 жовтня 2008 року - 26,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки.

15. ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію при звільненні 25 травня 2006 року за 56 календарних днів невикористаної відпустки та при звільненні 19 червня 2007 року за 46 календарних днів невикористаної відпустки.

16. Відповідачем не здійснено нарахування та виплату грошової компенсації ОСОБА_1 : при її звільненні 25 травня 2006 року - за 46,5 календарних днів невикористаної відпустки; при звільненні 19 червня 2007 року за 1 календарний день невикористаної відпустки; при звільненні 15 жовтня 2008 року за 41,5 календарних днів невикористаної відпустки.

17. Листом від 11 травня 2021 року №15/26-2021/153930 Апарат ВРУ відмовив ОСОБА_1 у виплаті грошової компенсації за всі дні невикористаних відпусток із тих підстав, що народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористані дні відпусток.

VІІ. Позиція Верховного Суду

18. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

19. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

20. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 341 КАС України).

21. Касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пунктів 1, 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

22. Надаючи оцінку обґрунтованості касаційної скарги та оскаржуваним судовим рішенням судів попередніх інстанцій, Верховний Суд, з урахуванням приписів статті 341 КАС України, виходить із таких міркувань.

23. Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України визначені статтею 34 Закону України від 17 листопада 1992 року №2790-XII «Про статус народного депутата України» і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою ВРУ від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР, (далі - Закон №2790-XII, Положення №379/95-ВР - у редакції, чинній на момент перебування позивача на вказаній посаді).

24. Так, у частині першій статті 34 Закону №2790-XII обумовлено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами і прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується ВРУ.

25. Приписами частини третьої статті 34 Закону №2790-XII встановлено, що помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад. На чотирьох помічників-консультантів народного депутата поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування. Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ. Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк. Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою ВРУ; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

26. У випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його тримісячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності ВРУ (частина шоста статті 34 Закону №2790-XII). Аналогічні за змістом норми містяться також у частині другій статті 4.6 Положення №379/95-ВР.

27. Згідно зі статтею 1.1 Положення №379/95-ВР відповідно до частини першої статті 34 Закону №2790-XII народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються Законом №2790-XII, іншими законами та прийнятим відповідно до них цим Положенням. Помічником-консультантом народного депутата України може бути лише громадянин України, який має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою. Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад. На чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування. Помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ. Помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.

28. За правилами статті 3.1 Положення №379/95-ВР персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

29. Відповідно до статті 3.2 Положення №379/95-ВР помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою ВРУ.

30. У статті 4.1 Положення №379/95-ВР визначено, що розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється ВРУ. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: 1) визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; 2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; 3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Заробітна плата помічникам-консультантам, які перебувають на державній службі, встановлюється з урахуванням вимог статті 33 Закону України «Про державну службу».

31. Відповідно до статті 4.4 Положення №379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. Помічнику-консультанту народного депутата України, що перебуває на державній службі, надається допомога на оздоровлення в порядку та розмірах, встановлених Законом України «Про державну службу», в межах загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки». Відпустка помічникам-консультантам народного депутата України надається, як правило, у період відпустки народного депутата України. Помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату ВРУ або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває. Відпустка помічнику-консультанту народного депутата України надається на підставі його письмової заяви, погодженої з народним депутатом України, за розпорядженням Керівника Апарату ВРУ, керівника виконавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до якого прикріплений помічник-консультант народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває.

32. Згідно з частиною третьою статті 2 Закону України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР - у редакції, чинній на момент перебування позивача на посаді помічника-консультанта народних депутатів України) право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

33. Приписами частин першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Такі норми кореспондуються з приписами частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на момент перебування позивача на посаді помічника-консультанта народних депутатів України).

34. Верховний Суд у постановах від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, від 29 березня 2023 року в справі №640/24361/19 та від 11 квітня 2023 року в справі №640/19047/21 акцентував увагу на тому, що специфіка правового статусу помічника-консультанта народного депутата України фактично обумовлена характером патронатної служби, властивої будь-якій посаді такого виду діяльності.

35. Особливість патронатної служби полягає у тому, що діяльність працівників цієї служби спрямована на забезпечення ефективності функціонування визначених законодавством категорій публічних службовців, а не державного органу, чим власне і обумовлена означена специфіка їхнього правового статусу.

36. У частині першій статті 21 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

37. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (частини третя та четверта статті 24 КЗпП України).

38. Трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи (частина перша статті 23 КЗпП України).

39. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (частина друга статті 23 КЗпП України).

40. Отже, строковий трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

41. У пункті 1 Положення про Апарат ВРУ, затвердженого розпорядженням Голови ВРУ від 31 травня 2000 року №459, викладеного у новій редакції розпорядженням Голови ВРУ від 14 березня 2006 року №217, - чинного на період роботи позивача на посаді помічника-консультанта народних депутатів України, визначено, що Апарат ВРУ є органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності ВРУ, народних депутатів України.

42. У пункті 12 вказаного Положення обумовлено, що до інших функцій діяльності Апарату ВРУ належить, з-поміж іншого, організація та здійснення роботи по кадровому обслуговуванню народних депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників апарату, забезпечення виконання положень Закону України «Про державну службу»; підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів з кадрових питань.

43. Із наведеного слідує, що саме на Апарат ВРУ були покладені повноваження як кадрового, так і фінансового забезпечення помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, й саме Апарат ВРУ здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам. Окрім того, приписи статті 34 Закону №2790-XII не покладають на народного депутата України обов`язку саме з виплати заробітної плати та інших виплат помічникам-консультантам.

44. Отже, з огляду на наведені норми та обставини цієї справи, Верховний Суд уважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що позивач, яка працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України за умовами строкового трудового договору на постійній основі з поширенням дії Закону України «Про державну службу» і була прикріплена для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату ВРУ, перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом ВРУ, а не з народними депутатами України.

45. Відповідний висновок узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 16 січня 2019 року в справі №757/45463/16-ц, від 20 лютого 2019 року в справі №757/57336/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі №757/9144/16-ц, від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, від 29 березня 2023 року в справі №640/24361/19 та від 11 квітня 2023 року в справі №640/19047/21.

46. Надаючи оцінку доводам Апарату ВРУ, наведеним у касаційній скарзі за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України в частині обґрунтування наявності підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 березня 2019 року в справі №757/9144/16-ц, Верховний Суд ураховує висновки щодо застосування норм права, зроблені ним у постановах від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, від 29 березня 2023 року в справі №640/24361/19, від 11 квітня 2023 року в справі №640/19047/21 після подання Апаратом ВРУ касаційної скарги у цій справі, та звертає увагу на те, що Конституцією України гарантовано визнання і застосування в Україні принципу верховенства права, базовим елементом якого є принцип правової визначеності, який, окрім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступлення судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

47. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

48. Як закріплено у частині п`ятій статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

49. Причинами для відповідного відступлення можуть бути вади попереднього судового рішення чи групи судових рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), а також зміни суспільного контексту.

50. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступлення від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави, зокрема, його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання.

51. Так, відступленням від висновку необхідно розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм.

52. Водночас ґрунтовних мотивів щодо неясності чи неузгодженості судової практики Верховного Суду у вирішенні відповідних правовідносин, неефективності чи очевидної застарілості внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їхнього правового регулювання Апарат ВРУ в касаційній скарзі не наводить, а сама по собі незгода відповідача із позицією Верховного Суду, викладеною в його постановах, не може бути підставою для відступлення від усталеної, послідовної судової практики.

53. Доводи, викладені у касаційній скарзі щодо помилковості підходу Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року в справі №757/9144/16-ц, від висновку в якій Апарат ВРУ просить відступити, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду. Наведені доводи свідчать про власне тлумачення скаржником норм законодавства, що регулюють відповідні правовідносини, і вказують на наявність у нього власного бачення щодо результату вирішення цієї справи.

54. За таких обставин, Суд не вбачає правових підстав для відступлення від означеного висновку Верховного Суду, позиція якого зі спірного питання є сталою та послідовною, а тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відсутні.

55. Отже, установивши, що відповідач усупереч вимогам законодавства не виплатив ОСОБА_1 при звільненні грошову компенсацію за всі невикористані дні відпусток за період роботи з 01 серпня 2003 року до 15 жовтня 2008 року в сумі 15392,28 грн, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зобов`язання Апарату ВРУ нарахувати і виплатити ОСОБА_1 відповідну грошову компенсацію.

56. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року і постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року в частині задоволення зазначених позовних вимог є законними та обґрунтованими і доводи касаційної скарги Апарату ВРУ в цій частині висновків судів не спростовують. Тому, з огляду на приписи статті 350 КАС України, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в означеній частині підлягають залишенню без змін.

57. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Апарату ВРУ щодо обґрунтування підстав за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України в частині неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм статей 116 117 КЗпП України, викладених Верховним Судом у постановах від 17 липня 2019 року в справі №524/5572/16-а, від 28 листопада 2019 року в справі №360/1159/19, від 25 червня 2020 року в справі №440/2896/19, від 09 вересня 2020 року в справі №826/3730/16, а також висновків, зроблених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, необхідно зазначити, що установивши невиплату відповідачем ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за всі невикористані дні відпусток, - за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, непроведення повного розрахунку під час звільнення позивача, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині зобов`язання Апарату ВРУ виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 19 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 15 жовтня 2008 року по день фактичного розрахунку.

58. Так, за приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

59. Отже, указаною нормою на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, а невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою установлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

60. За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

61. У постановах від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду виходила, з-поміж іншого, з того, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

62. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи.

63. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

64. Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їхнього розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

65. З огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

66. У постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на висновки, викладені нею у постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц, також констатувала, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

67. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

68. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

69. Так, якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

70. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника і додержанням принципів справедливості та співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок і міру добросовісної поведінки роботодавця.

71. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

72. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року в справі №810/451/17, а також Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 травня 2020 року та від 17 листопада 2021 року в справі №816/1640/17, від 12 серпня 2020 року в справі №400/3365/19, від 13 жовтня 2021 року в справі №580/1790/20, від 02 лютого 2023 року в справі №826/1575/17 та інших.

73. Водночас реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (постанова Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №206/4411/16-а).

74. У постановах від 21 квітня 2021 року в справі №360/3574/19, від 21 липня 2021 року в справі №340/996/20, від 21 жовтня 2021 року в справі №640/14764/20, від 18 листопада 2021 року в справі №600/1071/20-а, від 05 квітня 2023 року в справі №420/12157/21, від 06 липня 2023 року в справі №580/3240/19 та інших Верховний Суд акцентував увагу на тому, що установивши при розгляді справи про стягнення середньої заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

75. Згідно з позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 11 серпня 2021 року в справі №640/9375/20, від 18 листопада 2021 року в справі №600/1071/20-а, від 02 грудня 2021 року в справі №120/1873/19-а, від 02 лютого 2023 року в справі №826/1575/17 та інших, при задоволенні позовної вимоги про стягнення/нарахування основної суми, яку не було сплачено працівникові під час звільнення, одночасно наявні підстави і для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення основної суми.

76. Отже, з огляду на норми статей 116 117 КЗпП України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачеві в день її звільнення підлягала компенсація за невикористані дні відпусток, яка не виплачена з вини Апарату ВРУ, що є порушенням законодавства про оплату праці та створює підставу для застосування до відповідача відповідальності за статтею 117 КЗпП України, що полягає у зобов`язанні його виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні відпусток, й не є слушними доводи касаційної скарги Апарату ВРУ про передчасність заявленої ОСОБА_1 такої позовної вимоги, оскільки вона є похідною від основної позовної вимоги про стягнення належних позивачеві сум при звільненні.

77. Разом із тим, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України, Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх постановах, зокрема, від 30 квітня 2020 року в справі №140/2006/19, від 26 листопада 2020 року в справі №520/1365/2020, від 29 листопада 2021 року в справі №120/313/20-а та інших, на обов`язку визначення розміру відшкодування/середнього заробітку органом, який виносить рішення по суті спору.

78. Тобто установивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівникові при звільненні компенсації за невикористані дні відпусток), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка не була виплачена працівникові при звільненні, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

79. На необхідності відповідного обчислення Верховний Суд також наголосив у постановах від 21 березня 2023 року в справі №640/11699/21, від 11 квітня 2023 року в справі №640/19047/21 та від 29 червня 2023 року в справі №640/13028/21.

80. Проте суд першої інстанції, як і суд апеляційної інстанції, установивши право ОСОБА_1 на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не визначили розмір/суму такого відшкодування, не здійснили належних розрахунків, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень в частині вирішення позовних вимог щодо зобов`язання Апарату ВРУ виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні відпусток.

81. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2023 року в справі №420/20192/21, правило щодо визначення судом розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України є однаковим в обох випадках, оскільки стягнення з роботодавця на користь працівника конкретної суми середнього заробітку є належним й ефективним способом захисту його порушених трудових прав, який застосовується при вирішенні й інших трудових спорів (про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за час невиконання рішення суду тощо) та покликаний забезпечити належне виконання рішення суду, в тому числі його примусове виконання державною виконавчою службою, й запобігти виникненню нового спору щодо суми відшкодування.

82. Зважаючи на те, що судами попередніх інстанцій в справі, яка розглядається, не визначено розмір/суму відшкодування/середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оцінка необхідності застосування принципу співмірності при визначенні розміру/суми такого середнього заробітку, як на тому наполягає Апарат ВРУ, судами не надавалася і Верховний Суд, відповідно, немає можливості перевірити доводи скаржника щодо наявності/відсутності підстав застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру/суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, підходи щодо визначення якого/якої викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, на які посилається скаржник.

83. Водночас необхідно звернути увагу на те, що у справі №640/25691/21 та у наведених скаржником справах №524/5572/16-а, №360/1159/19, №440/2896/19, №826/3730/16 відмінними є предмет позову і зміст позовних вимог, фактичні обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права. Висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом установлених обставин у кожній конкретній справі окремо, тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.

84. Варто також зауважити, що для забезпечення єдності судової практики Верховний Суд під час вирішення тотожних справ ураховує останню правову позицію.

85. З приводу доводів Апарату ВРУ щодо нестягнення судом першої інстанції з ОСОБА_1 судового збору за позовну вимогу про зобов`язання відповідача виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (виплати компенсації за невикористані дні відпусток) - як за вимогу майнового характеру, необхідно зазначити, що згідно з підпунктом 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року №3674-VI «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом) за подання фізичною особою до адміністративного суду позову майнового характеру судовий збір справляється у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ураховуючи те, що позивачем при зверненні до суду з цим позовом сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не визначалася, то ставка за вимогу майнового характеру обчислюється із її мінімального розміру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 908 грн, яка і була сплачена ОСОБА_1 . Водночас ОСОБА_1 відповідно до норм указаного Закону звільнена від сплати судового збору в частині заявлених нею позовних вимог про стягнення компенсації за невикористані дні відпусток.

86. Щодо незгоди скаржника із розглядом справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження необхідно зауважити, що відповідно до частини другої статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. За загальним правилом, будь-яка справа може бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов`язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12 та частиною четвертою статті 257 КАС України), тому, зважаючи на усі обставини справи №640/25691/21, прямої заборони її розглядати в порядку спрощеного позовного провадження не було. Відтак, не має достатніх підстав уважати, що розгляд цієї справи мав відбуватися виключно за правилами загального позовного провадження.

87. Виходячи із наведеного слідує, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в справі №640/25691/21 у частині вирішення позовних вимог, пов`язаних із відшкодуванням позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (виплати компенсації за невикористані дні відпусток), ухвалені з порушенням норм права та без належного врахування висновків Верховного Суду і Великої Палати Верховного Суду щодо їхнього застосування.

88. Оскільки судами попередніх інстанцій не визначено розмір/суму середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані дні відпусток, що підлягає стягненню на користь позивача, не установлено усіх обставин справи, що впливають на визначення розміру/суми вказаного відшкодування, Верховний Суд, виходячи із меж, передбачених статтею 341 КАС України, з огляду на приписи статті 353 КАС України, дійшов висновку, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року в частині зобов`язання Апарату ВРУ виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 19 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 15 жовтня 2008 року по день фактичного розрахунку підлягають скасуванню, а справа в цій частині - направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

89. Відповідно до Закону України від 13 грудня 2022 року №2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», який набрав чинності з 15 грудня 2022 року, ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва та утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві. Водночас у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, а тому ця справа у зазначеній частині направляється на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

90. Під час нового розгляду суду необхідно визначити розмір/суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який/яка підлягає стягненню на користь позивача та обчислюється за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, із урахуванням висновків Верховного Суду і Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм статті 117 КЗпП України та із наданням оцінки доводам відповідача щодо наявності підстав застосування принципу співмірності при обрахунку розміру/суми такого середнього заробітку.

VІІІ. Судові витрати

91. Ураховуючи результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341 344 349 350 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Апарату Верховної Ради України задовольнити частково.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року в справі №640/25691/21 у частині зобов`язання Апарату Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 25 травня 2006 року по день фактичного розрахунку, з 19 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 15 жовтня 2008 року по день фактичного розрахунку - скасувати та направити справу №640/25691/21 в цій частині на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

3. У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2022 року в справі №640/25691/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: О. В. Кашпур

Судді: О. Р. Радишевська

С. А. Уханенко