ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 641/2355/21

провадження № 61-13470св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Міщенко Наталя Валеріївна, на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2023 року у складі судді Чайки І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Мальований Ю. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомдо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 06 грудня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коссе Л. М. (реєстраційний номер 672), відповідачка ОСОБА_2 була власницею квартири АДРЕСА_1 .

З 28 грудня 2001 року разом з ОСОБА_2 у вказаній квартирі мав реєстрацію місця проживання її на той час малолітній син - позивач ОСОБА_1

15 серпня 2005 року на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дорогій В. А. (реєстраційний номер № 2-1269), ОСОБА_2 передала у дар квартиру АДРЕСА_1 матері свого співмешканця - відповідачці ОСОБА_3 .

Фактично квартира за договором дарування відповідачами в дар не передавалась і не приймалась.

На даний час у зазначеній квартирі мають зареєстроване місце проживання позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_4 та син відповідачки ОСОБА_3 - ОСОБА_5 .

Позивач вважає, що договір дарування квартири від 15 серпня 2005 року є недійсним на підставі частини шостої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки був укладений з порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», а саме без отримання відповідного дозволу органу опіки та піклування на відчуження квартири, з порушеннямйогозаконних прав та інтересів, оскільки на той момент він був малолітнім та разом з матір`ю на момент укладення договору був зареєстрований та постійно проживав у вказаній квартирі і продовжує у ній мешкати.

Про існування договору дарування квартири ОСОБА_1 дізнався від відповідачки ОСОБА_2 , яка є його матір`ю, лише 01 липня 2019 року.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 ві, укладений 15 серпня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дорогій В. А., зареєстрований в реєстрі за № 2-1269.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що неповнолітній на той час ОСОБА_1 не був зареєстрований у спірній квартирі на момент укладення договору дарування та у нотаріуса були відсутні відомості щодо наявності його права власності або права користування відчужуваною квартирою, у зв`язку із чим у задоволенні позову слід відмовити.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11 вересня 2023 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Міщенко Н. В. через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення таухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

06 жовтня 2023 року ОСОБА_1 через представника - адвоката Міщенко Н. В. подав до Верховного Суду письмові пояснення, у яких підтримав вимоги касаційної скарги.

05 грудня 2023 року ОСОБА_3 через представника - адвоката Каленську Н. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

05 жовтня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_2 .

На підставі договору купівлі-продажу від 06 грудня 2001 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 672, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коссе Л. М.

15 серпня 2005 року на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дорогій В. А., ОСОБА_2 передала ОСОБА_3 у дар квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 є відповідачка ОСОБА_3 .

З інформаційної довідки з Реєстру територіальної громади м. Харкова № 12-0000788-2022 від 09 червня 2022 року вбачається, що станом на 15 серпня 2005 року у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстроване місце проживання/перебування мала лише ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою № 03-36152-2019 від 03 липня 2019 року Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, місце проживання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано з 29 червня 2011 року, тобто після вчинення оспорюваного правочину.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Частинами першою-п`ятою статті 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей(частина шоста статті 203 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц(провадження № 14-75цс18).

Звернувшись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив, що договір дарування квартири від 15 серпня 2005 року є недійсним на підставі частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, оскільки був укладений з порушенням статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», а саме без отримання відповідного дозволу органу опіки та піклування на відчуження квартири, з порушенням його законних прав та інтересів, оскільки на той момент він був малолітнім та разом з матір`ю на момент укладення договору був зареєстрований та постійно проживав у вказаній квартирі і продовжує у ній мешкати.

Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 Сімейного кодексу України).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтересів дитини щодо житлового приміщення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження №

У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що на момент вчинення ОСОБА_2 оспорюваного правочину позивач ОСОБА_1 проживав у спірній квартирі.

ОСОБА_1 станом на 15 серпня 2005 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстроване місце проживання/перебування не мав, зареєстрований у ній був лише 29 червня 2011 року. Там же він зареєстрований та проживає до цього часу (що убачається, зокрема, із змісту позовної заяви), у зв`язку із чим можливо зробити висновок про відсутність порушення житлових прав позивача, як користувача житлового приміщення.

Відсутність порушеного права чи безпосереднього інтересупозивачає самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі N 916/2084/17 (провадження N 12-77гс19), від 07 липня 2020 року у справі N 910/10647/18 (провадження N 12-175гс19).

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що відчуження ОСОБА_2 спірної квартири не призвело до порушення охоронюваних законом прав та інтересів позивача, що свідчить про відсутність підстав, визначених частиною шостою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України для визнання оспорюваного договору недійсним.

З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Міщенко Наталя Валеріївна, залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 квітня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 08 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов