Постанова

Іменем України

18 березня 2020 року

м. Київ

справа № 641/7974/18

провадження № 61-15826 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - адвокат Стрельников Дмитро Володимирович;

відповідач - ОСОБА_2 ;

третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2019 року у складі судді Чайки І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 19 липня 2019 року у складі колегії суддів: Кіся П. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 . Інша 1/3 частина квартири належить ОСОБА_2 . Проживаючи за кордоном, ОСОБА_1 надав своїм представникам довіреність на продаж своєї частки квартири. Під час збору необхідних для продажу документів стало відомо, що відповідач без згоди позивача зареєстрував у спірній квартирі неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2.

Зазначав, що у порядку статті 362 ЦК України відповідачу було направлено лист з пропозицією придбати належну позивачу частину квартири, відповідь на який відповідач не надав. В подальшому представником ОСОБА_1 було знайдено покупця на вказану частку квартири.

Разом з тим, нотаріуси м. Харкова відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні особи.

Зазначав, що представник позивача неодноразово звертався до соціальних служб із заявами про надання дозволу на продаж належної позивачу частки квартири, однак постійно отримував відмови у розгляді вказаного питання, в яких було роз`яснено, що на укладення відповідного правочину повинно бути надано дозвіл батьків дітей. Відсутність дозволу на відчуження належної позивачу частки квартири порушує його права щодо розпорядження своїм майном, що стало підставою для звернення до суду.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_4 просив суд надати дозвіл на відчуження 2/3 частки квартири АДРЕСА_2 без згоди батьків неповнолітніх ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що чинним законодавством передбачено, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти. Іншого порядку отримання такого дозволу чи надання дозволу на відчуження нерухомого майна без відповідного дозволу органу опіки та піклування чинним законодавством не передбачено. Отже, звертаючись до суду з вимогою про надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без згоди батьків неповнолітніх дітей, позивач обрав не передбачений чинним законодавством спосіб захисту своїх майнових прав.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 19 липня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що для відчуження належної позивачу частку квартири необхідна згода на це органу опіки та піклування, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні діти, які мають право користування цією квартирою. Разом з тим, право на звернення до органу опіки та піклування для отримання відповідного дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування яким мають діти, мають лише їхні батьки. Іншого порядку отримання такого дозволу чинним законодавством не передбачено. Тому є правильним висновок суду першої інстанції про те, що, звертаючись до суду з вимогою про надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без дозволу батьків неповнолітніх дітей, позивач обрав не передбачений чинним законодавством спосіб захисту своїх майнових прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 641/7974/18 із Комінтернівського районногосуду м. Харкова.

У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Зазначає, що листом Департаменту служби у справах дітей від 19 червня 2018 року №1697/0/202-18 позивача повідомлено, що для отримання дозволу органу опіки та піклування, який діє виключно в інтересах дітей, на відчуження майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, батьки дітей повинні надати згоду на здійснення позивачем відповідного правочину. Проте, відповідач не бажає звертатися до органу опіки і піклування за отриманням такого дозволу для позивача, ігнорує будь-які звернення позивача та перешкоджає йому реалізувати своє майно. Вказує, що у передбаченому статтею 362 ЦК України порядку відповідачу було направлено лист з пропозицією купити належну позивачу частку квартири, однак, ОСОБА_7 ухиляється від його отримання, що унеможливлює реалізацію позивачем його законного права вільно розпоряджатися своїм майном. Позбавлення позивача можливості розпорядитися належною йому частиною квартири є порушенням його конституційного права на розпорядження своєю власністю. Суди дійшли помилкового висновку, що власник, права якого порушені, може скористатися не будь-яким, а лише конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні правовідносини, та не врахували зміни до абзацу 12 частини першої статті 16 ЦК України, відповідно до якого суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Також зазначає, що судами попередніх інстанцій не врахована правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, згідно якої згода органу опіки і піклування на продаж житла, у якому зареєстрована дитина, але яке не належить її батькам, не потрібна.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що відповідно до договору про визначення часток у спільній сумісній власності від 03 березня 2008 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_2 належить за правом спільної сумісної власності по 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 . Вказана квартира належить сторонам на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду 17 липня 1996 року, за реєстраційним № 3-96-5916, зареєстрованого у КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» 19 липня 1996 року за реєстровим № П-3-10879, реєстраційний номер нерухомого майна 21366122. (а. с. 12).

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 жовтня 2016 року, ОСОБА_1 на підставі дублікату свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 жовтня 2016 року на праві приватної спільної часткової власності належить 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 (а. с. 11).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 11 червня 2018 року, ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2018 року на праві приватної спільної часткової власності належить 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 (а. с. 10).

Таким чином, ОСОБА_1 є власником 2/3 частин квартири АДРЕСА_2 , що належать йому на праві спільної часткової власності.

Власником іншої 1/3 частини спірної квартири є ОСОБА_2 , що підтверджується договором від 03 березня 2018 року про визначення часток в спільній сумісній власності, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Д. С. (а. с. 12).

Відповідно до листа комунального підприємства «Жилкомсервіс» від 02 жовтня 2017 року, у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (з 2007 року), та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (з 2012 року) (а. с. 19).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають не в повній мірі.

За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Статтею 361 ЦК України передбачено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Відповідно до частини першої статті 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Частиною другою, третьою статті 18 цього Закону передбачено, що діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Згідно з положеннями частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Отже, за змістом цих норм закону, а також статей 17, 18 Закону України

«Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Аналіз наведених правових норм вказує на те, що батьки, а також державні органи, вирішуючи питання, що стосуються прав та обов`язків дітей, зокрема, і питань їх майна, зобов`язані першочергово приділяти увагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини і відповідно при вирішенні таких питань не допускати порушень (недотримання) цих інтересів.

При цьому законодавець чітко визначає, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти. Іншого порядку отримання такого дозволу чи надання дозволу на відчуження нерухомого майна без відповідного дозволу органу опіки та піклування чинним законодавством не передбачено.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що для відчуження належної позивачу частку квартири необхідна згода на це органу опіки та піклування, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні діти, які мають право користування цією квартирою. Оскільки законодавством передбачено, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти, іншого порядку отримання такого дозволу чи надання дозволу на відчуження нерухомого майна без відповідного дозволу органу опіки та піклування чинним законодавством не передбачено, про що представнику позивача було роз`яснено при зверненні до відповідних соціальних служб для отримання такого дозволу, тому, звертаючись до суду з вимогою про надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без згоди батьків неповнолітніх дітей, позивач обрав не передбачений чинним законодавством спосіб захисту своїх майнових прав.

Колегія суддів не погоджується у повній мірі з такими висновками судів попередніх інстанцій та звертає увагу на те, що судами не враховано, що ОСОБА_9 не є батьком неповнолітніх дітей, які проживають як члени сім`ї власника у спірній квартирі, тому згода органу опіки і піклування на відчуження належної позивачу частки квартири не потребувалась.

Положення Закону Україну «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також не передбачають заборону на укладання договорів співвласнику житлового приміщення, який не є батьком дітей і діти не перебувають на його утриманні.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Таким чином, неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 мають право лише на проживання у спірній квартирі, а тому їх житлові права відчуженням належної позивачу частки квартири не можуть бути порушені.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до змісту статей 11 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють визначені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Стаття 16 ЦК України містить перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів, а саме: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Цей перелік не є вичерпним і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Отже, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Разом із тим, такого способу захисту, як надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без дозволу органу опіки та піклування, чинним законодавством України не передбачено. При цьому позивач не довів належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами порушення своїх прав відповідачем та необхідність їх захисту.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_9 посилався на те, що нотаріуси м. Харкова відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні особи, а також на те, що неодноразово звертався до відповідних соціальних служб із заявами про надання дозволу органу опіки та піклування на відчуження належної йому частки квартири, однак отримував відмови на вказані звернення.

Проте, матеріали справи не містять належних та достовірних доказів про оскарження рішень відповідних органів, а суд, в свою чергу, не може підміняти державний орган, приймати замість нього рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції таких органів, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Таким чином, дійшовши висновку про необґрунтованість позову та відсутність підстав для його задоволення, суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, відмовивши у задоволені позовних вимог з інших підстав.

Доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводами, які були викладені в апеляційній скарзі, та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду цього спору.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників, при цьому враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково з ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2019 року та постанова Харківського апеляційного суду від 19 липня 2019 року підлягають зміні в мотивувальній їх частині з підстав, зазначених у цій постанові.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 липня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович