ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 642/2971/18

провадження № 61-4470св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «ВТБ Банк»;

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ;

третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Горизонт»;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Жукової Валентини Михайлівни на постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у складі колегії суддів: Кіся П. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б. та додаткову постанову цього суду від 12 лютого 2020 року

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - АТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позовна заява АТ «ВТБ Банк» мотивована тим, що на підставі іпотечних договорів, укладених між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Горизонт» (далі - ТОВ «Горизонт»), 25 лютого 2011 року банком набуто у власність нежитлові приміщення, у тому числі літ. «В-1» площею 258,2 кв. м та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м в літ. «А-2», розташовані на АДРЕСА_1 . Однак комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Харківське МБТІ») було скасовано реєстрацію права власності банку на вказане нерухоме майно, після чого на підставі договорів купівлі-продажу від 23 серпня 2017 року, посвідчених приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю., право власності на це нерухоме майно було набуто відповідачами, а саме: ОСОБА_1 - на 1/3 частину нежитлових приміщень літ. «В-1» площею 69,9 кв. м та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м в літ. «А-2»; ОСОБА_2 - на 2/3 частин нежитлових приміщень літ. «В-1» площею 188,3 кв. м, розташованих на АДРЕСА_1 . В подальшому дії КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» щодо скасування реєстрації права власності банку на спірне майно були визнані судом протиправними. Оскільки зазначене майно вибуло з володіння власника поза його волею, то воно підлягає витребуванню від добросовісних набувачів на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи викладене, АТ «ВТБ Банк» просило витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлову будівлю літ. «В-1» площею 258,2 кв. м та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м в літ. «А-2», розташовані на АДРЕСА_1 , та повернути їх АТ «ВТБ Банк», а також стягнути з відповідачів на користь банку понесені ним судові витрати.

За заявою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Жукової В. М. ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 05 вересня 2022 року ТОВ «Горизонт» залучено до участі у справі як третю особу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 22 липня 2019 року у складі судді Гримайло А. М. у задоволенні позову АТ «ВТБ Банк» відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження його права власності на спірне майно або скасування державної реєстрації права власності на нього за відповідачами. Позичальник товариство з обмеженою відповідальністю «Горизонт КЦ» (далі - ТОВ «Горизонт КЦ»), за кредитним зобов`язанням якого з ТОВ «Горизонт» було укладено іпотечні договори від 10 серпня 2009 року, є припиненим, про що 28 липня 2011 року зроблено запис в Єдиному державному реєстрі на підставі ухвали господарського суду Харківської області від 13 липня 2011 року у справі № Б-24/22-10 про ліквідацію ТОВ «Горизонт КЦ». Отже, оскільки зобов`язання ТОВ «Горизонт КЦ» припинилися у зв`язку з його ліквідацією, то відповідні зобов`язання ТОВ «Горизонт» як заставодавця також є припиненими в силу вимог частини першої статті 593 ЦК України, і як наслідок, припинилися договори іпотеки, що забезпечували кредитні зобов`язання. З 03 грудня 2015 року банк не вчинив жодних дій щодо відновлення свого права власності на нерухоме майно, а його доводи про те, що на час укладення між ТОВ «Горизонт» та відповідачами договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих на АДРЕСА_1 , майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з його волі, не відповідають дійсності, оскільки позивач не мав реєстрації прав власності на спірне майно, а за ТОВ «Горизонт» не було скасовано реєстрацію права власності на спірне майно.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу АТ «ВТБ Банк» задоволено. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 22 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов АТ «ВТБ Банк» задоволено. Витребувано нежитлову будівлю літ. «В-1» площею 258,2 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та повернуто його АТ «ВТБ Банк», витребувано майно, а саме: нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м в літ. «А-2», розташовані за адресою: АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання боржником кредитного договору. Постановою Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13) позов Публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») задоволено частково, визнано протиправними дії КП «Харківське МБТІ», зокрема по скасуванню реєстрації права власності на нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м та нежитлову будівлю літ. «В-1» площею 258,2 кв. м по АДРЕСА_1 за ПАТ «ВТБ Банк» на підставі протестів заступника прокурора міста Харкова від 17 травня 2011 року №№ 1280, 1282,1283, 1288. Наведене свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - АТ «ВТБ Банк» з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею. Тобто, в даному випадку, з 09 грудня 2015 року (наступний день з моменту набрання законної сили постанови Вищого адміністративного суду України) винесені заступником прокурора міста Харкова протести від 17 травня 2011 року №№ 1280, 1282,1283, 1288 не породжують жодних правових наслідків та, відповідно, право власності на предмет іпотеки рахується за позивачем. Отже, наявні підстави для витребування спірного нерухомого майна із чужого незаконного володіння відповідачів.

Додатковою постановою Харківського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ «ВТБ Банк» 15 138,75 грн на відшкодування судових витрат по оплаті судового збору за подання позовної заяви та 22 780,13 грн - за подання апеляційної скарги. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ «ВТБ Банк» 15 138,75 грн на відшкодування судових витрат по оплаті судового збору за подання позовної заяви та 22 780,13 грн - за подання апеляційної скарги.

Ухвалюючи додаткове судове рішення суд апеляційної інстанції виходив з того, що при вирішенні спору по суті судом не вирішено питання про судові витрати. Оскільки апеляційну скаргу АТ «ВТБ Банк» було задоволено, то відповідно до пункту 1 частини першої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції має стягнути з відповідачів сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Жукова В. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та додаткову постанову цього суду від 12 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 903/844/17 та від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 березня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Штелик С. П., судді, які входять до складу колегії: Сімоненко В. М., Калараш А. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Штелик С. П. від 13 квітня 2020 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Жукової В. М. про зменшення розміру судового збору за подання касаційної скарги задоволено, зменшено ОСОБА_1 розмір судового збору за подання касаційної скарги на постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та додаткову постанову цього суду від 12 лютого 2020 року до 3 000 грн, касаційну скаргу залишено без руху та надано строк десять днів з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків, а саме - ОСОБА_1 необхідно було сплатити судовий збір за подання касаційної скарги в зазначеному розмірі.

На виконання вимог вищевказаної ухвали до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків, які представником ОСОБА_1 - адвокатом Жуковою В. М. здані на пошту 07 травня 2020 року. Вимоги ухвали заявником виконано.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Штелик С. П.(суддя-доповідач), Калараша А. А. Сімоненко В. М. від 01 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Харкова.

За клопотанням представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Жукової В. М. ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Штелик С. П.(суддя-доповідач), Калараша А. А. Сімоненко В. М. від 10 червня 2020 року зупинено виконання постанови Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та додаткової постанови цього суду від 12 лютого 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

16 липня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у зв`язку з обранням судді Штелик С. П. до Великої Палати Верховного Суду, на підставі службової записки секретаря Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

За протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 грудня 2020 року матеріали справи № 642/2971/18 передано судді-доповідачу Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Сакара Н. Ю.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 серпня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не спростовано, що на час укладання договору купівлі-продажу спірного майна право власності на них не було зареєстровано за продавцем - ТОВ «Горизонт». На підтвердження наявності суб`єктивного матеріального права на витребування майна із чужого незаконного володіння позивач повинен був надати суду належні докази, які станом на час звернення до суду підтверджують його право власності на зазначене майно, що перебуває у володінні відповідача. Однак позивачем не доведено та судом апеляційної інстанції не встановлено обставин, якими підтверджується наявність у АТ «ВТБ Банк» зареєстрованого права власності на спірне нерухоме майно, яке він просить витребувати у відповідачів та повернути у власність банку. Також суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що банк звертався до суду з позовами про звернення стягнення на заставлене відповідно до договорів іпотеки нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , однак рішеннями господарського суду Харківської області від 01 листопада 2011 року у справі № 61/206-10 та від 09 листопада 2011 року у справі № 57/178-10 у задоволенні зазначених позовів ПАТ «ВТБ Банк», яке змінило назву на АТ «ВТБ Банк», було відмовлено, так як внаслідок ліквідації ТОВ «Горизонт КЦ» його зобов`язання припинилися, а відтак, відповідні зобов`язання ТОВ «Горизонт» як заставодавця також є припиненими в силу вимог частини першої статті 593 ЦК України. При цьому постанова Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13), на яку послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не підтверджує право власності АТ «ВТБ Банк» на спірне майно.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З метою забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Горизонт КЦ» (позичальник) за кредитними договорами від 10 серпня 2009 року № 15.08-08/09- СК та № 15.09-19/09- СК між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк») (іпотекодержатель) та ТОВ «Горизонт» (іпотекодавець, майновий поручитель) було укладено відповідні іпотечні договори від 10 серпня 2009 року № 15.08-08/09-ДІ01 та № 15.09-19/09-ДІ01, посвідчені приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шевченко В. Ю. (т.1 а.с.9-22).

Згідно з пунктами 1.3 зазначених іпотечних договорів предметом іпотеки є: нежитлова будівля літ. «В-1» загальною площею 258,2 кв. м, нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-16, 40, 41; 2-го поверху № 17-39 літ. «А-2» загальною площею 376,7 кв м, нежитлові приміщення підвалу № 1-11 загальною площею 157,2 кв. м, щорозташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пунктів 4.1 іпотечних договорів іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за кредитним договором в повному обсязі, включаючи сплату основної суми боргу, неустойки, процентів та інших платежів, витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги і звернення стягнення на предмет іпотеки, збитки завдані порушенням основного зобов`язання.

Пунктами 5.1 вищенаведених іпотечних договорів передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватися на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або шляхом позасудового врегулювання (шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекожержателем від свого імені). Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється способом за вибором іпотекодержателя.

На підставі вищевказаних іпотечних договорів згідно з рішеннями КП «Харківське МБТІ» від 25 лютого 2011 року за ВАТ «ВТБ Банк», яке змінило назву на АТ «ВТБ Банк», було зареєстровано право власності на нежитлову будівлю літ. «В-1» загальною площею 258,2 кв. м та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 загальною площею 157,2 кв. м в літ. «А-2», розташовані на АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами про державну реєстрацію прав, виданими 25 лютого 2011 року КП «Харківські МБТІ» (т.1 а.с.31, 32).

17 травня 2011 року заступником прокурора міста Харкова були винесені протести на рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна № 1280, 1282, 1283, 1288, яким від директора КП «Харківське МБТІ» вимагалося скасувати рішення державного реєстратора КП «Харківське МБТІ» від 25 лютого 2011 року про реєстрацію за ПАТ «ВТБ Банк» права власності, на нежитлові приміщення 4-го поверху № 106-121, 122а, 123а, 124а, 187-201, І, Іа в нежитловій будівлі літ. «Р-5» площею 565,7 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м, 1-го поверху № 1-16, 40, 41, 2-го поверху № 17-39 площею 379,9 кв. м в літ. «А-2» та нежитлову будівлю літ. «В-1» площею 258,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Виконуючи приписи заступника прокурора міста Харкова КП «Харківське МБТІ» вирішило скасувати державну реєстрацію права власності на вищевказане нерухоме майно за ПАТ «ВТБ Банк».

Крім того, у березні 2011 року ТОВ «Горизонт» звернулося до суду з позовом до КП «Харківське МБТІ», третя особа відділення «Харківська регіональна дирекція» ПАТ «ВТБ Банк», в якому просило визнати протиправними дії КП «Харківське МБТІ» щодо державної реєстрації за ПАТ «ВТБ Банк» права власності на нерухоме майно: нежитлове приміщення літ. «В-1» загальною площею 251,2 кв. м, нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-16, 40, 41, 2-го поверху № 17-39 в літ. «А-2» загальною площею 376,7 кв. м, нежитлові приміщення підвалу № 1-11 загальною площею 157,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; нежитлові приміщення 4-го поверху № 106-121, І в літ. «Р-5» загальною площею 537,8 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 ; зобов`язати КП «Харківське МБТІ» скасувати державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно, зареєстроване за ПАТ «ВТБ Банк»; зобов`язати КП «Харківське МБТІ» поновити запис про державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за ТОВ «Горизонт».

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2011 року у справі № 2а-2385/11/2070 вищевказаний позов ТОВ «Горизонт» задоволено частково. Визнано протиправними дії КП «Харківське МБТІ» щодо державної реєстрації за ПАТ «ВТБ Банк» права власності на нерухоме майно: нежитлове приміщення літ. «В-1» загальною площею 251,2 кв. м, нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-16, 40, 41, 2-го поверху № 17-39 в літ. «А-2» загальною площею 376,7 кв. м, нежитлові приміщення підвалу № 1-11 загальною площею 157,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та на нежитлові приміщення 4-го поверху № 106-121, 1 в літ. «Р-5» загальною площею 537,8 кв м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т.1 а.с.33-39).

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2011 року у справі № 2а-2385/11/2070 апеляційну скаргу ПАТ «ВТБ Банк» задоволено частково, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2011 року у справі № 2а-2385/11/2070 скасовано в частині задоволення позовних вимог та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в їх задоволенні. В іншій частині постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2011 року залишено без змін (т.1 а.с.40-45).

За змістом вищевказаного судового рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ «ВТБ Банк» було здійснено з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (далі - Тимчасове положення).

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 червня 2012 року у справі № 2а-2385/11/2070 (провадження № К/9991/75454/11) касаційну скаргу ТОВ «Горизонт» залишено без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2011 року - без змін (т.1 а.с.46-50).

У червні 2011 року ПАТ «ВТБ Банк» звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до КП «Харківське МБТІ» про визнання дій протиправними, в якому просило:

- визнати протиправними дії КП «Харківське МБТІ» по скасуванню реєстрації права власності на нежитлові приміщення 4-го поверху № 106-121, 122а, 123а, 124а, 187-201, І та ІІа в нежитловій будівлі літ. «Р-5» площею 565,7 кв. м, щорозташовані за адресою: АДРЕСА_2 , та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м, 1-го поверху № 1-16, 40, 41, 2-го поверху № 17-39 площею 379,9 кв. м в літ. «А-2» та нежитлову будівлю літ. «В-1» площею 258,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ПАТ «ВТБ Банк» на підставі протестів заступника прокурора міста Харкова від 17 травня 2011 року № 1283, № 1280, № 1282 та № 1288;

- зобов`язати КП «Харківське МБТІ» внести до Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію за ПАТ «ВТБ Банк» права власності на вищевказане нерухоме майно.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2011 року у справі № 2а-6586/11/2070, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2011 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 грудня 2012 року, у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» відмовлено (т.1 а.с.51-58).

Постановою Верховного Суду України від 05 березня 2013 року у справі № 21-28а13 (№ 2а-6586/11/2070) ухвалу Вищого адміністративного суду України від 06 грудня 2012 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13) постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2011 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2011 року скасовано. Позов ПАТ «ВТБ Банк» задоволено частково. Визнано протиправними дії КП «Харківське МБТІ» по скасуванню реєстрації права власності на нежитлові приміщення 4-го поверху № 106-121, 122а, 123а, 124а, 187-201, І та ІІа в нежитловій будівлі літ. «Р-5» площею 565,7 кв. м, щорозташовані за адресою: АДРЕСА_2 , та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м, 1-го поверху № 1-16, 40, 41, 2-го поверху № 17-39 площею 379,9 кв. м в літ. «А-2» та нежитлову будівлю літ. «В-1» площею 258,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ПАТ «ВТБ Банк» на підставі протестів заступника прокурора міста Харкова від 17 травня 2011 року № 1283, № 1280, № 1282 та № 1288. В іншій частині позовних вимог відмовлено (т.1 а.с.59-62).

За змістом вищевказаного судового рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що дії КП «Харківське МБТІ» по скасуванню реєстрації права власності на спірне нерухоме майно є незаконними, так як проведення поточної технічної інвентаризації нерухомого майна у разі реєстрації переходу права власності відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Тимчасового положення є обов`язковою за умови встановлення обставин щодо змін у його технічному стані, однак такі обставини судами не встановлені. Крім того, положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не містять такої підстави для скасування державної реєстрації права власності, як протест прокурора. При цьому, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «ВТБ Банк» про зобов`язання КП «Харківське МБТІ» внести до Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію за ПАТ «ВТБ Банк» права власності на спірне нерухоме майно, Вищий адміністративний суд України виходив з того, що на підставі Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» повноваження по проведенню державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, які до 31 грудня 2012 року виконувалися реєстраторами КП «Харківське МБТІ», починаючи з 01 січня 2013 року здійснює Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції. Однак Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, який здійснює вищезазначені функції, не залучався до участі у справі.

За договором купівлі-продажу від 23 серпня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю. та зареєстрованим в реєстрі за № 3116, укладеним між ТОВ «Горизонт» та ОСОБА_2 , ТОВ «Горизонт» передало у власність ОСОБА_2 2/3 частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. В-1 загальною площею 258,2 кв. м (за домовленістю сторін у власність покупця перейшло нежитлове приміщення № 1 площею 188,3 кв. м), щорозташоване за адресою: АДРЕСА_1 , і сплатив за неї 72 930 грн (т.1 а.с.106-107).

Крім того, 23 серпня 2017 року між ТОВ «Горизонт» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 3112, за умовами якого ТОВ «Горизонт» передало у власність ОСОБА_1 1/3 частки у праві власності на нежитлову будівлю літ. В-1 загальною площею 69,9 кв. м, щорозташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за яку ОСОБА_1 сплатив 27 070 грн (т.1 а.с.99-100).

Також 23 серпня 2017 року між ТОВ «Горизонт» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 3199, за умовами якого ТОВ «Горизонт» передало у власність ОСОБА_1 нежитлові приміщення підвалу № 1-11 в літ «А-2» загальною площею 157,2 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за які ОСОБА_1 сплатив 50 000 грн (т.1 а.с.103).

На момент укладання вищевказаних договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень від 23 серпня 2017 року продавець ТОВ «Горизонт» вказував, що нежитлові приміщення нікому іншому не продані, не подаровані, в спорі, в іпотеці, під арештом, забороною, в податковій заставі не перебувають, посилався на Інформаційну довідку з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного Реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 23 серпня 2017 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Жукової В. М. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі в редакції, чинній на час прийняття рішень КП «Харківське МБТІ» від 25 лютого 2011 року про реєстрацію за ВАТ «ВТБ Банк», яке змінило назву на АТ «ВТБ Банк», права власності на спірне нерухоме майно) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

З аналізу вищенаведених статей 36 і 37 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що за цим Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.

У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили в пунктах 6 іпотечних договорів від 10 серпня 2009 року, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет. При реалізації даного способу задоволення вимог іпотекодержателя, іпотечні договори є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (підпункт 6.1).

Відносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-1V «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час прийняття рішень КП «Харківське МБТІ» від 25 лютого 2011 року про реєстрацію за ВАТ «ВТБ Банк», яке змінило назву на АТ «ВТБ Банк», права власності на спірне нерухоме майно (далі - Закон № 1952-1V).

Частиною першою статті 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Стаття 20 Закону № 1952-IV передбачає, що документи, які встановлюють виникнення, припинення, перехід прав на нерухоме майно і подаються для державної реєстрації прав на нерухоме майно, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 2.1 Тимчасового положення передбачено, що для проведення державної реєстрації виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно власник (власники), інший правонабувач (правонабувачі) або уповноважена ним (ними) особа подає реєстратору БТІ заяву про державну реєстрацію прав за формою, визначеною у додатку 1.

Згідно з пунктом 3.1 Тимчасового положення з моменту прийняття заяви про державну реєстрацію прав реєстратором БТІ розпочинається її розгляд. Реєстратор БТІ встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на об`єкти, права щодо яких підлягають державній реєстрації, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи для проведення державної реєстрації прав, та сторін (сторони) правочину, згідно з яким відбувається державна реєстрація виникнення, переходу, припинення прав; відповідність відомостей про об`єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації, наявним у Реєстрі прав та поданим документам; відповідність даних про наявність (або відсутність) інформації та/або відповідних документів, що свідчать про накладення (зняття) заборони (арешту) або інших обтяжень, що перешкоджають проведенню державної реєстрації прав, у тому числі відсутність встановлених законом заборон на відчуження нерухомого майна; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно.

Пунктом 3.4 Тимчасового положення передбачено, що за результатом розгляду заяви про державну реєстрацію прав реєстратор БТІ приймає рішення про державну реєстрацію прав або відмову в ній. У своїх діях реєстратор БТІ керується законодавством України.

За змістом пункту 3.5 Тимчасового положення реєстратор БТІ відмовляє у проведенні державної реєстрації прав, якщо подані документи не відповідають вимогам, установленим положенням та іншими нормативно-правовими актами, або не дають змоги установити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства; не проведено технічну інвентаризацію об`єкта, права щодо якого підлягають державній реєстрації.

Згідно зі статтею 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об`єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев`ятою статті 15 цього Закону; 6) заявлене право вже зареєстровано.

За системним аналізом приписів Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно у реєстрації права власності може бути відмовлено тільки у випадках прямо передбачених пунктом 3.5, які є вичерпними.

У вищенаведеній постанові від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13) Вищий адміністративний суд України зазначив, що при виконанні реєстрації права власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 за ПАТ «ВТБ Банк», підстави передбачені пунктом 3.5 Тимчасового положення для відмови у здійснені реєстрації права власності у КП «Харківське МБТІ» були відсутні. Тобто, реєстрація права власності за ПАТ «ВТБ Банк» на спірне нерухоме майно здійснена на підставі статті 37 Закону «Про іпотеку» згідно наданих заявником правовстанавлючих документів у відповідності до пунктів 2.1, 2.2, 2.7 Тимчасового положення.

В постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 302/4243/16-ц (провадження № 61-5631св20) зазначено, що в постанові від 13 квітня 2016 року у справі №6-2467цс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-2858цс15.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Положеннями статей 15 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник майна.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. В цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (див. постанову Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі провадження № 6-2407цс15).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

В постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови). Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається (пункт 154 постанови). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40-43)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства (пункти 183-188 постанови).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Предметом спору в цій справі є витребування майна, яке вибуло з володіння позивача внаслідок скасування КП «Харківське МБТІ» державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ «ВТБ Банк» і такі дії КП «Харківське МБТІ» було оскаржено позивачем у справі № 2а-6586/11/2070. При цьому ТОВ «Горизонт» також оскаржувало проведену КП «Харківське МБТІ» державну реєстрацію права власності за ПАТ «ВТБ Банк» на спірне нерухоме майно у справі № 2а-2385/11/2070.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 жовтня 2011 року у справі № 2а-2385/11/2070 та постановою Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13) було підтверджено правомірність прийнятих 25 лютого 2011 року КП «Харківське МБТІ» рішень про реєстрацію за ПАТ «ВТБ Банк» права власності на це нерухоме майно. При цьому постановою Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13) було відмовлено в задоволенні позовних вимог ПАТ «ВТБ Банк» про зобов`язання КП «Харківське МБТІ» внести до Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію за ПАТ «ВТБ Банк» права власності на спірне нерухоме майно, оскільки на час розгляду справи змінилося законодавство і відповідач (КП «Харківське МБТІ») вже не мало відповідних повноважень щодо здійснення реєстраційних дій. Тобто в задоволенні цих вимог банку було відмовлено у зв`язку з неможливістю покладення на відповідача КП «Харківське МБТІ» обов`язку поновити його порушене право, а не у зв`язку з відсутністю у нього такого права.

За таких обставин, оскільки правомірність набуття 25 лютого 2011 року банком у власність спірного нерухомого майна підтверджена вищевказаними судовими рішеннями, то ТОВ «Горизонт» не мало права відчужувати це майно на користь відповідачів за договорами купівлі-продажу від 23 серпня 2017 року.

При цьому невнесення банком запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно після прийняття вищевказаної постанови Вищого адміністративного суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 2а-6586/11/2070 (провадження № К/800/18334/13) не є підставою для позбавлення його права власності на спірне нерухоме майно, яке було набуто ним в порядку реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, встановивши, що нежитлова будівля літ. «В-1» площею 258,2 кв. м та нежитлові приміщення підвалу № 1-11 площею 157,2 кв. м в літ. «А-2», що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , вибули з власності позивача поза його волею, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову та витребування зазначеного нерухомого майна з незаконного володіння останніх власників - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, рішенням Господарського суду Харківської області від 01 листопада 2011 року у справі № 61/206-10 було відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» до ТОВ «Горизонт» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2009 року № 15.09-19/09- СК в сумі 4 916 2997,77 грн шляхом звернення стягнення на заставлене відповідно до іпотечного договору від 10 серпня 2009 року № 15.08-08/09-ДІ01 нерухоме майно, а рішенням Господарського суду Харківської області від 09 листопада 2011 року у справі № 57/178-10 було відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ВТБ Банк» до ТОВ «Горизонт» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2009 року за кредитним договором № 15.09-19/09 СК в сумі 4 179 010,30 грн шляхом звернення стягнення на заставлене відповідно до іпотечного договору від 10 серпня 2009 року № 15.09-19/09-ДІ01 нерухоме майно.

Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не брали участі у справах № 61/206-10 та № 57/178-10, а судовим рішенням у вказаних справах не встановлювалася протиправність набуття банком у власність спірного нерухомого майна шляхом позасудового врегулювання у порядку, встановленому статтею 37 Закону «Про іпотеку», а також незаконність рішень КП «Харківське МБТІ» від 25 лютого 2011 року, згідно з якими за ВАТ «ВТБ Банк», яке змінило назву на АТ «ВТБ Банк», було зареєстровано право власності на зазначене майно.

Тому аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанцій в цій справі не звернув увагу на те, що рішеннями господарського суду Харківської області від 01 листопада 2011 року у справі № 61/206-10 та від 09 листопада 2011 року у справі № 57/178-10 було відмовлено у задоволенні позовів ПАТ «ВТБ Банк», яке змінило назву на АТ «ВТБ Банк», є неспроможними.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За загальним правилом в судовому рішенні повинні бути вирішені всі заявлені вимоги, а також всі інші, в тому числі процесуальні, питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема щодо розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі.

Згідно з частинами першою, другою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Вирішуючи питання про відшкодування позивачу понесених ним судових витрат по оплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що за наслідками розгляду цієї справи позов АТ «ВТБ Банк» підлягає задоволенню, у зв`язку з чим в силу вимог статті 141 ЦПК України всі судові витрати, які поніс позивач у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, покладаються на відповідачів.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 903/844/17 та від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 903/844/17 зазначено, що виходячи з аналізу статей 387 388 ЦК України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно. Отже, в ході розгляду віндикаційного позову позивач має підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб`єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази.

Однак підставою для відмови у позові ПАТ «Західінкомбанк» у справі № 903/844/17 про витребування майна, стала саме передчасність вимог банку, оскільки спір у даній справі ще не був вирішений, а не відсутність у банку права на це майно, тому посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків у зазначеній справі, є безпідставними.

В постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) зазначено, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у відповідачів як добросовісних набувачів призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Однак на відміну від справи, яка переглядається, у справі № 521/8368/15-ц предмет позову становили вимоги про визнання спадщини відумерлою та витребування спірної квартири у власність територіальної громади міста.

Крім того, з огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідачів критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідачів спірного нерухомого майна не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 903/844/17, № 521/8368/15-ц.

З урахуванням викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо клопотання АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «ВТБ Банк» - про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначає наступне.

Частиною третьою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

При цьому в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18) зроблено висновок про те, що з метою забезпечення єдності судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах можуть бути: вади попереднього висновку (його неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цьому висновку підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

На обґрунтування доводів клопотання банк послався на те, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 04 вересня 2020 року у справі № 922/1707/18 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «ВТБ Банк» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 липня 2020 року у зв`язку із малозначністю справи. Оскільки правовідносини в цій справі є аналогічними і ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2020 року було відкрито касаційне провадження в цій справі, то існують підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Вказані доводи безпідставні, оскільки відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Отже, справа, яка переглядається, не є малозначною у розумінні ЦПК України.

За таких обставин колегія суддів не вбачає правових підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Тому клопотання не підлягає задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - Жукової Валентини Михайлівни залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та додаткову постанову цього суду від 12 лютого 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та додаткової постанови цього суду від 12 лютого 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович