Постанова

Іменем України

17 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 642/3248/19

провадження № 61-3251св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., Маміної О. В., від 27 січня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому, остаточно сформулювавши позовні вимоги, просив суд:

1) визнати за ним та ОСОБА_2 у порядку поділу спільного майна подружжя право власності по 1/2 частині за кожним на:

- квартиру АДРЕСА_1 ,

- квартиру АДРЕСА_2 ;

- квартиру АДРЕСА_3 ;

2) залишити за ОСОБА_2 право власності на автомобіль NISSAN

MIKRA 1.2., 2010 року випуску, стягнувши з неї на його користь грошову компенсацію вартості в розмірі 1/2 частині вартості цього автомобіля.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що із 02 лютого 2001 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 21 червня 2016 року у справі № 642/287/16.

Під час вказаного шлюбу подружжям було набуте майно, право власності на частину якого зареєстровано за позивачем, а частина за відповідачем.

Майно, що було зареєстровано за ОСОБА_1 , поділено між подружжям на підставі заочного рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 27 вересня 2016 року у справі № 628/1599/16-ц.

Проте майно, право власності на яке зареєстровано за ОСОБА_2 , залишилось неподіленим, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру

АДРЕСА_3 , посилаючись на те, що вказана квартира придбана за її особисті кошти, отримані в подарунок від батька.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2020 року закрито провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя в частині вимог щодо квартири АДРЕСА_2 , у зв`язку із відмовою позивача від позову в цій частині.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині за кожним на квартиру АДРЕСА_1 ; залишено у власності ОСОБА_2 автомобіль NISSAN MIKRA 1.2., 2010 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , та стягнуто із неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 1/2 частини вартості вказаного автомобілю, що становить 75 345 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено, визнано за нею право особистої приватної власності на квартиру

АДРЕСА_3 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанцій, частково задовольняючи позов ОСОБА_1 ,виходив з того, що ОСОБА_2 не заперечує проти позовних вимог в частині поділу квартири АДРЕСА_1 та визнання за нею права власності на спірний автомобіль з виплатою грошової компенсації в розмірі 1/2 частини його вартості.

Ухвалюючи рішення в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ квартири АДРЕСА_3 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд вказав на недоведеність участі ОСОБА_1 в придбані спірної квартири, тоді як матеріалами справи підтверджено, що вказаний об`єкт нерухомості придбано ОСОБА_2 за особисті кошти.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Харківського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2020 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання за кожним із подружжя по 1/2 частині квартири АДРЕСА_3 скасовано.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю відмовлено.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя в частині визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 задоволено, визнано за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину вказаної квартири.

Апеляційний суд, надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам та показанням свідків, виходив з того, що факт придбання спірної квартири ОСОБА_2 за особисті кошти не доведений, при цьому презумпція спільності права власності подружжя не спростована, а тому зазначена квартира підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2020 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 щодо квартири АДРЕСА_1 та автомобіля NISSAN MIKRA 1.2. в апеляційному порядку не переглядалось.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та задоволені позову

ОСОБА_1 щодо квартири АДРЕСА_3 скасувати, залишивши в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

26 лютого 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 27 січня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі

№ 6-612цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує, що спірна квартира була придбана за її особисті кошти, отриманні в подарунок від батька. Апеляційний суд помилково визнав недопустимими надані нею докази та безпідставно скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Наголошує на тому, що на момент купівлі спірної квартири вона та ОСОБА_1 були студентами, доходів і спільних коштів не мали. При цьому матеріалами справи підтверджено наявність у її батька коштів, які були ним подаровані для придбання квартири.

Апеляційний суд, відхиляючи як доказ копію договору дарування коштів

від 12 вересня 2002 року, помилково послався на приписи статті 244

ЦК УРСР, якими передбачено вимоги щодо нотаріального посвідчення договорів дарування на суму понад 500 карбованців, оскільки на момент укладення цього правочину грошової одиницею була гривня.

Стверджує, що ОСОБА_1 не був присутнім при посвідченні договору купівлі-продажу спірної квартири та йому було достовірно відомо, що квартира куплена нею за особисті кошти. ОСОБА_1 не був зареєстрованим в цій квартирі та до неї ніколи не проявляв інтересу.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із02 лютого 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 21 червня 2016 року у справі № 642/287/16.

27 листопада 2001 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , з одного боку, та ОСОБА_6 , з іншого боку, укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно якого ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 продали ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_4 .

Продаж квартири вчинено за 15 000 грн.

13 серпня 2002 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 укладено договір дарування, згідно якого ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_5 .

Зі змісту розписки від 13 серпня 2002 року вбачається, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подарували ОСОБА_7 вказану квартиру № 7 та отримали від останньої при оформленні договору 5 000 грн за залишені в квартирі меблі, побутову техніку та ремонт.

Згідно довідки Слов`янського культурного фонду від 08 липня 2019 року ОСОБА_3 10 вересня 2002 року отримав в борг 11 000 грн.

12 вересня 2002 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, згідно якого ОСОБА_3 подарував своїй дочці ОСОБА_2 кошти в розмірі 35 000 грн на придбання квартири

АДРЕСА_3 .

20 вересня 2002 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які діяли від імені неповнолітнього ОСОБА_10 , з однієї сторони та ОСОБА_2 з іншої сторони, укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_3

Продаж квартири вчинено за 34 000 грн.

Свідок ОСОБА_11 , яка є рідною сестрою ОСОБА_1 , в судовому засіданні пояснила, що її брат працював та заробляв гроші із 2000 по

2002 рік. Їй відомо зі слів матері, що остання продала в м. Куп`янськ гараж та дала синові 1 000 доларів США на купівлю квартири

АДРЕСА_3 .

Свідок ОСОБА_12 , яка є матір`ю ОСОБА_1 , в судовому засіданні пояснила, що в 2002 році продала гараж та дала синові 1 000 доларів США на купівлю спірної квартири АДРЕСА_3 .

Свідок ОСОБА_13 , який є рідним дядьком ОСОБА_1 , в судовому засіданні пояснив, що його племінник працював та заробляв гроші для родини. У 2002 році він дав племіннику 700 доларів США на купівлю квартири.

Свідок ОСОБА_14 пояснив, що працював разом з ОСОБА_1 . Про купівлю нерухомості йому не відомо.

Свідок ОСОБА_3 , який є батьком ОСОБА_1 , в судовому засіданні пояснив, що у 2002 році продав в м. Куп`янську дві квартири, узяв кредит, позичив 1 000 доларів США, яких не вистачало, та подарував ці кошти своїй дочці для купівлі квартири АДРЕСА_3 . Він особисто привіз вказані гроші до нотаріуса. Правочин купівлі-продажу відбувався в його присутності та здійснювався за суму 7 000 доларів США хоча в договорі вказана сума в гривнях. Продавці квартири вже чекали на нього та його дочку оскільки в цей день, у цього ж нотаріуса, ще відбувалося два правочину щодо нерухомості між сторонами угоди. Родина

ОСОБА_1 грошової участі в купівлі спірної квартири не приймали.

Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснила, що під час продажу квартири АДРЕСА_3 - з іншого боку участь приймали ОСОБА_2 та її батько. Їй відомо що певної суми коштів не вистачало і вони чекали у нотаріуса приїзду ОСОБА_3 . Нікого з родичів ОСОБА_1 та його самого вона не бачила.

Свідок ОСОБА_15 , допитаний судом в режимі відеоконференції, пояснив, що у вересні 2002 року позичив ОСОБА_3 2 000 доларів США для купівлі останнім квартири своїй дочці. При цьому було складено розписку, яку після повернення боргу ОСОБА_15 віддав позичальнику.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 22 КпШС України (чинного на час придбання спірної квартири) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КПШС України).

Вказані норми, що діяли на час придбання спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного законодавства України.

Так, зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі

№ 372/504/17.

Пунктом 3 частини першої статті 57 СК України передбачено, що майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що розглядається, ОСОБА_1 не визнає належність особисто ОСОБА_2 грошових коштів, які були використані на придбання спірної квартири.

ОСОБА_2 зазначала, що грошові кошти:

- отримані від продажу квартири АДРЕСА_4 ;

- отриманні ОСОБА_4 та ОСОБА_3 за залишені меблі, побутову техніку та ремонт у квартирі

АДРЕСА_5 , що була подарована ОСОБА_7 ;

- отриманні у борг ОСОБА_3 ,

у загальній сумі 35 000 грн, були подаровані їй на підставі договору дарування від 12 вересня 2002 року, укладеного між нею та ОСОБА_3 .

Апеляційний суд, надаючи оцінку наданому договору дарування грошових коштів від 12 вересня 2002 року, правильно звернув увагу на недотримання вимог статті 244 ЦК УРСР (які були чинними у 2002 році).

Висновки апеляційного суду в цій частині узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 296/3042/16-ц.

Апеляційний суд також ретельно проаналізував наявні у справі як письмові докази, так і показання свідків та надав їм свою оцінку. Зокрема звернув увагу на відсутність доказів укладення договору позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_15 ; укладення договору купівлі-продажу спірної квартири більш ніж через десять місяців після продажу квартири АДРЕСА_4 , яка на момент продажу належала не особисто ОСОБА_3 , а перебувала у спільній власності ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .

При цьому у разі, якщо спірна квартира купувалась за особисті кошти ОСОБА_2 , не було жодних перешкод для зазначення цих обставин безпосередньо в тексті договору купівлі-продажу від 12 вересня 2002 року.

Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що квартира АДРЕСА_3 підлягає поділу у рівних частках між колишнім подружжям, оскільки придбана під час шлюбу сторін, а презумпція спільності майна подружжя не спростована.

З огляду на обставини у розглядуваній справі, висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, що викладені у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 25 листопада

2015 року у справі № 6-2333цс15, на які заявник посилалась в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі, підлягають відхиленню, як такі, що виходять за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлені статтею 400

ЦПК України.

Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови, оскільки апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалив судове рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 27 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Шипович О. М. Осіян Є. В. Синельников