ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2024 року

м. Київ

Справа № 642/3557/23

Провадження № 61-9506св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лиски Павла Олександровича на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 04 березня 2024 року в складі судді Вікторова В. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 18 червня 2024 рокув складі колегії суддів Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,

в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Жовнір Ярослав Вікторович, про визнання договору дарування недійсним та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому зазначив, що рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від10 червня 2016 року стягнуто солідарно з нього та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 22 липня 2008 року в розмірі 4686,40 дол. США та судовий збір в розмірі 986,40 грн.

22 та 23 липня 2019 року відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 з примусового стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів. На час звернення до суду борг у розмірі 4686,40 дол. США не погашений.

Позивач був власником 37/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , житлових будинків літ. «А-1», літ. «Б-1» з надвірними будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 12 січня 2012 року, дарувальник - ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовніром Я.В.

У 2016 році позивач, розуміючи можливі несприятливі наслідки задоволення позову ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення грошових коштів, відкриття виконавчого провадження, накладання арешту на все майно, зокрема на будинок, звернувся до свого сина ОСОБА_2 з проханням збереження власності у фактичному розпорядженні позивача за допомогою укладення договору дарування з тією умовою, що згодом цей будинок буде знов подарований ОСОБА_4 , або ж якщо не буде виконавчих проваджень та боргів перед кредиторами - знов передати у власність позивачу. Також умовою дарування було те, що відповідач не буде знімати з реєстраційного обліку позивача та його матір, а також не буде чинити перешкод у користуванні майном.

Проте з моменту укладення договору дарування від 08 квітня 2016 року відповідач відмовляється від подальшої передачі у власність будинку ОСОБА_4 , а згодом зняв з реєстраційного обліку позивача та його матір, чинить перешкоди у користуванні будинком.

Просив визнати недійсним договір дарування 37/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , житлові будинки літ. «А-1», літ. «Б-1» з надвірними будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 08 квітня 2016 року між ним та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовніром Я. В., реєстровий № 1007.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

04 березня 2024 року рішенням Ленінського районного суду м. Харкова в задоволенні позову відмовлено.

18 червня 2024 року постановою Харківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 04 березня 2024 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що під час укладення договору дарування нерухомого майна від 08 квітня 2016 року в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було вільне волевиявлення на його укладення, вони самостійно підписали вказаний договір. Договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених цим договором. Договір дарування укладений в письмовій формі, нотаріально посвідчений, зареєстрований у встановленому порядку, і обдаровуваний прийняв дарунок, а тому став власником цього майна. Сторонами дотримані всі вимоги законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту. Позивач не довів, що оспорюваним правочином були порушені його права та інтереси, а також, що дії сторін договору дарування спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою уникнення в майбутньому звернення стягнення на це майно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

03 липня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лиска П. О. через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 04 березня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 червня 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:

- Верховного Суду від 17 березня 2021 року в справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17, від 20 травня 2020 року в справі № 922/1903/18, Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 28 лютого 2019 року в справі № 646/3972/16-ц, від 14 липня 2020 року в справі № 754/2450/18, від 19 травня 2021 року в справі № 693/624/19, про визнання договору недійсним з підстав його фраудаторності;

- Верховного Суду від 02 квітня 2020 року в справі № 638/289/18, від 25 березня 2020 року № 285/1634/16-ц, від 08 квітня 2020 року в справі № 523/8272/16-ц, щодо застосування наслідків фіктивності правочину.

Суди зробили помилковий висновок, що позивач не довів, що оспорюваний правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, передбачених договором, оскільки в справі достатньо належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

26 липня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Ленінського районного суду м. Харкова.

У вересні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» укладено договір про надання споживчого кредиту та застави транспортного засобу № 11274543000 (т. 1, а. с. 11-28).

12 січня 2012 року ОСОБА_1 набув безоплатно у власність від своєї матері ОСОБА_4 37/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , «літ. Б-1», з надвірними будівлями, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування від 12 січня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовніром Я. В., реєстровий № 114 (т. 1, а. с. 100).

10 лютого 2016 року рішенням Ленінського районного суду м. Харкова в справі № 642/7411/15, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29квітня 2016 року та постановою Верховного Суду від 23 травня 2018 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 22 липня 2008 року в розмірі 4686,40 дол. США та судовий збір в розмірі 986,40 грн (т. 1, а. с. 76-93).

08 квітня 2016 року на підставі договору дарування позивач подарував своєму сину ОСОБА_2 37/100 часток домоволодіння АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовніром Я. В., реєстровий №1007 (т. 1, а. с. 99).

Згідно з пунктом 7 договору дарування від 08 квітня 2016 року сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Сторони підтвердили, що цей договір не носить характеру фіктивного або удаваного правочину, не укладено під впливом помилки, насильства чи збігу тяжких обставин, та не приховували фактів, які б могли мати істотні значення та були свідомо приховані.

22 та 23 липня 2019 року відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 з примусового стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01 червня 2023 року, 37/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 , належить на праві власності відповідачу, на підставі договору дарування від 08 квітня 2016 року № 1007 (т. 1, а. с. 107).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Одним і з визначених у статті 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої).

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, ОСОБА_1 посилався на вимоги частин першої, п`ятої статті 203, статей 215 234 ЦПК України і зазначав, що оспорюваний договір має ознаки фраудаторності, оскільки вчинений сторонами з метою уникнення у майбутньому відповідальності дарувальника (позивача) за невиконання кредитних зобов`язань.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що, оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України виснував, що ця мета є правомірною (легітимною).

Верховний Суд в постановах від 20 серпня 2024 року в справі № 700/337/23 (провадження № 61-6444св24), від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20) виснував, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 вересня 2022 року в справі № 369/8077/19).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), від 22 листопада 2023 року в справі № 128/1878/20 (провадження № 61-2477св23)).

У ЦК України закріплений підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки в разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що перебуває в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку, зокрема, посилається заявник в касаційній скарзі, виснувала, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Тобто Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

-фіктивного (стаття 234 ЦК України);

-такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України);

-такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватноправовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значущих дій.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила і в постанові від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).

Отже, Верховний Суд вже сформував усталену судову практику про можливість оскарження такого (фраудаторного) правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором.

Зазначене у повністю відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21), про те, що оспорити фраудаторний правочин в судовому порядку може лише кредитор, якщо такий правочин призвів до неможливості задовольнити його вимоги за рахунок такого майна.

У постановах Верховного Суду від 09 серпня 2024 року в справі № 361/155/21 (провадження № 61-3612св24), від 29 червня 2022 року в справі № 750/11492/19 (провадження № 61-4044св21) вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Водночас та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

У справі, що переглядається, з позовом про визнання договору недійсним, звернувся дарувальник нерухомого майна, а не кредитор за договором споживчого кредиту, укладеним між дарувальником та банком. Належних доказів, що банк як стягувач у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа про стягнення заборгованості за кредитним договором від 22 липня 2008 року звертався з позовними вимогами про визнання недійсним договору дарування, позивач не надав, банк у справі як учасник не залучався. Тому посилання позивача не неврахуванням судами попередніх інстанцій практики Верховного Суду про визнання договорів фраудаторними є необґрунтованими.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таких порушень норм цивільного процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій Верховним Судом не встановлено.

Оскільки з позовом про визнання правочину недійсним відповідно до статті 234 ЦК України з підстав його фраудаторності звернулася сторона цього правочину, а не кредитор, позбавлений можливості задовольнити його вимоги за рахунок відчуженого майна, приймаючи до уваги, що наявність умислу щодо фіктивності в усіх сторін цих правочинів не доведена, суди попередніх інстанцій правильно виснували про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним.

Такі висновки узгоджуються з постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 127/23017/22.

Доводи ОСОБА_1 , що дії сторін договору дарування спрямовані на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, не підтверджені належними та допустимими доказами, оскільки протягом 7 років з дня укладення договору дарування позивач не ставив питання про його недійсність, не заперечував право відповідача на спірне майно.

Той факт, що на момент укладення договору дарування 08 квітня 2016 року існувало рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 10 лютого 2016 року про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за договором споживчого кредиту в розмірі 4 686,40 дол. США, не є безумовною підставою для визнання договору дарування недійсним.

Суди в справі встановили і позивачем не спростовано, що під час укладення договору дарування частки домоволодіння від 08 квітня 2016 року в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існувало вільне волевиявлення на його укладення, вони самостійно підписали вказаний договір. Договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених цим договором. Договір дарування частини домоволодіння укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений, зареєстрований у встановленому порядку, і обдаровуваний прийняв дарунок, а тому став власником цього майна. Сторонами дотримані всі вимоги діючого законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту, договір було підписано сторонами за доброю волею.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні в справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з урахуванням сталої практики Верховного Суду, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лиски Павла Олександровича залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 04 березня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 18 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська