Постанова

Іменем України

18 січня 2023 року

м. Київ

справа № 642/548/21

провадження № 61-9565св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року у складі судді Ольховського Є. Б. та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

У лютому 2021 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29 серпня 2013 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем було укладено кредитний договір (без номера), за яким позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. ОСОБА_1 погодився з тим, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг (далі - Умови та Правила), Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на офіційному сайті http://privatbank.ua, складає між ним і банком договір, про що свідчить його підпис у заяві. Позичальник не виконував взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 13 січня 2021 року в нього утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 64 175,24 грн, з яких: 52 133,25 грн - тіло кредиту, 12 041,99 грн - проценти. Враховуючи викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з відповідача на свою користь зазначену заборгованість та понесені судові витрати.

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії, в якому просив: визнати дії АТ КБ «ПриватБанк» неправомірними та зобов`язати відповідача при здійсненні банківських послуг за користування ним кредитом не нараховувати проценти, пеню та штрафні санкції з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», починаючи з 17 березня 2014 року; зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок і зарахувати раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом в суму заборгованості за тілом кредиту, починаючи з 17 березня 2014 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що починаючи з 17 березня 2014 року банк безпідставно нараховував йому штрафні санкції, пеню та проценти за користування кредитом, оскільки на нього як військовослужбовця Збройних Сил України поширюються пільги, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Здійснені ним платежі підлягали зарахуванню лише на погашення заборгованості за тілом кредиту.

Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року первісний позов залишено без задоволення. Зустрічний позов задоволено. Зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» при здійсненні банківських послуг за користування кредитом ОСОБА_1 не нараховувати проценти, пеню та штрафні санкції з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», починаючи з 17 березня 2014 року. Зобов`язано АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок та зарахувати ОСОБА_1 раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом в суму заборгованості за тілом кредиту з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», починаючи з 17 березня 2014 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не довело обставин, на які посилалося як на підставу своїх вимог. В підписаній ОСОБА_1 анкеті-заяві відсутні відомості про тарифи, які підлягають застосуванню до укладеного договору, а надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, у зв`язку з чим їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов, що узгоджується з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що починаючи з 17 березня 2014 року (введення особливого періоду в Україні) ОСОБА_1 як військовослужбовцю Збройних Сил України не повинні були нараховуватися штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань, а також проценти за користування кредитом, оскільки на нього поширюються пільги, передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Разом з тим за час користування кредитним лімітом АТ КБ «ПриватБанк» в односторонньому порядку проводило списання грошових коштів з картки ОСОБА_1 (всього списано 12 425,53 грн), що підтверджується наданою банком випискою по рахунку. Водночас ОСОБА_1 самостійно здійснював поповнення картки і за весь період користування кредитним лімітом вніс 15 758,05 грн. Таким чином, ОСОБА_1 обґрунтовано вважає, що банк має правові підстави заявляти вимоги про стягнення лише основної суми кредиту, з обов`язковим врахуванням при цьому раніше стягнутої заборгованості у вигляді тіла кредиту, процентів, штрафів та пені з усіх належних йому карток, а нарахування будь-яких процентів та їх погашення за рахунок плати за користування кредитним лімітом є протиправним.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У вересні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов, а в задоволенні зустрічного позову відмовити.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 153/1334/16-ц, від 22 липня 2020 року у справі № 189/2109/18, від 05 серпня 2020 року у справі № 712/9613/15-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Не дослідивши належним чином розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з випискою з особового рахунку позичальника, суди безпідставно відмовили в задоволенні первісного позову в частині стягнення з відповідача фактично отриманої, однак не повернутої суми тіла кредиту. Задовольняючи зустрічний позов, суди залишили поза увагою те, що визнання неправомірними дій в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування нарахування процентів за користування кредитом та штрафних санкцій не є ефективним способом захисту, оскільки не передбачає відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечує відновлення прав особи, яка заявляє такі вимоги. В даному випадку на підставі наявних в матеріалах доказів суди мали можливість самостійно здійснити перерахунок кредитної заборгованості (зменшити визначений банком обсяг заборгованості на суми погашених позичальником платежів).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Харкова.

19 жовтня 2022 року справа № 642/548/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно з частинами першою-другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 29 серпня 2013 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір (без номера)шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил, за яким позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

В анкеті-заяві відсутні умови договору про встановлення розміру процентної ставки та відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання, проте зазначено, що відповідач згідний з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами і Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, а також, що він ознайомився і погодився з Умовами та Правилами і Тарифами банку.

На підтвердження укладення між сторонами кредитного договору, крім анкети-заяви, АТ КБ «ПриватБанк» також надало Витяг з Умов та Правил,довідку про зміну умов кредитування, виписку по особовому рахунку та розрахунок заборгованості.

Згідно з наданим банком розрахунком станом на 13 січня 2021 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 64 175,24 грн, з яких: 52 133,25 грн - тіло кредиту, 12 041,99 грн - проценти.

За час користування кредитним лімітом АТ КБ «ПриватБанк» в односторонньому порядку проводило списання грошових коштів з картки ОСОБА_1 (всього списано 12 425,53 грн).

Крім того, ОСОБА_1 самостійно здійснював поповнення кредитної картки, на яку за весь період користування кредитним лімітом вніс 15 758,05 грн.

Судами також встановленою, що з 02 серпня 2010 року по 25 вересня 2020 року ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України. З 02 жовтня 2020 року він є військовозобов`язаним, офіцером запасу Збройних Сил України.

За час проходження військової служби ОСОБА_1 у 2018 році приймав участь в операції об`єднаних сил, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (місто Краматорськ Донецької області).

01 липня та 07 серпня 2020 року ОСОБА_1 звертався до АТ КБ «ПриватБанк» із заявами, в яких просив скасувати всі нарахуванні штрафні санкції, пеню та проценти за користування кредитом, перерахувати кредитні зобов`язання з урахуванням вимог пункту 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Листами від 06 липня та від 14 серпня 2020 року № 20.1.0.0/7-200701/8801 АТ КБ «ПриватБанк» повідомило ОСОБА_1 про те, що Національним банком України надано роз`яснення, за змістом якого підтвердженням призову під час мобілізації резервістів та військовозобов`язаних є: військовий квиток; довідка про призов військовозобов`язаного на військову службу; витяг з наказу або довідка про зарахування до списків військової частини. Довідка Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба про проходження військової служби не є документом, що підтверджує початок/період проходження військової служби.

Разом з тим у листі Міністерства оборони України від 09 жовтня 2020 року № 321/6192 наведено перелік документів, що підтверджують статус військовослужбовця, серед яких є довідка Форми № 5. Будь який інший документ, який підтверджував би проходження служби в особливий період у Збройних Силах України, не передбачений нормативними документами. Крім того, зазначено, що військовослужбовцями є курсанти та слухачі вищих військових навчальних закладів Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій, які мають право видавати довідки, що підтверджують факт перебування на військовій службі у Збройних Силах України.

Відповідно до підпункту 3 пункту 4 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року статтю 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» доповнено пунктом 15, згідно з яким військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.

Пунктом 1 Розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» дію підпункту 3 пункту 4 цього Закону поширено на військовослужбовців з початку і до закінчення особливого періоду, а на резервістів та військовозобов`язаних ? з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, на час проходження військової служби.

Згідно з положеннями Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливим періодом є період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

В Україні особливий період розпочався з моменту оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року та триває по теперішній час.

За змістом статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізацією, згідно з положеннями наведеної статті, є комплекс заходів, здійснюваних, серед іншого, з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.

У частині четвертій статті 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зазначено, що зміст мобілізації становить переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду.

Таким чином, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Законом не визначено чіткого порядку припинення особливого періоду.

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано визначення поняттю демобілізації як комплексу заходів, спрямованих, серед іншого, на планомірне переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, на організацію і штати мирного часу.

Вирішуючи питання щодо меж дії особливого періоду в розумінні Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження № 11-609апп19) дійшла висновку про те, що за змістом наведених вище визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.

Відповідно до пункту 13 статті 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» особам, які мають право на пільги, гарантії та компенсації, передбачені цим Законом, видаються посвідчення.

Аналіз статті 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» дає підстави зробити висновок, що перелік пільг військовослужбовців та членів їх сімей закріплений у пунктах 1-12 цього Закону та право на отримання саме цих пільг потребує наявність відповідного посвідчення.

Разом з цим пункт 15 статті 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» є самостійною нормою і будь-якого посилання про можливість застосування вказаного пункту лише при наявності у військовослужбовця відповідного статусу (учасника бойових дій) закон не передбачає. Крім цього, дія зазначеної норми поширюється на всіх військовослужбовців без виключення.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 522/12270/15-ц (провадження № 61-21025св18).

У справі, яка переглядається, судами також встановлено, що за час проходження військової служби ОСОБА_1 як військовослужбовцю Збройних Сил України не повинні були нараховуватися штрафні санкції, пеня та проценти за кредитним договором, оскільки на нього поширювалися пільги, передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19), на яку послався заявник в касаційній скарзі, викладено правову позицію про те, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» і Витяг з Умов та Правил, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати комісії, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одними із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. В даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності і розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді наявність у кредитора права на самостійне списання грошових коштів і зміну процентної ставки, а також сплату комісії та відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення строків виконання договірних зобов`язань. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 2007 року у справі «Бендерський проти України» зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Щодо первісного позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не довело обставин, на які посилалося як на підставу своїх вимог, оскільки в підписаній ОСОБА_1 анкеті-заяві відсутні відомості про тарифи, які підлягають застосуванню до укладеного договору, а надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, у зв`язку з чим їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов.

Залишаючи в означеній частині рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд також вказав, що матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умови та Правила розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи анкету-заяву про відкриття рахунку та приєднання до Умов і Правил, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17.

Однак судами попередніх інстанцій неправильно застосовано вищенаведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, так як, на відміну від справи № 342/180/17, в цій справі від позичальника ОСОБА_1 не надходило заперечень щодо непогодження між сторонами наданих банком Умов та Правил. У відзиві на позов відповідач посилався лише на те, що йому як військовослужбовцю Збройних Сил України не повинні були нараховуватися штрафні санкції, пеня та проценти за кредитним договором в силу вимог пункту 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

У постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 755/7704/15-ц (провадження № 61-283св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 159/2146/15-ц (провадження № 61-20113св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 153/1334/16-ц (провадження № 61-16362св18), від 22 липня 2020 року у справі № 189/2109/18 (провадження № 61-19542св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 755/7704/15-ц: належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду;

- у справі № 159/2146/15-ц: встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов`язань, суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Під час апеляційного розгляду справи, судом апеляційної інстанції не перевірено графіку погашення кредиту, не перевірено обґрунтованість розрахунку загальної суми боргу, не встановлено дійсного розміру кредитної заборгованості та не визначено обсягу відповідальності боржника. Вищевказані порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи за позовом банку про стягнення кредитної заборгованості та призвело до передчасних висновків про відсутність підстав для задоволення позову;

- у справах № 153/1334/16-ц, № 189/2109/18: суд може визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, однак зобов`язаний встановити обставини, які підлягають доказуванню і зобов`язаний вжити всіх необхідних заходів з метою встановлення істини. Принцип змагальності не виключає необхідності всебічного та повного дослідження всіх обставин справи задля встановлення об`єктивної істини та об`єктивного вирішення справи. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач не довів існування між сторонами договірних зобов`язань, предметом яких є кредитні кошти, із врахуванням того, що спір відносно існування кредитних зобов`язань відповідача на час касаційного перегляду цієї справи судами фактично не вирішено, є передчасним. Суду слід перевірити факт виконання кредитного договору, на що посилався заявник в касаційний скарзі, що може свідчити про визнання договірних правовідносин. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують);

- у справі № 200/5647/18: виписка по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи, може бути належним доказом щодо заборгованості відповідача за тілом кредиту, яка повинна досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами. Проте, залишаючи без змін рішення місцевого суду, апеляційний суд не дослідив належним чином наданий позивачем розрахунок заборгованості та виписку по картковому рахунку, не спростував належним чином викладені банком доводи по суті заявлених у цій справі вимог та мотивовано не відхилив доводи апеляційної скарги. Отже, апеляційному суду необхідно дослідити виписку по картковому рахунку у сукупності з іншими доказами та перевірити, чи було встановлено відповідачу кредитний ліміт, якщо було встановлено, то в якому розмірі, чи отримував він кредитну картку та строк її дії, чи користувався останній кредитними коштами (чи отримував готівку у банкоматі та відділенні банку, чи купував товари та чи перерахував кошти на інші рахунки), якщо користувався, то в якому розмірі, чи здійснював повернення кредитних коштів позивачу, якщо здійснював, то в якому розмірі.

У справі, яка переглядається, встановивши, що ОСОБА_1 перебував на військовій службі у Збройних Силах України, суди дійшли правильного висновку про те, що на нього поширювалися пільги (не повинні нараховуватися штрафні санкції, пеня та проценти за користування кредитом), передбачені пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», з початку запровадження особливого періоду, тобто з 17 березня 2014 року.

Разом з тим, залишаючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні первісного позову без змін, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що в цій справі АТ КБ «ПриватБанк» надало документальне обґрунтування кредитної заборгованості, зокрема виписку по особовому рахунку позичальника та детальний розрахунок, на підставі яких суд, навіть з урахуванням поширення на позичальника пільг, передбачених пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», був спроможний самостійно здійснити розрахунок заборгованості за тілом кредиту (зменшити обсяг заборгованості на суми зарахованих банком платежів на погашення процентів та неустойки).

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для залишення рішення місцевого суду без змін в частині відмови в задоволенні первісного позову банку про стягнення заборгованості за тілом кредиту.

З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі в частині первісного позову, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення первісного позову про стягнення заборгованості за кредитним договором не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальних законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа в означеній частині підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії.

Задовольняючи зустрічний позов та зобов`язуючи АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок і зарахувати ОСОБА_1 раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом в суму заборгованості за тілом кредиту з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», суд першої інстанції, з рішенням якого в цій частині погодився апеляційний суд, виходив з того, що починаючи з 17 березня 2014 року (введення особливого періоду в Україні) ОСОБА_1 як військовослужбовцю Збройних Сил України не повинні були нараховуватися штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань, а також проценти за користування кредитом, тому нарахування банком будь-яких процентів та їх погашення за рахунок плати за користування кредитним лімітом, є протиправним.

Однак вказаний висновок судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) та в постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 712/9613/15-ц (провадження № 61-46733св18), на які заявник послався в касаційній скарзі, вказано, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми, які підлягають стягненню. Нарахування позивачу пені (штрафу тощо) є лише попередньою фіксацією факту порушення цивільно-правових зобов`язань, яка безпосередньо не впливає на права позивача. Відповідний розрахунок може бути письмовим доказом, який у разі виникнення спору між сторонами повинен оцінюватися судом відповідно до вимог процесуального законодавства. Кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Тому, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, у разі невизнання кредитором права боржника на припинення зобов`язання повністю або частково таке право підлягає захисту судом за позовом боржника шляхом припинення правовідношення повністю або частково на підставі пункту 7 частини другої статті 16 ЦК України. Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта. Тлумачення статей 14 16 ЦК України дозволяє зробити висновок, що не є ефективним способом захисту визнання неправомірними дії в частині не зарахування сплати, зобов`язання зарахувати перераховані щомісячні платежі, скасування та списання безнадійної заборгованості, зобов`язання скасувати суму пені, заборона здійснювати подальше нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов`язань за кредитним договором, зобов`язання вчинити дії із скасування нарахування відсотків за користування кредитом та штрафних санкцій, зобов`язання скасувати незаконно нараховані штрафні санкції за несвоєчасну здійснену оплату, оскільки не передбачають відповідного обов`язку іншого суб`єкта цивільного правовідношення та не забезпечують відновлення прав особи, що заявляє такі вимоги. Нарахування позивачу пені (штрафу тощо) є лише попередньою фіксацією факту порушення цивільно-правових зобов`язань, яка безпосередньо не впливає на права позивача. Відповідний розрахунок може бути письмовим доказом, який у разі виникнення спору між сторонами повинен оцінюватися судом відповідно до вимог процесуального законодавства.

Однак, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що зустрічний позов ОСОБА_1 про визнання дій неправомірними та зобов`язання АТ КБ «ПриватБанк» здійснити перерахунок і зарахувати раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом в суму заборгованості за тілом кредиту не підлягає задоволенню, оскільки позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призводить до поновлення його порушених прав. За наявності первісного позову банку про стягнення боргу за кредитним договором суди повинні були самостійно здійснити перерахунок кредитної заборгованості з огляду на поширення на позичальника пільг, передбачених пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (зменшити визначений банком обсяг заборгованості за тілом кредиту на суми зарахованих платежів на погашення штрафних санкцій, пені та процентів за користування кредитом).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення зустрічного позову про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання дій банку неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії, тобто виступив як споживач послуг банку.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

Висновок про те, що споживачі звільняються від сплати судового збору на всіх стадіях цивільного процесу, висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18).

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, оскільки на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору за подання зустрічного позову, то понесенні АТ КБ «ПриватБанк» судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг (щодо перегляду судових рішень в частині зустрічних позовних вимог немайнового характеру про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії, в задоволенні яких Верховним Судом відмовлено) в розмірі 3 632 грн необхідно компенсувати за рахунок держави.

Разом з тим, упостанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що в цій справі Верховний Суд не змінював рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення первісного позову та не ухвалював нове, а направив справу в цій частині на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат.

В даному конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені у зв`язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій (щодо оплаченої банком судовим збором вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором) мають бути розподілені за результатами розгляду апеляційний судом первісного позову по суті, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 141, 400, 409 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Компенсувати Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг (щодо перегляду судових рішень в частині зустрічних позовних вимог) в розмірі 3 623 (три тисячі шістсот двадцять три) грн.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року в частині вирішення первісного позову Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук