Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

місто Київ

справа № 643/3624/16

провадження № 61-5000св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 06 квітня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бровченка І. О., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 про поновлення порушеного права, визнання права на проживання у житловому приміщенні та вселення.

На обґрунтування позову посилався на те, що на підставі договору довічного утримання від 06 червня 2002 року його матері належить квартира АДРЕСА_1 . Квартира набута під час перебування батьків у шлюбі.

Після смерті батька, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , сторони у справі домовилися про те, що до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини буде звертатися лише відповідач, а після оформлення на себе спадщини вона передасть спірну квартиру у власність позивачу. У спірній квартирі позивач проживав з 2007 року, проте наприкінці січня 2016 року відповідач пред`явила йому вимогу щодо виселення із квартири у зв`язку із тим, що відмовилася від попередніх домовленостей між ними.

Позивач звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька, проте йому відмовлено у зв`язку із пропуском строків звернення з такою заявою. 22 березня 2016 року ОСОБА_2 за допомогою невідомих осіб фізично виселила позивача із квартири, змінила замки та перешкоджає користуватися квартирою. Іншого житла, придатного для проживання, позивач не має, хоча зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , де ніколи не проживав, оскільки будинок перебуває у непридатному для проживання стані. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати за ним право на проживання у житловому приміщенні квартирі АДРЕСА_1 ; поновити йому, ОСОБА_1 , порушене право шляхом вселення у згадану квартиру.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 06 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 05 липня 2017 року, у задоволенні позову відмолено.

Постановою Верховного Суду від 05 грудня 2018 року ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 липня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду касаційної інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_1 не був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.

Постановою Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позивачем не надано переконливих доказів того, що він на відповідній правовій підставі проживав та користувався спірним житловим приміщенням, а також не встановлено безспірності згоди власника цієї квартири, що належить відповідачу, на проживання позивача у ній.

Водночас, позивач має право користування іншим житлом, в якому зареєстрований, за адресою: АДРЕСА_2 . Апеляційний суд дійшов переконання, що посилання позивача на те, що цей будинок перебуває у непридатному для проживання стані, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки в матеріалах справи відсутні належні й допустимі докази на підтвердження того, що незручності у користуванні цим житлом, які окреслив позивач, не можуть бути усунені шляхом здійснення відповідного ремонту чи реконструкції. Докази того, що відповідач чинить йому перешкоди в користуванні житлом, позивачем не надані.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2019 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник зазначає, що оскаржувані рішення є незаконними й необґрунтованими, судами порушено норми матеріального права. Зазначив, що він був вселений до спірної квартири у 2007 році за згодою батьків, проживав, робив поточні ремонти, сплачував комунальні послуги тощо. Наголошує, що ОСОБА_2 як власник спірної квартири розпорядилася своїм правом шляхом надання свого майна в безстрокове користування йому як сину. Зазначив, що він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , проте за зазначеною адресою ніколи не проживав, оскільки це житло є приватним будинком, що перебуває у непридатному для проживання стані, пошкоджені дах та стіни, відсутнє опалення та електропостачання.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просила відмовити у задоволенні касаційної скарги внаслідок її необґрунтованості та безпідставності.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором довічного утримання від 06 червня 2002 року, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

У 2007 році позивач, як він стверджував, вселився у спірну квартиру та користувався нею до 22 березня 2016 року.

Як встановили суди, після смерті батька позивача, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , сторони у справі домовилися про те, що до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини буде звертатися лише відповідач, а після оформлення на своє ім`я спадщини остання обіцяла передати спірну квартиру у власність позивачу, проте наприкінці січня 2016 року відповідач пред`явила йому вимогу про виселення із квартири, відмовилася від попередньої домовленості з ним. Позивач звертався до Одинадцятої харківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_3 , проте йому відмовлено у зв`язку із пропуском строків звернення.

Як наполягав позивач, 22 березня 2016 року ОСОБА_2 змусила позивача виселитися зі спірної квартири, замінила замки та заборонила користуватися спірною квартирою; у квартирі залишилися особисті речі позивача.

Судами також встановлено, що позивачу належить право користування іншим житлом, в якому він зареєстрований, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач постійно мешкала у квартирі АДРЕСА_3 , де було зареєстровано її постійне місце проживання, а позивач з вересня 2006 року, коли фактично мешкав за адресом спірної квартири АДРЕСА_1 , постійно був зареєстрований у будинку АДРЕСА_2 .

Відповідно до матеріалів перевірки за зверненнями до органів внутрішніх справ щодо конфліктів між позивачем та його матір`ю, підтверджено факти таких конфліктів і те, що ОСОБА_1 квартиру, належну його матері, залишив добровільно.

При цьому наявності істотних та непереборних перешкод для його проживання за місцем реєстрації судами не встановлено.

Доказів того, що під час проживання позивача у спірній квартирі сторони вели спільне господарство, матеріали справи також не містять.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма права визначає право власника майна, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для надання захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом існування перешкод у користуванні власником своїм майном. При цьому не має значення, ким саме створюється порушення права та з яких підстав.

Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, підстав відступити від зазначеного висновку судами не встановлено.

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За правилом частини першої статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

У житловому законодавстві статус члена сім`ї власника житла є подібним до статусу члена сім`ї наймача жилого приміщення.

Відповідно до частин першої та другої статті 61, статей 64 та 65 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Відповідно до усталеної практики, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача (тут - до власника житла), суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду (пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (зі змінами)).

При цьому, під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача (власника житла), в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.

Позивач не довів під час розгляду цієї справи, що вселився до спірного житла та проживав у ньому спільно з відповідачем як член її сім`ї як власника житла. Отже, позивач не довів факту дотримання встановленого статтями 64 65 156 ЖК Української РСР порядку вселення у спірну квартиру, зокрема не довів, що проживав із відповідачем та померлим батьком за адресою спірної квартири, вів з ними спільне господарство.

Додатково позивачем не доведено існування такої правової підстави, як договір найму житла, його умов та дійсність для сторін, як це передбачено правилами глави 59 ЦК України.

Істотною для вирішення цього спору обставиною є те, що ОСОБА_1 має право користування іншим житлом, в якому зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , тобто зберігає постійне місце проживання у іншому жилому приміщенні.

Резюмуючи, позивач не може бути визнаний таким, що відповідно до встановленого статтями 64 65 156 ЖК Української РСР порядку набув право користування квартирою АДРЕСА_1 , власником якої є відповідач. Позивачем не доведено, що житло у АДРЕСА_2 , право користування яким він зберігає, не може бути використане ним для проживання, а так само що йому чиняться перешкоди у реалізації свого права на проживання у цьому будинку.

Наведений висновок Верховний Суд зробив з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20). У згаданій справі Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має інше постійне зареєстроване місце проживання. Разом із тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у зазначеній справі, що переглядалася, інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову у цій справі.

Верховний Суд констатує, що за умови встановлення таких обставин: позивач не довів, що вселився у спірну квартиру на законних підставах, у позивача наявне інше зареєстроване місце проживання і він не довів, що воно є непридатним для проживання, між сторонами склалися неприязні стосунки, - інтереси відповідачки, як власника житла та користувача цим житлом, переважають інтереси позивача як колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном.

Крім того, позивач не довів та судами не встановлено, що він сплачував за комунальні послуги, утримував та дбав про майно, в якому він проживав, отже відсутні підстави стверджувати, що між позивачем та спірним житлом виник тривалий та тісний зв`язок. За всіма встановленими обставинами також неможливо стверджувати, що внаслідок відмови у позові позивач втратить єдине доступне йому житло.

Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень

та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Верховним Судом враховано, що під час ухвалення оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанцій дотримано принцип пропорційності правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Отже, вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення по суті спору, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 06 квітня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

' Г. І. Усик

В. В. Яремко