Постанова

Іменем України

31 березня 2021 року

м. Київ

справа № 645/6560/18

провадження № 61-11337св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Харківського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у складі колегії Котелевець А. В., Бурлака І. В., Хорошевського О. М.,у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом в обґрунтування якого посилався на те, що 10 квітня 2013 року в простій письмовій формі між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він позичив ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 15 000,00 доларів США, які остання зобов`язалась повернути в строк до 10 квітня 2014 року.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 березня 2017 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто заборгованість за договором позики від 14 квітня 2013 року в загальному розмірі 706 032,75 грн.

01 червня 2017 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на його користь боргу в сумі 706 032,75 грн та 7 010,00 грн судового збору, 13 липня 2017 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження № 54293014.

Однак 10 червня 2016 року ОСОБА_2 уклала договір дарування зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , передавши безоплатно у власність обдарованій квартиру АДРЕСА_1 .

Відчужуючи нерухоме майно на користь своєї матері, ОСОБА_2 знала про наявність невиконаного зобов`язання, а також те, що він звернувся до суду з позовом про стягнення з неї боргу на користь позивача, тому могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорюваний правочин є фіктивним.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Коробовою І. Г. за реєстровим № 996.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 жовтня 2019 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування квартири недійсним залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 зареєстрована та проживає у спірній квартирі, сплачує за комунальні послуги; будь-яких рішень суду чи відомостей щодо відкритих виконавчих проваджень про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу на момент укладення договору дарування та на час розгляду справи суду не надано, крім того не надано доказів, що на момент укладення договору дарування існувала заборона на відчуження спірного нерухомого майне.

Постановою Харківського апеляційного суду від 17 червня 2020 року рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 17 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Коробовою І. Г. за реєстровим № 996.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при укладенні 10 червня 2016 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У серпні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 17 червня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просить суд скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 01 липня 2020 року у справі № 759/8999/15, від 03 липня 2020 року у справі № 522/16425/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, посилається на те, що апеляційний суд не дослідив належним чином всі зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також є необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про те, що відповідач ОСОБА_2 було відомо про наявність позовного провадження щодо стягнення з неї заборгованості за договором позики.

Рішення суду про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на примусовому виконанні не перебуває, оскільки за заявою ОСОБА_1 про повернення виконавчого листа постановою від 14 вересня 2017 року виконавчий лист було повернуто стягувачу. Вказане свідчить про втрату у ОСОБА_1 інтересу про виконання вказаного судового рішення.

ОСОБА_3 не було відомо про наявність заборгованості за договором позики та наявність такого спору, оскільки її не було залучено до участі у справі № 635/5941/16-ц.

Наявність невиконаного грошового зобов`язання при відсутності відкритого виконавчого провадження на момент укладення оспорюваного договору дарування не є достатньою підставою для визнання договору дарування недійсним.

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивовано тим, що через відсутність на рахунках ОСОБА_2 коштів, достатніх для виконання судового рішення, він був змушений відкликати виконавчий лист з примусового виконання, який планував пред`явити до примусового виконання після задоволення позовних вимог про визнання договору дарування спірної квартири недійсним.

Недобросовісність поведінки відповідачів, яка направлена на уникнення невиконання зобов`язання перед ОСОБА_1 , також підтверджується тим, що 07 вересня 2018 року спірна квартира була відчужена за договором дарування, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ( дочка ОСОБА_3 ). Вказаний факт став відомий ОСОБА_1 у серпні 2020 року під час виконання рішення суду апеляційної інстанції.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що 10 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 15 000 доларів США на строк до 10 квітня 2014 року.

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за вказаним договором позики (цивільна справа № 638/5941/16-ц).

10 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала безоплатно у власність ОСОБА_3 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 160, том 1).

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 березня 2017 року у цивільній справі № 638/5941/16-ц з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 14 квітня 2013 року в загальному розмірі 706 032,75 грн та 7 010,00 грн судового збору (а. с. 26 том 1).

01 червня 2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у розмірі 706 032,75 грн та 7 010,00 грн судового збору (а. с. 27 том 1).

13 липня 2017 року головним державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження № 54293014 з примусового виконання вказаного виконавчого листа (а. с. 28 том 1).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 64971400 від 03 серпня 2016 року, квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3 (а.с. 41, том 1).

На час укладення договору дарування не існувало будь-яких заборон відчуження спірної квартири .

З довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку № 1149 від 10 квітня 2018 року виданої дільницею № 23 КП «Жилкомсервіс» вбачається, що ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , особовий рахунок відкрито на її ім`я (а.с. 119, том 1).

У суді апеляційної інстанції було встановлено, що у вказаній квартирі як дарувальник, так і обдарована не проживають та фактично ним не користуються.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обгрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування, посилався на те, що вказаний правочин є фіктивними, оскільки сторони його уклали без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, а лише з метою уникнення ОСОБА_2 у майбутньому звернення стягнення на належне її на праві власності нерухоме майно на виконання судового рішення про стягнення з неї боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики від 10 квітня 2013 року на суму 15 000,00 доларів США та є невиконаним.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи -стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Частинами другою та третьою статті 13 ЦК України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору після виникнення у нього зобов`язання із повернення боргу діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди установили, що 10 червня 2016 року ОСОБА_2 за договором дарування відчужила своїй матері ОСОБА_3 належну їй на праві власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , ще до ухвалення судового рішення про стягнення з неї боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики від 10 квітня 2013 року на суму 15 000,00 доларів США, достеменно усвідомлюючи про невиконане нею боргове зобов`язання з простроченням більше двох років.

На момент вчинення зазначеного правочину відповідачам ОСОБА_2 була обізнана про те, що ОСОБА_1 у квітні 2016 року звернувся до суду з позовом про стягнення з неї боргу на користь позивача.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не було відомо про наявність позовного провадження щодо стягнення заборгованості за договором позики, оскільки з вказаних підстав рішення суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 не оскаржувала.

За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку відносно того, що ОСОБА_2 могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно та мала намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків.

Таким чином, з`ясувавши, що при укладенні 10 червня 2016 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції, обґрунтовано визнав вказаний договір дарування недійсним на підставі статті 234 ЦК України.

Висновки судів у цій справі, з урахуванням установлених у ній обставин, узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц .

Також до аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19 та від 15 березня 2021 року у справі № 754/14704/19-ц.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що рішення суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 не оскаржувала.

Доводи касаційної скарги відносно того, що відсутність рішення суду та відкритого виконавчого провадження про стягнення заборгованості на момент укладення оспорюваного договору дарування є підставою для відмови визнання договору дарування недійсним не заслуговують на увагу, оскільки застосування статей 3 16 234 ЦК України щодо підстав визнання недійсним договору, вчиненого на шкоду майновим правам кредитора та направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника в рахунок погашення боргу, мають загальних характер та не пов`язують фіктивність правочину (договору дарування) виключно з наявністю судового рішення про стягнення боргу на момент його укладення. Окрім того, наявність невиконаного зобовязання за договором позики було відомо ОСОБА_6 до вчинення оспорюваного правочину.

Також є неспроможними доводи касаційної скарги відносно того, що ОСОБА_1 втратив інтерес щодо виконання судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики, оскільки повернення виконавчого листа не позбавляє стягувача повторно вернутись до виконавця щодо примусового виконання рішення суду. Окрім того, вказаний позов ОСОБА_1 свідчить про його інтерес щодо виконання судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики за рахунок нерухомого майна ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги відносно того, що ОСОБА_3 не було відомо про наявність заборгованості за договором позики та наявність такого спору оскільки її не було залучено до участі у справі № 635/5941/16-ц не спростовують фіктивності вказаного правочину, оскільки як встановлено судом апеляційної інстанції, обдарована не проживає та фактично не користується вказаним житлом, що свідчить про відсутність реального настання правових наслідків спірного правочину. Вказані обставини ОСОБА_3 у суді касаційної інстанції не спростовувала та рішення суду з цих підстав не оскаржувала.

Доводи касаційної скарги про необхідність застосування правових висновків Верховного Суду у постановах від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 01 липня 2020 року у справі № 759/8999/15, від 03 липня 2020 року у справі № 522/16425/15-ц не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних справах були встановлені інші фактичні обставини справи, які не є тотожними цій справі. Натомість оскаржуване судове рішення відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц у постанові від 03 липня 2019 року та Верховного Суду у постановах від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19 та від 15 березня 2021 року у справі № 754/14704/19-ц, які є релевантними даним спірним правовідносинам та встановленим фактичним обставинам.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 17 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук