Постанова

Іменем України

22 червня 2022 року

м. Київ

справа № 645/995/17

провадження № 61-905св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець Іван Олександрович,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 , подану її представником ОСОБА_5 , на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року у складі судді Ульяніч І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Бровченка І. О., Бурлака І. В., Колтунової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно та вселення в квартиру.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що у період із 1993 року до 2008 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 , за час якого подружжя за спільні кошти придбало квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано за дружиною.

Належну йому (позивачу) на праві власності квартиру АДРЕСА_2 подружжя продало, а кошти, отримані від продажу квартири, вони поділили навпіл.

Він зареєструвався у квартирі АДРЕСА_1 , в якій вони тривалий час проживали родиною.

У 2008 році їх шлюб було розірвано, проте вони продовжували спільно проживати у спірній квартирі.

У листопаді 2016 року ОСОБА_2 із сином виїхали зі спірної квартири, а він залишився проживати в ній.

19 лютого 2017 року, під час фізичного його виселення зі спірної квартири новими власниками, він дізнався про продаж 18 листопада 2016 року ОСОБА_2 вказаної квартири.

З цього приводу він звертався до правоохоронних органів, за його зверненням було відкрито кримінальне провадження за частиною першою статті 190 КК України.

Ураховуючи, що він не надавав згоди на відчуження квартири, наголошуючи на обізнаності обох сторін правочину про його права щодо цього житла, позивач просив:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О.;

- визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири;

- вселити його в спірну квартиру.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Ємець І. О.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаної квартири.

Вселено ОСОБА_1 у спірну квартиру.

Рішення суду першої інстанції мотивоване доведеністю позивачем факту, що ОСОБА_2 , яка уклала договір щодо спільного майна, та друга сторона за договором - ОСОБА_3 , були обізнані про права позивача на частину квартири та свідомо їх порушували, тобто діяли недобросовісно. Відповідно до довідки з місця мешкання про склад сім`ї та прописку від 19 листопада 2016 року, виданої КП «Жилкосервіс», в квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_2 - власник, ОСОБА_6 - син, ОСОБА_1 - чоловік. Тобто надані нотаріусу документи свідчили про перебування відповідачки ОСОБА_2 до укладення угоди у шлюбі та про те, що ОСОБА_1 , як чоловік, мав право на частину квартири та право користування нею, якого він був позбавлений без відповідного рішення суду. У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2 , яка уклала договір щодо спільного майна, та друга сторона за договором - відповідачка ОСОБА_3 , обізнані про права позивача на частину квартири та свідомо їх порушували, тобто діяли недобросовісно. Суд вважав, що відповідачка ОСОБА_3 , як сторона договору, знала або не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що ОСОБА_2 не отримала згоди на це другого з подружжя. Про недобросовісні дії відповідачів також, на погляд суду, свідчить майже символічна ціна продажу спірної квартири за цим договором, а саме 120 000,00 грн, що є зазвичай меншою середньо ринкової вартості однокімнатної квартири в місті Харкові.

Шлюб між сторонами був розірваний у 2008 році, але після розірвання шлюбу та до листопада 2016 року позивач проживав у спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із відповідачкою ОСОБА_2 , як придбаним у період шлюбу за спільні кошти. Про своє порушене право на спірну квартиру позивач дізнався тільки в лютому 2017 року після продажу спірної квартири та його примусового незаконного виселення, тому позовна давність для позивача обчислюється саме з цього моменту, а саме коли він дізнався про продаж квартири та своє порушене право на неї. У зв`язку з наведеним необґрунтованими є посилання ОСОБА_2 на пропуск позивачем позовної давності за відсутності поважних причин.

Постановою апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволені позову.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про недобросовісність ОСОБА_3 є необґрунтованим. Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним та визнання права власності за позивачем, оскільки перевірка повноважень співвласника розпоряджатися спільним сумісним майном законом покладається на нотаріуса, а не на покупця за договором.

Постановою Верховного Суду від 03 липня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції вказав, що, обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що спірна квартира придбана ним та ОСОБА_2 у період зареєстрованого в установленому порядку шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору купівлі-продажу вимагалася нотаріальна засвідчена його згода як співвласника майна. Проте такої згоди він не надавав, що в силу положень статті 203 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції допустив суперечності, так як безспірно встановив, що спірне майно (квартира) набуто подружжям за час шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, проте, усупереч цьому, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оспореного договору недійсним, не зважаючи на те, що фактично позбавив позивача права власності на належну йому Ѕ частину спірної квартири, не навівши при цьому жодних правових підстав, передбачених законом. Апеляційний суд зосередився на встановленні добросовісності з боку покупця, при цьому не надав жодної правової оцінки доводам позивача про відсутність у нього волевиявлення на позбавлення його частки у спірній квартирі та невідповідність оспореного договору актам цивільного законодавства.

Постановою Харківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року залишено без змін.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, визнання за позивачем права власності на Ѕ частину квартири та вселення, апеляційний суд вказав на відсутність нотаріально посвідченої згоди позивача на відчуження квартири. Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що з наявних у матеріалах справи доказів не вбачається, що ОСОБА_3 є родичкою сторін або перебувала з ОСОБА_2 у дружніх відносинах. У пошуках квартири та оформленні оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 покладалася на фахівців. Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, у яких зазначено, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у наведених вище справах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що він суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток, та вважала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Посилання, що законодавством не встановлено недійсність правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, є помилковими та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України. Колегія суддів не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин вимог частини другої статті 72 СК України, про що зазначає ОСОБА_3 у своїй апеляційній скарзі, та її представник під час розгляду справи в суді першої інстанції. Встановлено, що шлюб між сторонами був розірваний в 2008 році, але після розірвання шлюбу та до листопада 2016 року позивач проживав у спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із ОСОБА_2 , як придбаним в період шлюбу за спільні кошти. Про своє порушене право на спірну квартиру позивач дізнався тільки в лютому 2017 року, після продажу спірної квартири, та його примусового незаконного виселення, тому строк позовної давності для позивача обчислюється саме з цього моменту, а саме коли він дізнався про продаж квартири та своє порушене право на неї.

Аргументи учасників

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У січні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_4 надійшла касаційна скарга, у якій її представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 зазначає, що:

- відсутність згоди другого з подружжя на продаж квартири сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним;

- укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, що уклав договір, не отримав згоди на це другого подружжя;

- у матеріалах справи відсутні докази того, що сторони договору купівлі-продажу діяли недобросовісно;

- натомість у справі наявні докази, які свідчать про те, що покупець і продавець діяли добросовісно: 1) у пункті 3.2 договору купівлі-продажу від 18 листопада 2016 року передбачено, що квартира є особистою приватною власністю продавця та щодо неї відсутні будь-які права третіх осіб; 2) нотаріальна заява ОСОБА_4 про те, що вона свідчить, що в зареєстрованому чи в незареєстрованому шлюбі вона не перебуває та спірна квартира є її особистою приватною власністю; 3) договір купівлі-продажу від 04 червня 1999 року

№ Н9-332, відповідно до умов якого квартира набувається у власність виключно ОСОБА_4 ; 4) довідка КП «Харківське міське БТІ» від 24 жовтня 2016 року № 2502289, з якої вбачається, що спірна квартира належить ОСОБА_4 , форма власності - приватна, частка 1/1; 5) копія паспорту ОСОБА_4 , в якому відсутні будь-які відмітки про сімейний стан;

- суд першої інстанції незаконно визнав спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, не врахувавши, що ця нерухомість є особистою приватною власністю ОСОБА_4 ;

- суд першої інстанції належним чином не перевірив наявності підстав для відмови у позові у зв`язку з пропуском позовної давності за її заявою. Про порушення своїх прав позивач дізнався ще у 2008 році, коли ОСОБА_4 у липні 2008 року подала позов до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, в тому числі і спірної квартири, виселення (справа

№ 2-1391/08);

- з матеріалів справи та інформації з Єдиного державного реєстру нерухомого майна вбачається, що спірна квартира на час розгляду справи належить на праві власності ОСОБА_8 , яку не було залучено до участі у справі. У матеріалах справи наявна заява цієї особи про залучення її до участі у справі, однак суд апеляційної інстанції не залучив її до участі у справі;

- у рішенні Фрунзенського районного суду міста Харкова від 06 червня 2016 року у справі № 645/351/16-ц встановлено факт належності права особистої приватної власності ОСОБА_4 на спірну квартиру.

Короткий зміст відзиву

У березні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому його представник просить касаційну скаргу представника ОСОБА_2 залишити без задоволення, посилаючись на обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій про задоволення позову. Суди встановили що відповідно до витребуваних судом документів, які містяться у нотаріальній справі, щодо відчуження ОСОБА_2 квартири, остання зазначала в нотаріально посвідченій заяві від 18 листопада 2016 року, що вона не перебувала у зареєстрованому шлюбі та майно, що відчужується, є її особистою власністю. Крім того, в пункті 3.2. спірного договору продавець свідчила, що також придбала квартиру, коли у шлюбі не перебувала. У цій заяві нотаріус зазначила, що особу ОСОБА_2 встановлено за паспортом серії НОМЕР_1 , виданим 09 серпня 2016 року. Вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 свідомо зазначила неправдиві відомості у заяві та договорі. У будь-якому разі ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем, оскільки ані вона, ані нотаріус не звернули увагу на довідку з місця проживання про склад сім`ї та прописку, яка міститься в матеріалах нотаріальної справи, оскільки у колонці «родинні відносини» напроти прізвища ОСОБА_1 зазначено - чоловік та вказано, що позивач зареєстрований у спірній квартирі з 24 жовтня 2001 року. Вказана довідка з місця проживання була невід`ємним документом для можливості укладення та посвідчення договору купівлі-продажу та була у розпорядженні нотаріуса і покупця та надавалася продавцем. А тому ОСОБА_3 могла знати та навіть повинна була знати, що існує навіть, як вказано в довідці, чоловік продавця, який має право на спірну квартиру та через це вона в жодному разі не є добросовісним набувачем. Спірна квартира набута ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі, а тому є спільним сумісним майном подружжя.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2022 року призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 23 квітня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 14 липня 2008 року.

Квартира АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбана у період зареєстрованого шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 04 червня 1999 року, зареєстрованого біржою нерухомості та основних фондів «Україна». Право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 .

Після розірвання шлюбу з 2008 року до листопада 2016 року позивач проживав у спірній квартирі та вільно користувався майном, що належить йому на праві спільної сумісної власності із ОСОБА_2 .

Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 06 червня 2016 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволені позову до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю, предметом якого була вказана квартира. Рішення набрало законної сили.

Відповідно до умов договору купівлі-продажу, укладеного 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , остання придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 3.2 цього договору продавець свідчить та гарантує, що предмет цього договору є його особистою власністю, нерухоме майно, що відчужувалось, було придбано ним за власні кошти, оскільки у шлюбі він не перебував та не перебуває, однією сім`єю без реєстрації шлюбу ні з ким не проживав та не проживає, про що нотаріусом доведено до відома покупця.

Згідно з заявою, поданою ОСОБА_2 нотаріусу ОСОБА_9 , перед укладанням угоди відповідачка ОСОБА_2 свідчила, що в зареєстрованому та незареєстрованому шлюбі не перебувала, майно, що відчужується, є її особистою власністю.

З довідки з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію від 19 листопада 2016 року, виданої КП «Жилкосервіс», вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 - власник, ОСОБА_6 - син, ОСОБА_1 - чоловік.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав, що продавець і покупець оспорюваного договору діяли недобросовісно, оскільки їм було відомо про права позивача на квартиру, яка є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав іншу підставу для задоволення позову - відсутність згоди позивача на відчуження спірної квартири, яка є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, його колишньою дружиною. При цьому суд апеляційний суд вказав, що з наявних у матеріалах справи доказів не вбачається, що ОСОБА_3 є родичкою сторін або перебувала з ОСОБА_2 у дружніх відносинах, у пошуках квартири та оформленні оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 покладалася на фахівців.

Як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, вказав, що позивач дізнався про порушення його прав лише в лютому 2017 року після його примусового виселення з квартири у зв`язку з укладенням оспорюваного договору, а тому відсутні підстави вважати, що позивач пропустив позовну давність.

Колегія суддів частково не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з таких підстав.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) вказано, що:

«пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16.

Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором».

У справі, що переглядається:

- за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі, а саме 04 червня 1999 року, подружжя набуло у власність квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 ;

- у судовому порядку ОСОБА_2 відмовлено у визнанні цієї квартири її особистою приватною власністю (рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 06 червня 2016 року у справі № 645/351/16-ц), вона не спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя, а тому суди попередніх інстанцій визнали квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

- з 2001 року до листопада 2016 року позивач постійно проживав у спірній квартирі;

- 18 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , остання придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ;

- наголошуючи на недобросовісності сторін оспорюваного правочину, суд першої інстанції обґрунтовано вказував, що відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 19 листопада 2016 року, виданої КП «Жилкосервіс», та яка міститься у матеріалах, направлених суду приватним нотаріусом разом із копією оспорюваного договору та документами, на підставі яких він посвідчувався, у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_2 - власник, ОСОБА_6 - син, ОСОБА_1 - чоловік (зареєстрований з 24 жовтня 2001 року). У цих матеріалах наявна також копія договору купівлі-продажу від 04 червня 1999 року. Тобто надані нотаріусу документи свідчили про перебування відповідачки ОСОБА_2 до укладення угоди у шлюбі та про те, що ОСОБА_1 , як чоловік, мав право на частину квартири та право користування спірною квартирою, постійно та безперервно в ній проживав починаючи з 2001 року. Тобто в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2 , яка уклала договір щодо спільного майна, та друга сторона за договором ОСОБА_3 , були обізнані про права позивача на частину квартири та свідомо їх порушували. Суд правильно вважав, що з наданих нотаріусу документів ОСОБА_3 мала можливість дізнатися про перебування спірної квартири у спільній сумісній власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і що в ній зареєстровані три особи, зокрема, тривалий час у ній проживає позивач (чоловік продавця квартири).

Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, вказав іншу підставу для задоволення позову - відсутність у матеріалах справи нотаріально посвідченої згоди позивача на продаж квартири, що є підставою для зміни мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції, оскільки можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором. Апеляційний суд помилково вказав, що ОСОБА_3 при купівлі нерухомості поклалася на допомогу фахівців, оскільки перед укладенням оспорюваного договору вона не була позбавлена ознайомитися зі всіма документами, які стосувалися квартири, в тому числі і довідки про склад сім`ї та прописку від 19 листопада 2016 року, в якій вказано про проживання в ній позивача - чоловіка ОСОБА_2 з 2001 року.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що у рішенні Фрунзенського районного суду міста Харкова від 06 червня 2016 року у справі № 645/351/16-ц встановлено факт належності права особистої приватної власності ОСОБА_4 на спірну квартиру, оскільки в цьому рішенні відсутній такий висновок. Більше того, цим рішенням ОСОБА_4 відмовлено у визнанні за нею права особистої приватної власності на вказану квартиру. ОСОБА_4 не довела, що квартира придбана за її особисті кошти, тобто презумпція спільного сумісного майна подружжя не спростована.

Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що про порушення своїх прав позивач дізнався ще у 2008 році, коли ОСОБА_4 у липні 2008 року подала позов до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, виселення (справа № 2-1391/08), що свідчить про пропуск позивачем у справі, що переглядається, позовної давності і є підставою для відмови у задоволенні позову. В ухвалі Фрунзенського районного суду міста Харкова від 14 липня 2008 року у справі № 2-1391/08, якою позов ОСОБА_4 залишено без розгляду (т. 2, а. с. 17-18), вказано, що вона, зокрема, просила розділити спільне майно, набуте під час шлюбу, а саме визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , а за ОСОБА_1 - право власності на квартиру АДРЕСА_4 . Тобто у вказаній справі ОСОБА_4 вважала обидві квартири спільною сумісною власністю подружжя, а тому не можна вважати, що подання такого позову, який залишено без розгляду, свідчило про порушення прав ОСОБА_1 .

Крім того, помилковими є посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд повинен був залучити до участі у справі ОСОБА_8 за її заявою, яка 23 листопада 2018 року купила в ОСОБА_3 спірну квартиру. На стадії апеляційного провадження суд апеляційної інстанції позбавлений можливості залучати до участі у справі учасників справи, які не були залучені судом першої інстанції. Крім того, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції в межах тих обставин, які існували на час розгляду справи судом першої інстанції. Відчуження квартири ОСОБА_8 відбулося після ухвалення судом першої інстанції рішення від 04 квітня 2018 року.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Касаційну скаргу належить задовольнити частково, рішення суду першої інстанції - залишити без змін, а постанову апеляційного суду - змінити шляхом викладення мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , подану її представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 04 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанову Харківського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук