ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 646/4689/18

провадження № 61-832св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Перша харківська державна нотаріальна контора,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2019 року, ухвалене у складі судді Шелест І. М.,та постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Хорошевський О. М., Кіся П. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Перша харківська державна нотаріальна контора, про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом не правовстановлюючим документом, визнання недійсним дубліката свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на майно.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що після смерті її матері

18 грудня 1975 року спадкоємцями за заповітом стали ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які успадкували по 1/3 частці житлового будинку на АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок).

ОСОБА_4 мала власну квартиру в м. Одеса, ОСОБА_5 мала у власності частину будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Позивач на той час мешкала і була зареєстрована в спадковому будинку.

Оскільки діюче на той час законодавство забороняло мати у власності більше одного об`єкта нерухомості, то ОСОБА_3 та ОСОБА_5 продали ОСОБА_6 (батько позивача та відповідача) свої частини спірного будинку, що підтверджується договором купівлі-продажу від 15 серпня 1978 року, який посвідчений державним нотаріусом Першої харківської державної нотаріальної контори і зареєстрований в реєстрі за № 4-3795.

Позивач вважає, що її рідна сестра ОСОБА_4 всупереч вимог статей 101 103 104 ЦК Української РСР у редакції, яка діяла на час прийняття спадщини, незважаючи на те, що вона мала квартиру в Одесі, не прийняла протягом одного року рішення про відчуження належної їй 1/3 частки спірного житлового будинку, тобто не виконала покладений на неї законом обов`язок. Оскільки, будучи присутньою при укладенні 15 серпня 1978 року договору купівлі-продажу, відповідач не вирішила питання про відчуження успадкованої нею після смерті матері 1/3 частки будинку, позивач вважає, що право власності у відповідача припинилося на підставі статей 101, 103, 104 ЦК Української РСР.

Також позивач зазначила, що спірний житловий будинок невеликий, складається з двох кімнат і кухні, для реального розподілу між співвласниками необхідні значні перебудови, тому примусове відчуження частки ОСОБА_4 не проводилось. Після укладення договору купівлі-продажу від 15 серпня 1978 року і його реєстрації ОСОБА_6 став єдиним власником спірного житлового будинку.

Крім того, оскільки ОСОБА_6 мешкав у спірному житловому будинку з 1978 року до липня 2010 року, а зареєстрований в ньому до дня смерті (2014 року), то у відповідності до частини першої статті 344 ЦК України він набув право власності і є його єдиним власником.

У зв`язку з викладеним, позивач просила суд:

- визнати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1976 року, зареєстроване в реєстрі за № 2-6354 на підставі заповіту ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , з внесеним записом про зміну власників відповідно до договору купівлі-продажу від 15 серпня 1978 року, таким, що не є документом, який встановлює право ОСОБА_4 на 1/3 частину спірного житлового будинку;

- визнати недійсним дублікат свідоцтва про право на спадщину від 20 липня 1976 року, реєстраційний № 8-2637, виданий Першою харківською державною нотаріальною конторою;

- визнати право власності на спірний будинок за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_3 , як єдиним власником;

- поновити строк звернення до суду.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 11 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1976 року, зареєстроване в реєстрі за № 2-6354 на підставі заповіту ОСОБА_7 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , з внесеним записом про зміну власників відповідно до договору купівлі-продажу від 15 серпня 1978 року, таким, що не є документом, що встановлює право ОСОБА_4 на 1/3 частину спірного житлового будинку, суд першої інстанції виходив з того, що такий спосіб захисту є неналежним. Крім того, позивач не зазначила, які саме її права, свободи та інтереси були порушені при видачі зазначеного свідоцтва про право на спадщину, а також, які вимоги закону було порушено при його видачі.

Суд визнав безпідставними доводи позивача про те, що наслідком непроведення відчуження відповідачем протягом року з моменту набуття у власність 1/3 частки спірного житлового будинку є припинення права власності ОСОБА_4 на таке майно і перехід права власності на це майно до батька сторін - ОСОБА_6 , оскільки такі доводи не ґрунтуються на законі. Крім того, позивач не надала доказів на підтвердження того, що відповідач на час прийняття спадщини мала у приватній власності інший житловий будинок або була наймачем жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду, членом житлово-будівельного чи житлового кооперативу у м. Харкові (у населеному пункті де відкрилася спадщина).

Суд вважав недоведеним порушення вимог цивільного законодавства при видачі державним нотаріусом Першої харківської державної нотаріальної контори 20 липня 1976 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а також при посвідчені його копії (дубліката).

Також суд визнав безпідставні вимоги позивача про визнання за ОСОБА_6 , який помер, права власності на весь спірний житловий будинок.

Постановою Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 11 жовтня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначивши про відповідність такого висновку обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2019 року і постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року та задовольнити вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що докази на підтвердження існування у відповідача на час оформлення спадщини після смерті матері нерухомого майна були надані позивачем та знаходяться в матеріалах справи. Такими доказами є довідка про місце проживання відповідача та відомості, які містяться у свідоцтві про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1976 року. Тому відповідач відповідно до статті 104 ЦК Української РСР втратила право власності на 1/3 частку спірного спадкового будинку, а свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1976 року припинило бути правовстановлюючим документом.

Також зазначає, що дублікат свідоцтва про право на спадщину виданий незаконно, оскільки при реєстрації документа порушено норми статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно».

Заявник вважає помилковими висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_6 власником спірного будинку.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи Червонозаводського районного суду м. Харкова.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1976 рокуспірний житловий будинок після ОСОБА_7 успадкували ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 1/3 часткі кожна (а. с. 8).

2 серпня 1976 року у КП «ХМ БТІ» було зареєстровано право власності за позивачем, відповідачем ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на вказане нерухоме майно (а. с. 8 зв.).

15 серпня 1978 року ОСОБА_3 , ОСОБА_5 як продавці та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу, який посвідчений державним нотаріусом Першої харківської державної нотаріальної контори за реєстровим № 4-3795, відповідно до якого ОСОБА_3 та ОСОБА_5 продали в рівних частинах кожна, а ОСОБА_6 купив 2/3 частки спірного житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель (а. с. 11, 12).

18 вересня 2008 року державним нотаріусом Остапенко Ю. А. видано ОСОБА_4 дублікат свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 червня 1976 року замість втраченого (а. с. 114).

02 жовтня 2008 року на підставі виданого дублікату ОСОБА_4 зареєструвала право власності на 1/3 частку спірного житлового будинку (а. с. 115).

Після смерті ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , відкрилася спадщина на 2/3 частки спірного житлового будинку, яку успадкували його дочки: ОСОБА_3 на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Панченко О. В. 2 липня 2009 року, та ОСОБА_4 на підставі статті 1241 ЦК України, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 13 червня 2015 року та свідоцтвом про право на спадщину за законом від 6 серпня 2015 року (а. с. 100, 117).

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_4 на час отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом проживала у АДРЕСА_3 (а. с. 8).

Відповідно до довідки житлової групи КЕЧ Одеського району від 15 червня 1976 року ОСОБА_4 постійно зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 64).

Рішенням Червонозаводського районного суду Харківської області від 9 січня 2019 року ОСОБА_3 відмовлено у визнанні свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на спірний будинок. Позов було заявлено з інших підстав (а. с. 168, 169).

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, виходячи з підстав позову та встановлених обставин, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог (повністю чи частково) або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_3 , посилалась на те, що ОСОБА_4 , прийнявши в порядку спадкування 1/3 частку спірного житлового будинку, при цьому маючи квартиру в Одесі, порушила норми статей 101 103 104 ЦК Української РСР, які забороняли мати у власності більше одного об`єкта нерухомості, оскільки не відчужила спірне майно протягом року, що свідчить про припинення її права на 1/3 частку спірного житлового будинку та переходу такого права до ОСОБА_6 , який проживав у цьому будинку та був власником іншої частки.

Відповідно до статті 100 ЦК Української РСР в редакції, яка діяла на час видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за заповітом, в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, житловий будинок і трудові заощадження.

Відповідно до частини першої статті 101 ЦК Української РСР в особистій власності громадянина може бути один жилий будинок (або частина його).

Відповідно до статі 103 ЦК Української РСР якщо в особистій власності громадянина або у подружжя, яке проживає спільно, та його неповнолітніх дітей стане з підстав, що допускаються законом більше одного житлового будинку, власник вправі на свій вибір залишити у своїй власності будь-який з цих будинків. Інший будинок повинен бути власником протягом одного року проданий, подарований або відчужений іншим способом. Річний строк для добровільного відчуження власником будинку (будинків) обчислюється з дня виникнення права власності на інший будинок (будинки). Якщо власник протягом одного року не скористується своїм правом на відчуження будинку в будь-якій формі, цей будинок за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів підлягає примусовому продажу в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом Української РСР (1501-06, 1502-06, 1503-06) для виконання судових рішень. Виручені від продажу суми після відшкодування витрат, пов`язаних із здійсненням примусового продажу, передаються колишньому власникові будинку. В разі, коли продаж будинку в примусовому порядку не відбудеться через відсутність покупців, будинок за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів безоплатно переходить у власність держави. Правила цієї статті застосовуються відповідно і у випадках, коли в особистій власності громадянина або у подружжя, яке проживає спільно, і їх неповнолітніх дітей виявиться з підстав, що допускаються законом:

1) крім одного будинку, частина (частини) іншого будинку;

2) частина (частини) одного будинку, що перевищує розміри, зазначені в статті 102 цього Кодексу;

3) частини різних будинків;

4) більше однієї квартири в багатоквартирному будинку житлово-будівельного колективу індивідуальних забудовників.

Згідно з частиною першою статті 104 ЦК Української РСР, якщо у наймача жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду (крім наймача службового приміщення), члена житлово-будівельного чи житлового кооперативу або в другого з подружжя, що проживає разом з ним, чи їх неповнолітніх дітей виявиться на підставах, що допускаються законом, на праві особистої власності жилий будинок (частина будинку) в тому ж населеному пункті, то власник будинку (частини будинку) вправі за своїм вибором залишити за собою будинок (частину будинку) або жиле приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду або в будинку житлово-будівельного чи житлового кооперативу. В останньому випадку власник повинен провести протягом одного року з дня виникнення права власності на будинок (частину будинку) його відчуження. Невиконання цієї вимоги тягне за собою наслідки, передбачені частинами третьою і четвертою статті 103 цього Кодексу.

Виходячи з зазначених норм права, а також, враховуючи, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність у відповідача на час прийняття спадщини у приватній власності іншого житлового будинку або вона була наймачем жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду, членом житлово-будівельного чи житлового кооперативу у м. Харкові (у населеному пункті де відкрилася спадщина), дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що відповідач втратила право на 1/3 частку спірного житлового будинку.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що діючим на той час законодавством не було передбачено автоматичної втрати права власності на нерухоме майно у разі перебування в особи декількох жилих будинків (або частини його). Порушення такою особою норм статей 101 103 104 ЦК Української РСР, а саме непроведення відчуження власником у визначений законом річний строк будинку (будинків), було підставою для примусового продажу за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів в порядку, встановленому ЦПК Української РСР для виконання судових рішень.

Крім того, діючим на той час законодавством було передбачено перехід права власності в разі невідчуження будинку у визначеному порядку та строку державі, а не співвласникам.

Отже доводи позивача, що наслідком невідчуження ОСОБА_4 протягом року з моменту набуття у власність 1/3 частки спірного житлового будинку є припинення її права власності на це майно і переходу такого права на цю частку до батька сторін ОСОБА_6 , не ґрунтуються на законі та є помилковими.

Тому суд першої інстанції, з якими погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши, що право власності на 1/3 частку житлового будинку ОСОБА_4 набула у встановленому законом порядку, а саме у порядку спадкування за заповітом, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 липня 1976 року в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на 1/3 частку спірного житлового будинку не правовстановлюючим документом, визнання недійсним дубліката цього свідоцтва та визнання за ОСОБА_6 права власності на 1/3 частку, яка належить відповідачу.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач не зазначила, які саме її права, свободи та інтереси були порушені при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого вона разом зі своєю сестрою ОСОБА_4 успадкували по 1/3 частці кожна спірного житлового будинку, а також які вимоги закону було порушено при його видачі та при видачі відповідачу дубліката цього свідоцтва.

Доводи касаційної скарги про незаконне видання дубліката свідоцтва про право на спадщину, оскільки при реєстрації документа було порушено норми статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», є безпідставними.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що недійсним можна визнати лише свідоцтво про право на спадщину, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням цього правочину. Свідоцтво як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними.

Подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц (провадження № 14-321цс18).

Таким чином, оспорюваний дублікат свідоцтва, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення і сили правочину, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов`язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст свідоцтва про право на спадщину, та не порушує права позивача. Оскільки підстави для визнання недійсним оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за заповітом відсутні, то відсутні і підстави для визнання дубліката цього свідоцтва недійсним.

Посилання в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_6 користувався всім житловим будинком протягом 32 років, а тому у нього виникло право власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, не можуть бути прийнятті колегією судів до уваги, оскільки набуття права власності на майно за набувальною давністю неможливе, коли існує титульне володіння, тобто особа володіє майном на певній правовій підставі. Крім того, факт обізнаності ОСОБА_6 , що співвласником будинку є його дочка ОСОБА_4 , яка і на час розгляду справи судами від права власності на свою частку не відмовилася, а навпаки, вважає, що вона набула право власності на законних підставах, а також факт смерті ОСОБА_6 , виключає визнання за ним права власності на житловий будинок за правилами набувальної давності.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів, з наданням таким фактам відповідної правової оцінки.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIІI, статтями 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 жовтня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук