Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 653/1881/16-ц

провадження № 61-19384св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І.М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного письмового провадження касаційну скаргукасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 01 березня 2019 року у складі судді Берлімової Ю. Г. та постанову Херсонського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Бездрабко В. О., Базіль Л. В., Приходько Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, поділ домоволодіння в натурі, встановлення порядку користування земельною ділянкою.

Позов мотивований тим, що 25 квітня 2016 року на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом вона набула право власності на 14/25 частин домоволодіння, яке розташовано на АДРЕСА_1 та складається з житлового будинку з житловою прибудовою (літ. Б1) загальною площею 99,2 кв. м, житловою площею 63,5 кв. м, сараїв (літ. Д, літ. Т), господарських будівель (літ. Р, літ. Ч), навісів (літ. Ш, літ. Ф, літ. X, літ. Ц, вбиральні-душу (літ. С, літ. Ю), гаражу (літ. У), споруд (1-2).

Співвласником із часткою 11/25 частин зазначеного домоволодіння є ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 01 липня 1998 року.

Домоволодіння розташовано на земельній ділянці загальною площею 0,0956 га, яка виділена ОСОБА_2 на підставі рішення Генічеської міської ради від 27 грудня 2007 року № 478 про передання безоплатно зазначеної земельної ділянки у його власність з видачою державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 244830.

Указує, що між сторонами відсутня згода стосовно порядку володіння, користування та розпорядження належним їм домоволодінням та земельною ділянкою, оскільки відповідач не визнає право власності позивача на 14/25 частин домоволодіння та не допускає її на територію будинку.

На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:

- усунути перешкоди в користуванні належними їй на праві власності 14/25 частинами домоволодіння на АДРЕСА_1 , шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти дії, направлені на перешкоджання їй у користуванні та розпорядженні належними їй 14/25 частинами домоволодіння;

- здійснити поділ домоволодіння в натурі відповідно до часток у праві власності кожного із співвласників та установити порядок користування земельною ділянкою відповідно до другого варіанту судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи згідно з висновком експерта від 10 квітня 2018 року № 54/2018.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним.

Зустрічний позов мотивований тим, щосвідоцтво про право на спадщину за заповітом від 25 квітня 2016 року отримано ОСОБА_1 з порушенням вимог закону.

Судові процеси щодо належності ОСОБА_1 частини спірного домоволодіння тривають з 2003 року та за цей час частина домоволодіння, на яку могла претендувати остання, повністю самозруйнувалася, що зафіксовано у листі Генічеського Державного бюро технічної інвентаризації від 27 липня 2012 року.

Вважає, що оскільки на момент отримання позивачем за первісним позовом оспорюваного свідоцтва про право на спадщину від 25 квітня 2016 року спадкового нерухомого майна не існувало, тому, відповідно до законодавства, державна реєстрація цього майна не могла бути здійснена.

Вказує, що наявність у ОСОБА_1 спірного документа фактично сприяє посяганню на його власність, що по суті і реалізується нею шляхом пред`явлення позову про виділ (поділ) нерухомого майна в натурі.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просив суд:

- визнати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 25 квітня 2016 року, видане ОСОБА_1 державним нотаріусом Генічеської державної нотаріальної контори Херсонської області та зареєстроване в реєстрі за № 742, про набуття нею права власності на 14/25 частин домоволодіння, яке знаходиться на АДРЕСА_1 , недійсним;

- скасувати державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на 14/25 часток вказаного домоволодіння, що зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 01 березня 2019 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції у частині вирішення первісного позову мотивовано тим, що попередніми співвласниками була досягнута домовленість про порядок володіння та користування майном. У власність ОСОБА_2 перейшов житловий будинок Б1-Ж (раніше належний ОСОБА_3 та збудований її батьками ОСОБА_6 ), ОСОБА_1 успадкувала житловий будинок А1-Ж, який належав ОСОБА_5 .

Висновок експерта, який підтримується ОСОБА_1 , ґрунтується на поділі житлового будинку Б1-Ж, власником якого є ОСОБА_2 , та фактично виділяє в натурі 14/25 часток з належного йому об`єкту нерухомості, що порушує права останнього на частину належного йому майна. Позивачем не доведено, що ОСОБА_5 була співвласником будинку Б1-Ж.

Ураховуючи, що вимога про встановлення порядку користування земельною ділянкою відповідно до виділеної частки є похідною від позовної вимоги про виділ майна в натурі та стосується співвласників об`єктів нерухомості, що знаходяться на земельній ділянці, а також з урахуванням того, що спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1 , площею 0,0956 га належить ОСОБА_2 , підстави для задоволення позовної вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою відсутні.

Оскільки житлового будинку А1-Ж, який належить ОСОБА_1 не існує, то позовна вимога про усунення перешкод в користуванні належними їй на праві власності 14/25 частинами домоволодіння на АДРЕСА_1 , шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти дії, направлені на перешкоджання їй у користуванні та розпорядженні належними їй 14/25 частинами домоволодіння, є безпідставною.

Рішення суду першої інстанції у частині вирішення зустрічного позову мотивовано тим, що підстави для визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 квітня 2016 року та, як похідне, скасування державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на 14/25 часток домоволодіння, що зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відсутні, оскільки особа, якій видано свідоцтво мала право на спадкування у відповідності до заповіту, чинність якого перевіряється нотаріусом.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення місцевого суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційні скарги.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, крім того поділ спірного домоволодіння не може бути проведений з огляду на наявність об`єктів самочинного будівництва.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні первісного позову, ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року поновлено строк касаційного оскарження, відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду 27 листопада 2019 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно встановили фактичні обставини справи; відповідачем не спростовано, що домоволодіння, яке складалось із двох будинків, розташованих на одній земельній ділянці, було єдиною неподільною річчю; вважає, що оскільки сторони є учасниками спільної часткової власності, то вона має частку у спільному майні у цілому. Зменшення майна співвласників внаслідок його пошкодження (знищення) не впливає на її частку у майні, а тому просить провести поділ в натурі наявного нерухомого майна, що знаходиться на АДРЕСА_1 , та визначити порядок користування земельною ділянкою відповідно до частини четвертої статті 120 ЗК України.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 , частки яких дорівнюють 14/25 та 11/25 відповідно.

Попередніми співвласниками домоволодіння були ОСОБА_6 та ОСОБА_5 згідно з даними інвентарних справ.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Генічеської міської ради від 28 лютого 1964 року ОСОБА_6 надано дозвіл на будівництво житлового будинку на АДРЕСА_2 ) на місці зруйнованої землянки.

20 березня 1964 року ОСОБА_6 надано дозвіл на здійснення будівельних робіт за вказаною адресою, а саме на будівництво житлового будинку розміром 7x8 кв.м, сараю, літньої кухні та підсобних будівель і споруд.

Відповідно до акту-прийому індивідуального домоволодіння від 11 квітня 1968 року побудований житловий будинок прийнято до експлуатації.

Згідно із свідоцтвом про право приватної власності від 29 лютого 1968 року ОСОБА_6 належав цілий житловий будинок за зазначеною адресою.

Ухвалою суду від 06 квітня 1971 року житловий будинок, який належав ОСОБА_6 та його дружині ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності, згідно із мировою угодою поділено між подружжям із зазначенням приміщень, які виділялись кожному співвласнику. Також установлено порядок користування земельною ділянкою, на якій розташовано будинок.

Відповідно до висновку Генічеського бюро технічної інвентаризації від 01 грудня 1969 року, який покладено в основу мирової угоди, укладеної подружжям ОСОБА_6 , реально поділено лише житло цього подружжя (будинок літ. Б), а земельна ділянка і житловий будинок за тією ж адресою, який належав ОСОБА_5 (літ. А) площею 379 кв. м (включаючи житлову і надвірні будівлі) у поділ не входили.

Із схеми встановлення меж користування земельною ділянкою від 10 грудня 1969 року вбачається, що на АДРЕСА_3 ОСОБА_5 належав житловий будинок А1-Ж і сарай, які поділу між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не підлягали.

Рішенням виконавчого комітету Генічеської міської ради від 28 квітня 1971 року затверджено розрахунок ідеальних часток співвласників будинку: ОСОБА_6 стало належати - 43/100, а ОСОБА_7 - 57/100.

11 травня 1971 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на 57/100 частини домоволодіння на АДРЕСА_3 .

Відповідно до розрахунку вартості від 21 січня 1985 року між співвласниками ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_5 встановлено, що будівлями та спорудами, які належать ОСОБА_5 є: житловий будинок літ. А з тамбуром, сарай літ. В та огорожа, а ОСОБА_7 та ОСОБА_6 належать: житловий будинок літ. Б, сараї літ. Г, Д, Е, Ж, З, И, вбиральня літ. К, ганок № 3, 4, водна колонка № 2.

Згідно із рішенням виконавчого комітету Генічеської міської ради народних депутатів від 29 травня 1996 року № 162 між співвласниками домоволодіння АДРЕСА_1 затверджено розрахунок ідеальних часток: ОСОБА_7 - 29/100, ОСОБА_6 - 3/20, ОСОБА_5 - 14/25.

Як вбачається зі свідоцтв про право власності від 25 червня 1996 року співвласники домоволодінь отримали право власності у таких частках: ОСОБА_7 - 29/100, ОСОБА_6 - 3/20, ОСОБА_5 - 14/25.

Після смерті ОСОБА_6 згідно зі свідоцтвом від 09 липня 1996 року ОСОБА_7 прийняла в спадщину належну померлому частку домоволодіння.

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 23 квітня 1998 року ОСОБА_3 успадкувала після смерті ОСОБА_7 11/25 частини (що включає в себе 3/20 та 29/100 частини) домоволодіння з відповідною частиною надвірних будівель, що розташовані на земельній ділянці площею 949 кв. м на АДРЕСА_1 .

01 липня 1998 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належні їй 11/25 частин домоволодіння.

Згідно із наявними в інвентарній справі оціночних актів з поточними змінами 01 вересня 1999 року, 10 грудня 2001 року, власником будинку літ. А на АДРЕСА_1 зазначена ОСОБА_5 , власниками будинку літ. Б - ОСОБА_7 , ОСОБА_6 .

Відповідно до нотаріально посвідченого договору від 14 грудня 2001 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 належні їй 14/25 частин спірного домоволодіння.

Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 07 жовтня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 17 січня 2012 року, зазначений договір дарування нерухомого майна та раніше складений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 заповіт від 04 грудня 2001 року визнані недійсними.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. Спадкоємцем померлої згідно із заповітом від 08 червня 1985 року є ОСОБА_1 , якій 25 квітня 2016 року видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Під час розгляду справи встановлено та не заперечується сторонами, що житловий будинок А1-Ж з 2012 року є зруйнованим.

Протягом 2009-2013 років ОСОБА_2 проведено реконструкцію житлового будинку Б1-Ж та господарських споруд на АДРЕСА_1 .

Унаслідок проведеної реконструкції площа будинку за рахунок будівництва прибудови збільшилася з 54,1 кв. м до 134,4 кв. м, збудовано/реконструйовано 10 господарських споруд.

Згідно із актом перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил від 11 грудня 2012 року будівництво ОСОБА_2 житлового будинку, господарських будівель та споруд проводилось на підставі дозволів на виконання будівельних робіт. Об`єкти не введені в експлуатацію.

У ході проведення експертних досліджень експертом встановлено наявність не прийнятих в експлуатацію об`єктів нерухомого майна.

Земельна ділянка, яка знаходиться на АДРЕСА_1 , площею 0,0956 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд належить ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, серії ЯА № 244830 від 13 лютого 2009 року.

Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 05 травня 2017 року № 75/2016 поділ спірного домоволодіння в натурі: житлового будинку літ. Б, господарських будівель та споруд в існуючому вигляді, без врахування приміщень самочинного будівництва та із виділенням відокремленої частини будинку, є неможливим.

Висновком експерта від 27 квітня 2018 року № 54/2018 (2 варіант) запропоновано провести поділ із урахуванням наявних та побудованих ОСОБА_2 самочинних приміщень:

ОСОБА_8 із часткою 14/25 пропонується виділити наступні приміщення та споруди: в житловому будинку літ. Б житлове приміщення 1-4 площею 21,0 кв. м; у житловій прибудові літ. Б1 житлове приміщення 1-5 площею 12,4 кв. м; житлове приміщення 1-6 площею 12,2 кв. м; приміщення кухні 1-7 площею 14,0 кв. м; літ. Д сарай, літ. Р господарську будівлю, літ. Ш навіс, літ. С вбиральню, душ, літ. Т сарай, літ. У гараж, у спільне користування споруди № 1-2.

Усього ОСОБА_1 пропонується до виділу приміщення та споруди загальною вартістю 828 635,00 грн, що на 33 338,00 грн більше від ідеально приналежної вартості та становить у загальній вартості домоволодіння арифметичну частку 58/100.

ОСОБА_2 з часткою 11/25 пропонується виділити наступні приміщення та споруди: в житловому будинку літ. Б житлове приміщення 1-3 площею 17,9 кв. м; у житловій прибудові літ. Б1 приміщення коридору 1-1 площею 7,3 кв. м; приміщення санвузлу 1-2 площею 14,4 кв. м; літ. Ф навіс; літ. Х навіс, літ. Ю вбиральню, душ, літ. Ц навіс, літ. Ч господарську будівлю, у спільне користування споруди № 1-2.

Усього ОСОБА_2 пропонується до виділу приміщення та споруди загальною вартістю 591 539,00 грн, що на 33 338,00 грн менше від ідеально приналежної вартості та становить у загальній вартості домоволодіння арифметичну частку 42/100.

Виділення часток за цим варіантом потребує виконання робіт з ізоляції приміщень, для чого необхідно закласти дверний проріз з приміщенням 1 до приміщення 1-4 житлового будинку літ. Б. У житловій прибудові літ. Б1 закласти дверний проріз з приміщення 1-1 до приміщення 1-7, з приміщення 1-3 до приміщення 1-6. Облаштувати дверні прорізи з приміщення 1-6 до приміщень 1-7, 1-5, вихід у двір приміщення 1-5. Вартість цих робіт відповідно до складеного експертом кошторису становить 19 295,00 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судові рішення першої та апеляційної інстанції в частині вирішення зустрічного позову не оскаржені ОСОБА_2 , тому судом касаційної інстанції не переглядаються.

Із урахуванням уточнених позовних вимог, позивачка за первісним позовом просила суд:

- усунути перешкоди в користуванні належними їй на праві власності 14/25 частинами домоволодіння на АДРЕСА_1 шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти дії, направлені на перешкоджання їй у користуванні та розпорядженні належними їй 14/25 частинами домоволодіння;

- здійснити поділ домоволодіння в натурі відповідно до часток у праві власності кожного із співвласників, а саме передати в особисту власність ОСОБА_1 самостійний об`єкт нерухомого майна - житлові приміщення в житловому будинку літ. Б та житловій прибудові літ. Б1 з господарськими будівлями і спорудами згідно першого варіанту судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року № 54/2018 (а. с. 238, т. 1);

- установити порядок володіння і користування земельною ділянкою відповідно до зазначеного вище варіанту судової будівельно-технічної експертизи.

Судами установлено та підтверджено матеріалами справи, що 25 квітня 2016 року ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом набула право власності на 14/25 частини домоволодіння, яке знаходиться на АДРЕСА_1 . Спадкодавцем зазначеного у заповіті майна є ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с . 6, т. 1).

Співвласником спірного домоволодіння є ОСОБА_2 , якому ОСОБА_3 подарувала належні їй 11/25 частини домоволодіння згідно із договором дарування від 01 липня 1998 року (а. с. 144, т. 2), які вона у свою чергу успадкувала після смерті батьків ОСОБА_6 .

Між попередніми співвласниками домоволодіння був визначений порядок користування спільною частковою власністю. Так, у користуванні ОСОБА_5 перебував житловий будинок А1-Ж, який позивачка за первісним позовом могла успадкувати після смерті спадкодавця, а у користуванні ОСОБА_3 - житловий будинок Б1-Ж, який у подальшому перейшов до ОСОБА_2 .

Згідно із наявними у матеріалах справи ухвалою Генічеського районного суду від 06 квітня 1971 року (а. с. 44, т. 2), листа БТІ (а. с. 15-16, т. 2) та схеми встановлення меж спірної земельної ділянки від 10 грудня 1969 року, подружжю ОСОБА_6 було відведено земельну ділянку площею 411,9 кв.м, ОСОБА_5 (а. с. 42, т. 2) належало 397 кв.м, а у спільне користування співвласників домоволодіння виділено 140 кв.м.

Також судами установлено, що протягом 2009 - 2013 років відповідачем за первісним позовом проведено реконструкцію житлового будинку Б1-Ж, внаслідок якої його площа за рахунок будівництва прибудови збільшилася з 54,1 кв. м до 134,4 кв. м, та збудовоно/реконструйовано 10 господарських споруд (а. с. 280-282, т. 2).

Натомість житловий будинок А1-Ж, який існував на час відкриття спадщини, на сьогодні не існує та не існував у натурі на момент отримання ОСОБА_1 свідоцтва про спадщину у квітні 2016 року.

Звертаючись із позовом до суду, ОСОБА_1 просила здійснити поділ у натурі саме житлового будинку літ. Б, тобто фактично - житлового будинку, який припадає на частку ОСОБА_2 у спірному домоволодінні та спадкодавцеві ОСОБА_5 ніколи не належав. На переконання відповідача за первісним позовом такий поділ порушуватиме його права як власника.

Відповідно до частини 1 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі частиною 1 статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Згідно із статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

У постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-1500цс15 викладено правовий висновок, що «первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном».

Відповідно до змісту положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

У частині першій статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

У постанові від 01 листопада 2017 року у справі № 6-2454цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що «при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Позивачка за первісним позовом ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом дійсно набула право власності на 14/25 частини домоволодіння, на які припадав житловий будинок А-1Ж, а також право володіння і користування земельною ділянкою, на якій він розміщений, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника ОСОБА_5 .

Водночас її позовні вимоги зводяться до поділу житлового будинку літ. Б та житлової прибудови літ. Б1 та установлення порядку володіння і користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, які припадають на частку відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 у спірному домоволодінні.

Згідно із частинами першою, другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 521/2993/13-ц Велика Палата Верховного Суду констатувала, що критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі (втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними); 2) чи переслідувало втручання легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті (якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів); 3) чи є відповідний захід пропорційним конкретній легітимній меті втручання у право (втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що поділ об`єкту нерухомості, який припадає на частку ОСОБА_2 у спірному домоволодінні, порушує права останнього на частину належного йому майна, а тому позовна вимога про поділ у натурі житлових приміщень в житловому будинку літ. Б та житловій прибудові літ. Б1 не може бути задоволена, як і не може бути задоволена похідна від цієї позовна вимога про установлення порядку володіння і користування земельною ділянкою відповідно до першого варіанту судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року № 54/2018, оскільки ця земельна ділянка призначена для обслуговування саме цього будинку.

Колегія суддів наголошує, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом дійсно набула право власності на 14/25 частини домоволодіння, на які припадав, хоч і зруйнований наразі, житловий будинок А-1Ж, а відтак, із урахуванням положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, до неї повинно перейти і право володіння та користування земельною ділянкою під цією часткою домоволодіння, яке було у попереднього землекористувача - спадкодавиці ОСОБА_5 .

Водночас у матеріалах справи міститься державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0956 га, розташованої на АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_2 у лютому 2009 року.

Згідно із відкритими даними Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 листопада 2015 року у справі № К/800/5654014 за позовом ОСОБА_1 до Генічеської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправними та скасування рішень, постанову Генічеського районного суду Херсонської області від 12 лютого 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2014 року, якими визнано протиправними та скасовано рішення Генічеської міської ради Херсонської області, на підставі яких ОСОБА_2 у подальшому передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0.0956 га на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та видано державний акт на право приватної власності на цю землю скасовано, а провадження у справі закрито, оскільки справа має вирішуватись у порядку цивільної юрисдикції.

Також у Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні відомості про подальше оскарження зазначених рішень Генічеської міської ради у порядку цивільної юрисдикції, що свідчить про те, що на сьогодні державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0956 га, розташованої на АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_2 , є чинним, а земельна ділянка під спірним домоволодінням належить йому на праві приватної власності.

Із урахуванням цього, та зважаючи на те, що житловий будинок А1-Ж, який припадає на частку у спірному домоволодінні ОСОБА_1 зруйновано, тобто він фактично не існує, задовольнити позовну вимогу за первісним позовом про усунення перешкод у користування належними їй на праві власності 14/25 частинами домоволодіння на АДРЕСА_1 шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти дії, направлені на перешкоджання їй у користуванні та розпорядженні належними їй 14/25 частинами домоволодіння, також неможливо.

Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та багатьох інших.

У розумінні статті 13 Конвенції «ефективний засіб правового захисту» повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Зазначена стаття вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

При цьому, належним способом захисту порушеного права повинен бути не тільки ефективний спосіб захисту, спрямований на реальне відновлення порушених прав позивача, а й у спосіб, який є збалансованим з правами інших осіб, зокрема власників цього майна, та не порушуватиме їхні права.

З огляду на спір, який виник між співвласниками, неможливість поділу житлового будинку, який припадає на частку ОСОБА_2 у домоволодінні, наявність чинного державного акту на право власності на земельну ділянку під цим домоволодінням, виданого ОСОБА_2 ,обрані ОСОБА_1 способи захисту не можуть бути розцінені як ефективні та такі, що є збалансованими з правами іншого співвласника домоволодіння і не порушуватимуть останніх, а тому суд позбавлений можливості захистити її право власності на належну їй частину спірного домоволодіння таким чином.

Водночас у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 у якій, виходячи із аналізу положень статті 358 ЦК України, Верховний Суд України констатував, що домовленість співвласників про порядок володіння і користування майном, що є їхньої спільною частковою власністю, оформлена нотаріально посвідченим договором, є обов`язковою для майбутніх співвласників при здійсненні ними правомочностей володіння й користування спільним майном. Що стосується існуючої в співвласника правомочності розпорядження спільним майном, то вони передбачені в стяттях 364 367 ЦК України як способи реалізації цієї правомочності, при здійсненні якої передбачена частиною четвертою статті ЦК України умова не є обов`язковою. Для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, визначальним є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

У цій справі предметом поділу був один житловий будинок, який належав на праві спільної часткової власності трьом співвласникам, порядок користування якого визначено нотаріально посвідченою угодою.

Позивач за первісним позовом просила припинити право спільної часткової власності шляхом поділу будинку в натурі відповідно до належних сторонам часток, виділити у натурі належні їй 80/100 часток жилого будинку з надвірними спорудами, визначити порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний будинок, відповідно до часток кожного зі співвласників, оскільки співвласниками не досягнуто згоди щодо способу поділу спірного будинку та земельної ділянки.

У свою чергу позивачі за зустрічним позовом (відповідачі за первісним позовом) просили поділити спірний будинок відповідно до часток співвласників та умов договору дарування, мотивуючи вимоги тим, що вони є власниками 20/100 часток спірного будинку.

Водночас у справі, що розглядається, предметом поділу є будинок у складі домоволодіння, який, як установлено судами попередніх інстанцій, припадає на частку ОСОБА_2 та перейшов до нього за договором дарування від ОСОБА_3 , яка, у свою чергу, успадкувала його після смерті батьків - подружжя ОСОБА_6 . Натомість позивачка за первісним позовом успадкувала інший будинок, який також був частиною спірного домоволодіння та наразі зруйнований.

Таким чином, посилання позивачки за первісним позовом на постанову Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 є необґрунтованим, оскільки у справі № 6-12цс13 та у справі № 653/1881/16-ц предметом розгляду є різні фактичні обставини.

Наведені позивачкою за первісним позовом у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 01 березня 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук