Постанова

Іменем України

05 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 663/2294/17

провадження № 61-5375св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Коротенка Є. В., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 09 жовтня 2018 року в складі судді: Клімченка М. І., та постанову Херсонського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Приходько Л. А., Бездрабко В. О., Вейтас І. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08 травня 2013 року позивачем видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Власенко І. І., реєстраційний № 302, якою уповноважено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 представляти його інтереси та розпоряджатися (продати, обміняти, віддати в іпотеку, оренду, найм тощо), за своїм розсудом із визначенням будь-яких умов, строків, сум тощо, щодо належного йому житлового будинку та земельною ділянкою під цим будинком, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 або подарувати вищевказане нерухоме майно на ім`я ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На виконання довіреності 12 липня 2013 року були укладені договір купівлі-продажу житлового будинку за погодженою ціною 234 595 грн та договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0557 га, кадастровий номер 6524710100:01:148:0008 за погодженою ціною 163 630 грн. За умовами договорів купівлі-продажу, грошові кошти у розмірі 398 225 грн були сплачені покупцем продавцю в повному обсязі до підписання сторонами цих договорів. Восени 2013 року ОСОБА_2 передала частину грошей в сумі 25 000 грн.

27 вересня 2016 року видану на ім`я відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 довіреність позивачем скасовано. Проте, на цей час звіту про виконання доручення позивачу не надано, грошові кошти одержані у зв`язку з виконанням доручення позивачу в повному обсязі не передані.

ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суму коштів у розмірі 446 322,90 грн, що складається з:

373 225 грн - неповернуті кошти;

61 134,25 грн - інфляційні втрати за період з жовтня 2016 року по вересень 2017 року;

11 963,65 грн - 3 % річних за період з 28 вересня 2016 року по 22 жовтня 2017 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Скадовського районного суду Херсонської області від 09 жовтня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що будь-яких доказів передачі позивачу грошових коштів одержаних у зв`язку з виконанням доручення не існує, окрім 25 000 грн, передачу яких від ОСОБА_2 зазначив позивач у позові та не заперечував в судовому засіданні. ОСОБА_5 ще станом на осінь 2013 року дізнався про порушення свого права, а з позовом до суду звернувся лише 23 жовтня 2017 року, тому суд вважав, що позивачем пропущений строк звернення до суду з позовом, а клопотання представника відповідача адвоката Старчеуса С. І. про застосування строку позовної давності підлягає задоволенню. Надана представником позивача адвокатом Охлопковим І. О. відповідь на відзив на позовну заяву, в якій він стверджує, що строк звернення до суду з позовом його довірителем не пропущений, оскільки починається від дня скасування довіреності, тобто з 27 вересня 2016 року, висновків суду в цій частині не спростовують. При цьому позивачем не подано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду з зазначенням поважності причин його пропуску.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 09 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів з підстав спливу позовної давності скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів відмовлено за необґрунтованістю. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що чинне законодавство не містить вимог, що така заява може бути зроблена стороною лише особисто в своїх інтересах. А отже позовна давність може бути застосована судом за заявою будь-якої сторони спору, незалежно від того яка із сторін звернулася із такою заявою. Матеріали справи не містять будь-яких заперечень ОСОБА_3 щодо застосування, у тому числі відносно неї, позовної давності. Оскільки позивачем не надано доказів пропущення позовної давності з поважних причин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що сплив позовної давності щодо позовних вимог заявлених до ОСОБА_3 , є підставою для відмови у позові.

Апеляційний суд вказав, що виданою 08 травня 2013 року довіреністю позивач уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , кожного окремо та самостійно один від одного представляти його інтереси та розпоряджатися належним йому нерухомим майном. Тобто кожен з відповідачів був уповноважений самостійно та незалежно один від одного представляти інтереси позивача та вчиняти дії по розпорядженню належним йому майном. Згідно договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки саме ОСОБА_3 , діючи самостійно від імені ОСОБА_1 , продала і передала покупцю житловий будинок та земельну ділянку та своїм підписом під договорами підтвердила факт повного розрахунку покупцем за продане нерухоме майно. При цьому матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 вчиняла будь-які дії на виконання доручення та отримувала грошові кошти у зв`язку з його виконанням. Отже, суд першої інстанції помилково застосував позовну давність в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, оскільки позивачем у встановленому законом порядку не доведено порушення його права з боку ОСОБА_2 . Тому рішення суду в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів з підстав спливу позовної давності слід скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволені цих позовних вимог за необґрунтованістю.

Аргументи учасників справи

У березні 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржені рішення у частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів з підстав спливу позовної давності скасувати і ухватити нове рішення у відповідній частині, яким стягнути на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних за період з 28 вересня 2016 року по 22 жовтня 2017 року у розмірі 446 322,90 грн, з яких 373 225 грн - неповернуті кошти; 61 134,25 грн - інфляційні втрати та 11 963,65 грн - 3 % річних. При цьому, посилався на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову відносно ОСОБА_3 суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення вказав, що позивач ОСОБА_1 ще станом на осінь 2013 року дізнався про порушення свого права, а з позовом до суду звернувся дише 23 жовтня 2017 року, тому суд вважав, що позивачем пропущений строк звернення до суду з позовом, а клопотання представника відповідача ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності підлягає задоволенню. Апеляційний суд залишаючи у цій частині рішення місцевого суду без змін послався на те, що хоча відповідач ОСОБА_3 особисто не заявляла про застосування позовної давності, проте чинне законодавство не містить вимог, що така заява може бути зроблена стороною лише особисто в своїх інтересах. А отже позовна давність може бути застосована судом за заявою будь-якої сторони спору, незалежно від того яка із сторін звернулася із такою заявою. Матеріали справи не містять будь-яких заперечень ОСОБА_3 щодо застосування, у тому числі відносно неї, строку позовної давності.

Вказує, що статтею 267 ЦК України встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв`язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною у застосуванні. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише з наявністю заяви сторони про це. Так як відповідач ОСОБА_3 не заявляла у суді першої інстанції про застосування позовної давності відносно вимог до неї про стягнення з неї боргу у розмірі 446 322,90 грн у судів не було жодних правових підстав для застосовування у цій частині вимог позовної давності та відмови у задоволенні позову в цій частині.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів у розмірі 446 322,90 грн. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 довіреністю, посвідченою 08 травня 2013 року приватним нотаріусом Скадовського нотаріального округу Херсонської області Власенко І. І. за реєстровим № 302, уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , кожного окремо та самостійно один від одного представляти його інтереси та розпоряджатися (продати, обміняти, віддати в іпотеку, оренду, найм тощо), за своїм розсудом із визначенням будь-яких умов, строків, сум тощо, щодо належного йому житлового будинку та земельної ділянки під цим будинком, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 або подарувати вказане нерухоме майно на ім`я ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Довіреності від 08 травня 2013 року позивач уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 самостійно та окремо один від одного укладати (розривати) всі дозволені законом правочини (угоди) щодо вказаного майна, зокрема підписувати будь-які договори відчуження, з визначенням в усіх випадках строків, ціни та інших умов договору на свій розсуд; провадити розрахунки по укладених угодах; отримувати належні йому майно, гроші за укладеними угодами тощо.

12 липня 2013 року ОСОБА_3 діючи від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 08 травня 2013 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу житлового будинку та договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчені приватним нотаріусом Скадовського нотаріального округу Херсонської області Власенко І. І. за реєстровим № 516 та № 518.

Згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 липня 2013 року ОСОБА_1 , від імені якого діяла ОСОБА_3 , продав і передав покупцю - ОСОБА_2 житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . За погодженням сторін, відповідно до пункту 3 договору, продаж вчинено за 234 595 грн, які покупець сплатив продавцю в повному обсязі до підписання сторонами цього договору.

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 липня 2013 року ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , продала і передала покупцю - ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0557 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж земельної ділянки, згідно пункту 2.1 договору, вчинено за погодженням сторін за 163 630 грн, які покупець сплатив продавцю в повному обсязі до підписання сторонами цього договору.

Своїм підписом як під договором купівлі-продажу житлового будинку, так і під Договором купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3 , як представник ОСОБА_1 , підтвердила факт повного розрахунку покупцем за продане нерухоме майно.

З дня вчинення правочину (12 липня 2013 року) ОСОБА_3 , діючи як повірена особа не передала позивачу, як довірителю та власнику відчуженого майна, отримані від покупця кошти за укладеними договорами у загальному розмірі 373 225 грн.

27 вересня 2016 року дія довіреності посвідченої 08 травня 2013 року приватним нотаріусом Скадовського нотаріального округу Херсонської області Власенко І. І. за реєстровим №302 припинена на підставі заяви ОСОБА_1

22 серпня 2017 року ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 письмові вимоги щодо повернення йому у строк до 01 вересня 2017 року грошових коштів одержаних ними у зв`язку із виконанням доручення від 08 травня 2013 року у розмірі 373 225 грн з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також 3% річних.

Апеляційний суд встановив, що матеріали справи не містять будь-яких доказів передачі ОСОБА_3 отриманих за договорами купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 12 липня 2013 року грошових коштів довірителю, а отже, в порушення вимог пункту 3 статті 1006 ЦК України, нею порушено обов`язок передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Згідно частини другої статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року в справі № 320/4274/16-ц (провадження № 61-25696св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 530, пункту 3 частини першої статті 1006 ЦК Українита вказано, що «у разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України».

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У пункті 139 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що «для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

Суди встановили, що про застосування позовної давності було заявлено тільки ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву (а. с. 63). ОСОБА_3 про необхідність застосування позовної давності не заявляла.

За таких обставин, встановивши, що саме ОСОБА_3 порушила обов`язок щодо повернення грошових коштів позивачу, ОСОБА_3 не заявляла про застосування позовної давності, суди зробили неправильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів у розмірі 373 225 грн.

Згідно статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань».

Таким чином ОСОБА_1 має право на стягнення з ОСОБА_3 , в межах заявлених вимог, інфляційних втрат в сумі 61 134,25 грн (за період з жовтня 2016 року по вересень 2017 року) та 3 % річних в розмірі 11 963,65 грн (за період з 28 вересня 2016 року по 22 жовтня 2017 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів ухвалені з порушенням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити, оскаржені рішення скасувати в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

ОСОБА_1 сплачено судовий збір за подання позову у розмірі 4 463,23 грн (а. с. 1) та апеляційним судом з ОСОБА_1 стягнуто судовий збір у розмір 6 694,84 грн за подання апеляційної скарги, який було відстрочено ОСОБА_1 до ухвалення судового рішення апеляційним судом (а. с. 139-142), а всього - 11 158,07 грн.

Оскільки, з урахуванням розміру позовних вимог, з ОСОБА_3 стягнуто грошові кошти в повному обсязі, то судовий збір покладається на ОСОБА_3 у повному розмірі.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 09 жовтня 2018 рокута постанову Херсонського апеляційного суду від 06 лютого 2019 рокув частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів скасувати.

Позов ОСОБА_1 доОСОБА_3 про стягнення грошових коштів задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 неповернуті грошові кошти в сумі 373 225 грн, інфляційні втрати в ромірі 61 134,25 грн, три проценти річних в сумі 11 963,65 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 11 158,07 грн судових витрат, понесених на сплату судового збору.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 09 жовтня 2018 року та постанова Херсонського апеляційного суду від 06 лютого 2019 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Коротенко

Є. В. Краснощоков