Постанова

Іменем України

21 липня 2022 року

м. Київ

справа № 686/15167/21

провадження № 61-3228св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 листопада 2021 року у складі судді Продана Б. Г. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 02 лютого 2022 року у складі колегії суддів: П`єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є власником спірної квартири. ОСОБА_2 зареєстрований у цій квартирі як член сім`ї власника, адже є батьком позивача, однак понад рік не проживає у квартирі.

Оскільки відповідач добровільно знятись з реєстрації у квартирі позивача відмовляється, позивач несе неправомірні витрати за комунальні послуги, які батьком не відшкодовуються.

Ураховуючи наведене і те, що вона не може повноцінно розпорядитись своєю власністю, вона просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що посилання позивача на те, що ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі понад рік без поважних причин, не доведені належними і допустими доказами.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Хмельницький апеляційний суд постановою від 02 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 листопада 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована законністю і обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.Доводи апеляційної скарги про наявність у відповідача іншого постійного місця проживання та право користування ним є необґрунтованими та недоведеними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 листопада 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 02 лютого 2022 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16; суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

На обґрунтування касаційної скарги заявник зазначає, що постанова апеляційного суду є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції не в повному обсязі дослідив належним чином зібрані у справі докази, а саме: акт № 191 «Про підтвердження місця проживання фізичної особи»; закордонний паспорт ОСОБА_1 з відміткою про перетин кордону; договір купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 від 22 квітня 2015 року; довідку Хмельницького міського центру зайнятості від 07 грудня 2021 року № 8088. Вказані докази мають важливе значення для правильного вирішення спору, а тому їх неврахування вказує на те, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням статті 263 ЦПК України.

17 червня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, який мотивований законністю і обґрунтованістю ухвалених у справі судових рішень. До спірної квартири він вселився на законних підставах як член сім`ї власника, ця квартира є його єдиним житлом в яке він не може потрапити через відсутність у нього ключів від замка у нових дверях, а позивач не має часу впродовж понад півтора року їх надати.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

14 червня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою № Ш-03-25977 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб у квартирі АДРЕСА_1 з 30 червня 2016 року зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 21 липня 2016 року - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 21 липня 2016 року - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 23 червня 2017 року - ОСОБА_2 .

У період з 03 липня 2017 року до 26 грудня 2019 року ОСОБА_2 працював на Державному підприємстві Міністерства оборони України «Українська дорожньо-транспортна компанія «ВОЄНКОНВЕРС-43» (м. Хмельницький), у зв`язку з характером роботи відповідач періодично з`являвся та ночував у спірній квартирі.

10 листопада 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 зареєстровано шлюб.

У березні 2021 року позивач замінила вхідні двері та замки до квартири АДРЕСА_1 , ключі від замка нових вхідних дверей батьку не дала, у зв`язку з чим він неодноразово звертався до органів поліції із заявами про те, що не може потрапити до спірної квартири, забрати свої речі і документи.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною четвертою статті 156 ЖК Української РСР, статтею 405 ЦК України певною мірою врегульовано правовідносини власника житла з колишніми членами його сім`ї, зокрема визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із вказаною нормою при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Встановивши, що відповідач був вселений до спірної квартири на законних підставах, не проживав у квартирі з поважних причин, зокрема у зв`язку з характером роботи та відсутністю ключів від замка новий дверей, ненадання яких позивач не заперечувала, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, адже позивач не довела, що відповідач втратив інтерес до спірної квартири.

Аргументи касаційної скарги висновків судів не спростовують, за своїм змістом зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи стосовно доведеності заявлених позивачем вимог, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Висновки судів у цій справі не суперечать висновкам викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного суду.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні

підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 листопада 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 02 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

М. Ю. Тітов