ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2023 року

місто Київ

справа № 686/15481/22

провадження № 61-6081св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2023 року, постановлене суддею Проданом Б. Г., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 березня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складіГринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у липні 2022 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 ,

у якому просила усунути перешкоди в користуванні житлом шляхом виселення відповідачки із житлового будинку АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 обґрунтовувала пред`явлений нею позов тим, що з 2011 року на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом вона є власницею будинку АДРЕСА_1 .

Відповідачка, яка є її рідною сестрою, самовільно зайняла в будинку дві кімнати, чим обмежила право власності позивачки на нього. Добровільно виселитися зі спірного житла ОСОБА_2 відмовляється, хоча у неї є інше житло, а саме будинковолодіння АДРЕСА_2 .

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 23 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 28 березня 2023 року, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області залишив без задоволення позов ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ОСОБА_2 вселилася у спірний будинок за згодою колишнього власника, своєї баби, ОСОБА_3 , до набуття ОСОБА_1 права власності на нього. Відповідачка проживає у спірному будинку тривалий період часу. Позивачка не надала доказів існування у неї перешкод у володінні та користуванні спірним будинком.

Суди врахували, що відповідачці на праві приватної власності належить будинковолодіння на АДРЕСА_2 , проте воно є непридатним для проживання. Іншого придатного для проживання житла, окрім спірного, у ОСОБА_2 немає.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 21 квітня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 березня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , будучи переконаною, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, підставами касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 (провадження № 61-17628св19), від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц (провадження № 61-15699св19), відповідно до яких у законодавстві не передбачено вичерпного переліку членів сім`ї та визначаються критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 405/3993/17 (провадження № 61-12740св22), згідно з якими у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях не врахували обставини, які мають значення для розгляду справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 30 травня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 08 травня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження

у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власницею житлового будинку АДРЕСА_1 з 06 травня 2011 року, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті своєї баби ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_2 є рідною сестрою ОСОБА_1 та вселилася у спірний будинок за згодою колишнього власника ОСОБА_3 .

На підставі договору дарування від 05 жовтня 2022 року ОСОБА_2 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_2 , в якому зареєстровано її місце проживання.

Згідно з актом обстеження будинковолодіння, складеним 26 жовтня 2022 року експертом з технічного обстеження будівель та споруд фізичною

особою-підприємцем ОСОБА_4 , будинок АДРЕСА_2 перебуває в аварійному стані та є непридатним для проживання.

Право, застосоване судом

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України)).

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

За приписами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Приписами статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 зазначала, що її сестра ОСОБА_2 самовільно зайняла в спірному будинку дві кімнати, добровільно виселитися відмовляється, хоча має у власності інше житло.

Дослідивши питання пропорційності втручання у право відповідачки на житло, суди першої та апеляційної інстанцій виснували, що немає правових підстав для її виселення зі спірного житлового приміщення.

Верховний Суд погоджується з такими висновками та наголошує, що статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 2 статті 8 Конвенції визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, передбачених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України», заява № 17365/14, зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Визначення «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а й також стосувався якості такого закону. Зокрема, приписи закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року

у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою (рішення від 16 липня 2009 року у справі

Zehentner v. Austria, заява № 20082/02). Концепція «житла» має найважливіше значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі Connors v. the United Kingdom, заява № 66746/01). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була б визначена незалежним судом у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі Stankova v. Slovakia, заява № 7205/02; рішення від 15 січня 2009 року у справі Cosic v. Croatia, заява № 28261/06; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі Paulic v. Croatia, заява № 3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення від 05 січня 2000 року

у справі Beyeler v. Italy, заява № 33202/96).

Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення. Відтак будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року

у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла, а також із дослідженням питання дотримання балансу між захистом права власності позивача як власника житла та захистом права відповідача на користування житлом.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку підставам для подальшого проживання ОСОБА_2 у спірному будинку, оскільки навіть якщо право на зайняття житлового приміщення, яке існувало на час вселення, нині вже припинилося, особа вправі мати можливість, щоб таке її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, що відповідає приписам міжнародного права, практиці ЄСПЛ та Верховного Суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідачка вселилася у спірний будинок за згодою колишнього власника, своєї баби, до набуття позивачкою права власності на нього, та постійно проживає у цьому будинку тривалий період часу.

ОСОБА_2 , вже після пред`явлення цього позову, на підставі договору дарування набула у власність будинковолодіння АДРЕСА_2 . Втім, як встановили суди, цей будинок перебуває в аварійному стані та є непридатним для проживання. ОСОБА_1 зазначену обставину не спростувала.

Позивачка не надала доказів того, що відповідачці належить на праві власності чи іншому речовому праві придатне для проживання житло, в яке вона могла б вселитися, для того щоб стверджувати, що виселення зі спірного будинку не становитиме для неї надмірного тягаря і втручання у право на житло, а також що ОСОБА_2 не є тією особою, яка може стати безхатченком.

Також суди врахували, що ОСОБА_5 не надала доказів існування у неї перешкод у володінні та користуванні спірним будинком чи перешкод на вселення та проживання у ньому, а також застосували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26 квітня 2022 року у справі № 501/1664/19

(провадження № 61-17791св21). Відповідно до цих висновків неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відмову в задоволенні позову, оскільки виселення ОСОБА_2 з єдиного придатного для проживання житла, в якому вона постійно проживає тривалий період часу, буде суперечити приписам статті 8 Конвенції та практиці ЄСПЛ, згідно з якою втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 (провадження № 61-17628св19), від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц (провадження № 61-15699св19) та від 08 лютого 2023 року у справі № 405/3993/17 (провадження № 61-12740св22).

Так, у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 (провадження № 61-17628св19) та від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц

(провадження № 61-15699св19) за позовами про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення зроблено висновки про те, що законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання. Будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.

За результатами касаційного перегляду справи № 205/4245/17

(провадження № 61-17628св19) Верховний Суд вважав, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень суди дотрималися пропорційності, оскільки встановили, що позивач на законних підставах набув право власності на спірну квартиру, а тому у передбачений законом спосіб звернувся до суду за захистом своїх порушених прав; у відповідачів припинилося право користування спірною квартирою у зв`язку із переходом права власності на квартиру до позивача, вони не є членами його сім`ї, крім того зареєстровані за іншою адресою та в порядку спадкування набули частку у праві власності на іншу квартиру.

У справі № 686/8440/16-ц (провадження № 61-15699св19) Верховний Суд також погодився з висновками судів про задоволення позову з тих підстав, що відповідачі отримували тимчасовий дозвіл на проживання у спірному будинку, вони не є членами сім`ї власника будинку, крім того зареєстровані за іншою адресою та забезпечені житлом.

Верховний Суд у постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 405/3993/17 (провадження № 61-12740св22) за позовом про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення зробив висновок про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У цій справі суди встановили, що позивачі є співвласниками спірної квартири, а відповідач, який не є членом сім`ї позивачів, чинить перешкоди у користуванні їх власністю. Судовими рішеннями в інших справах відмовлено відповідачу в задоволенні позовів про визнання за ним права користування спірною квартирою та про визнання недійсним укладеного між позивачами договору про порядок володіння і користування майном між співвласниками. З наведених підстав суди попередніх інстанцій, з якими погодився Верховний Суд, дійшли переконання, що відповідач не має ані права власності, ані права користування спірним житлом, а тому підлягає виселенню. Таке виселення відповідає принципу пропорційності з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, позивачі як співвласники спірної квартири не мають можливості реалізувати досягнуту між ними домовленість щодо порядку володіння та користування квартирою, оскільки відповідач зайняв одну із кімнат, хоча й має зареєстроване місце проживання за іншою адресою, а тому не є тією особою, яка може стати безхатченком.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать загальним правовим висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Інші висновки, викладені в згаданих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки їх сформульовано у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається.

Зокрема, у зазначених заявницею в касаційній скарзі постановах Верховного Суду зроблено висновки про те, що виселення відповідачів переслідує легітимну мету та не є надмірним втручанням у їхнє право на житло з огляду на наявність у них іншого придатного для проживання житла, що виключає для цих осіб ймовірність стати безхатченками.

Натомість у справі, що переглядається, суди встановили, що у відповідачки на праві власності є інше будинковолодіння, проте воно перебуває в аварійному стані та є непридатним для проживання. Позивачка цю обставину не спростувала та не надала доказів існування у відповідачки іншого житла, придатного для проживання. Тож у результаті виселення зі спірного будинку, в який відповідачка вселилася правомірно за згодою попереднього власника та в якому тривалий час проживала, ОСОБА_2 може стати безхатченком, що буде надмірним втручанням у її право на житло та призведе до порушення принципу пропорційності.

Відтак, фактичні обставини зазначених справ є відмінними, тому висновки, викладені за наслідками вирішення спорів по суті у постановах Верховного Суду, наведених заявницею у касаційній скарзі, є нерелевантними та правильно не враховані судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору у справі, що переглядається.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2023 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак